— Ну так, я втомлена. Авжеж. Такий уже тиждень. Ще й Різдво скоро, а я навіть не купила рідним подарунки.

Дін подивився на неї, і вона відвернулася, не бажаючи зустрічатися з ним поглядами.

— Ти не рада, що ми знову працюємо разом, правда ж?

Джейн нічого не відповіла. Не заперечувала.

— Чому ти просто не можеш сказати мені, що, в біса, сталося? — зрештою зірвався він.

Гнів у його голосі заскочив Ріццолі зненацька. Дін був не з тих, хто часто показує свої емоції. Колись її це розлючувало, бо змушувало відчувати себе неконтрольованою, наче постійно здатною скипіти. Роман почався тому, що вона зробила перший крок, не він. Вона взяла на себе ризик, поставила свою гордість під загрозу, і до чого це привело? Закохалася в чоловіка, який досі був для неї загадкою. У чоловіка, єдиною зовнішньою емоцією якого був цей гнів, який вона чула зараз у його голосі.

Тепер вона теж була зла.

— Немає сенсу це переглядати, — відрубала вона. — Ми мусимо працювати разом. Не маємо вибору. Але зараз я просто не можу розбиратися з усім іншим.

— З чим саме? З тим, що ми спали?

— Так.

— Тоді ти начебто не була проти.

— Це сталося, от і все. Певна, для тебе це було не важливіше, ніж для мене.

Він мовчав. «Ображений? — думала вона. — Скривджений?» Джейн не знала, чи можна скривдити чоловіка, який не має емоцій.

Його раптовий сміх її заскочив.

— Скільки ж у тобі маячні, Джейн, — мовив Гебріел.

Вона розвернулася, подивилася на нього — по-справжньому подивилася, — і їй перехопило дух від того ж, що так приваблювало раніше. Міцне підборіддя, синювато-сірі очі. Відчуття владності. Вона могла ображати його скільки завгодно і все одно відчувала, що він головний.

— Чого ти боїшся? — запитав він.

— Не розумію, про що ти.

— Думаєш, я тебе скривджу? Піду перший?

— Почнімо з того, що тебе взагалі не було поряд.

— Так, правда. Я не міг. Не з нашими роботами.

— До цього все й зводиться, чи не так? — Джейн підвелася з лави, до занімілих стоп кинулася кров. — Ти у Вашингтоні, я — тут. У тебе є робота, від якої ти не відмовишся. У мене є моя. Компроміс неможливий.

— Ти говориш так, наче оголошуєш війну.

— Ні, це проста логіка. Намагаюся бути практичною.

Вона розвернулася, рушила до дверей.

— І намагаєшся себе захистити.

— Хіба не варто? — Ріццолі озирнулася на нього.

— Світ не збирається тебе кривдити, Джейн.

— Бо я йому не дозволю.

Вони вийшли з каплиці. Пройшли двором, ступили за ворота. Ті лунко дзвякнули, зачиняючись.

— Що ж, не бачу сенсу намагатися пробити твою броню, — мовив Дін. — Я готовий подолати далекий шлях до тебе. Але ти мусиш пройти свою половину. Мусиш теж щось давати.

Він розвернувся й пішов до свого авто.

— Гебріел? — гукнула Джейн.

Він зупинився, глянув на неї.

— Як ти думав, що цього разу між нами буде?

— Не знаю. Думав, ти принаймні будеш мені рада.

— А ще?

— Що ми знову трахатимемося, мов кролики.

Вона засміялася, похитала головою. «Не спокушай мене. Не нагадуй про те, чого мені так бракувало».

Дін подивився на неї понад дахом автомобіля.

— Мене цілком влаштувало б і перше, Джейн, — мовив він. Тоді сів усередину й захряснув двері.

Ріццолі дивилася, як він їде геть, і думала: «Трахалися, мов кролики, і тому я в це втрапила».

Вона затремтіла й подивилася на небо. Була лише четверта година, а здавалося, що ніч уже наповзає, забирає останнє сіре світло дня. Рукавиць вона не взяла, тож поки діставала ключі й відчиняла двері автомобіля, вітер боляче кусав пальці. Уже всередині спробувала вставити ключа в замок запалювання, але руки не слухалися й пальці майже не відчувалися.

Вставивши ключа, Ріццолі завмерла.

Раптом подумала про руки прокажених, про стерті на кукси пальці.

І неясно пригадала якесь запитання про руки жінки. Щось згадане мимохідь, проігнороване.

