— «Бен Гур» — це просто кіно.

— Але хвороба ж реальна. Те, що вона робить з обличчям, з руками…

— Вона може сильно понівечити. Саме це жахало наших предків, саме тому від самого погляду на прокаженого люди верещали зі страху.

— Господи. Подумати тільки, що ми маємо це тут, у Бостоні. — Ріццолі здригнулася. — Страшенно холодно. Зайдімо всередину.

Вони ступили до провулка, з хрускотом зминаючи крижану кірку на слідах численних правоохоронців. Тут вітер їх не діставав, однак здавалося, що в цьому похмурому колодязі між будинками було значно холодніше. Повітря було зловісно нерухоме. На порозі ресторану лежала поліцейська стрічка.

Мора дістала ключа, вставила у висячий замок, та він не розкрився. Вона зігнулася над замерзлою замковою щілиною й почала копирсатися в ній ключем.

— Чому в них відпадають пальці? — запитала Ріццолі.

— Що?

— Чому втрачаєш пальці, якщо підчепив проказу? Це бактерії, що роз’їдають шкіру?

— Ні, проказа шкодить по-іншому. Бацили атакують периферійну нервову систему, пальці на руках і ногах втрачають чутливість. Перестаєш відчувати біль. Біль — це наша сигналізація, частина захисного механізму. Без нього можна випадково сунути пальця в окріп і навіть не відчути, як горить шкіра. Або ж не відчути, як на нозі формується мозоль. Можна знову й знову зазнавати травм, це призводить до вторинних інфекцій. До гангрени.

Мора замовкла, збентежена впертим замком.

— Дайте мені спробувати.

Вона відійшла і вдячно сунула руки в кишені, поки Ріццолі вовтузилася з ключем.

— У бідних країнах найбільше нівечать руки й ноги пацюки, — продовжила пояснювати Мора.

Ріццолі підвела до неї насуплене обличчя.

— Пацюки?

— Уночі залізають у ліжко й гризуть пальці рук і ніг, доки людина спить.

— Серйозно?

— І людина нічого не відчуває, бо проказа позбавила шкіру чутливості. Прокидається вранці, а кінчиків пальців немає. Самі лиш криваві кукси.

Ріццолі витріщилася на неї, тоді різко повернула ключа.

Замок піддався. Двері розчахнулися, відкриваючи сірі силуети меблів, що зливалися з чорнотою.

— Ласкаво прошу до «Мами Кортіни», — мовила Мора.

Детектив зупинилася на порозі, поводила «маґлайтом» по кімнаті.

— Там щось ворушиться, — пробуркотіла вона.

— Пацюки.

— Не будемо більше про пацюків.

Мора ввімкнула свій ліхтарик і пішла слідом за Ріццолі в темряву, що смерділа згірклим жиром.

— Він провів її тут, через залу, — сказала вона, ведучи промінь по підлозі. — У пилюці знайшли сліди, ймовірно, від п’ят її взуття. Він, певно, вхопив її попід пахвами й тягнув спиною вперед.

— Йому мало б бути гидко навіть торкатися її.

— Припускаю, що він був у рукавичках, бо відбитків пальців не лишилося.

— І все одно, він терся об її одяг. Піддавався інфекції.

— Ви бачите це так само, як люди в давнину, — наче один доторк прокаженого перетворить вас на чудовисько. Проказа передається не так легко, як можна подумати.

— Але ж її можна підчепити. Можна заразитися.

— Так.

— А тоді незчуєшся, як відваляться ніс і пальці.

— Це виліковна хвороба. Є антибіотики.

— Байдуже, чи виліковна, — сказала Ріццолі, повільно перетинаючи кухню. — Ми говоримо про проказу. Просто з Біблії.

Вони пройшли крізь обертові двері до залу. «Маґлайт» Ріццолі описав коло, на периферії блимнули складені стосами стільці. Вони не бачили тарганів і пацюків, однак чули слабкий шурхіт. Темрява була жива.

— Куди тепер? — майже пошепки спитала детектив, наче вони вторглися на ворожу територію.

— Ідіть далі. Праворуч буде коридор, з того краю кімнати.

Вогні їхніх ліхтариків танцювали на підлозі. Останні сліди жертви були знищені правоохоронцями, які проходили цим шляхом. Коли Мора вперше приїхала на місце злочину, поруч були детективи Кроу та Сліпер, вона знала, що вже стоїть ціла армія криміналістів, тримаючи напоготові камери, прилади та порошок для зняття відбитків пальців. Того вечора їй не було страшно.

А тепер вона важко дихала. Збагнула, що тримається поближче до Ріццолі, гостро усвідомлюючи те, що ніхто не прикриває її ззаду. Вона відчула