«Вона сказала, що я нечемна, бо спитала, чому в тієї пані пальців не було».

Джейн вийшла з автомобіля й повернулася до воріт. Подзвонила у дзвін, ще раз і ще.

Нарешті з’явилася сестра Ізабелла. Старе обличчя невдоволено дивилося на неї крізь залізні ґрати.

— Я мушу поговорити з дівчинкою, — сказала Ріццолі. — З дочкою місіс Отіс.

Вона знайшла Ноні саму-самісіньку в старій класній кімнаті в кінці коридору: вона вимахувала під стільцем міцними ніжками, на учительському столі перед нею були розсипані кольорові олівці. На кухні абатства, де місіс Отіс зараз готувала вечерю для сестер, було тепліше, і аромат свіжоспеченого печива з шоколадними крихтами долітав навіть до цього похмурого краю крила, утім Ноні вирішила сховатись у цій холодній кімнаті, подалі від гострого язика й несхвального погляду матері. Дівча наче й не помічало холоду. Воно стискало в ручці лаймово-зелений олівець і, зосереджено висунувши кінчик язика, захоплено малювало іскри, що вилітали з голови чоловіка.

— Зараз буде вибух, — пояснила малеча. — Смертельні промені підсмажують йому мозок, і він вибухне. Коли готуєш щось у мікрохвильовці, воно, буває, вибухає. От і тут так.

— Смертельні промені зелені? — запитала Ріццолі.

Ноні підвела до неї очі.

— А вони мають бути іншого кольору?

— Не знаю. Завжди думала, що смертельні промені, ну, срібні.

— У мене немає срібного олівця. Конрад у школі забрав мій і не повернув.

— Гадаю, зелені теж спрацюють.

Переконана, дівчинка повернулася до малювання. Взяла блакитного олівця, додала до променів шипи, і вони стали схожі на стріли, що дощем лилися на нещасну жертву. Узагалі на столі було чимало нещасних жертв. Галерея малюнків показувала космічні кораблі, що стріляли вниз, і синіх чужинців, які відрубували голови: то були недружні прибульці. Дівчинка, яка їх намалювала, сама здавалася Ріццолі чужинкою, маленьким гремліном із циганськими очима, який ховався там, де його ніхто не потривожить.

Вона обрала собі гнітючий прихисток. Класною кімнатою, схоже, давно не користалися, голі стіни були пошрамовані численними слідами від кнопок і пожовклої липкої стрічки. У дальньому кутку складені старі учнівські парти. Дерев’яна підлога далеко не першої молодості. Єдине світло, що падало з вікон, фарбувало все похмурими відтінками сірого.

Ноні почала наступний малюнок із серії звірств прибульців. Жертва зелених смертельних променів дістала зяючу діру в голові, з якої вилітали пурпурові краплі. Над нею виникла кулька з передсмертним криком:

«АААААААА!»

— Ноні, пам’ятаєш, як ми з тобою говорили?

Темні кучері підстрибнули в кивку.

— Ти більше не приходила до мене в гості.

— Так, я бігала у справах.

— Тобі варто перестати бігати. Треба навчитися сидіти спокійно.

У цьому вчувався відгомін дорослого голосу. «Перестань бігати, Ноні!»

— І не треба так сумувати, — додала дівчинка, обираючи новий олівець.

Ріццолі мовчки дивилася, як вона малює яскраво-червоні бризки з вибуху в голові. «Господи, — подумала. — Дівчинка помітила. Цей маленький безстрашний гремлін бачить більше за інших».

— У тебе дуже гострий зір, — сказала вона. — Ти багато чого бачиш, так?

— Якось бачила, як картоплина вибухнула. У мікрохвильовці.

— Ти минулого разу розповідала нам про сестру Урсулу. Сказала, що вона на тебе сварилася.

— Правда.

— Вона казала, що ти нечемна, бо питала про руки пані. Пам’ятаєш?

Ноні глянула на неї, темне око визирнуло з-під кучерів.

— Я думала, ти хочеш знати тільки про сестру Каміллу.

— І про Урсулу теж хочу. І про ту жінку, в якої щось не так було з руками. Що ти мала на увазі?

— У неї не було пальців.

Ноні взяла чорний олівець і намалювала над жертвою вибуху пташку. Хижу пташку з величезними чорними крильми.

— Грифи, — повідомила вона. — Вони їдять тебе, коли ти мертвий.

«Ну от, — подумала Ріццолі. — Мушу покладатися на слова дівчинки, яка малює прибульців і смертельні промені».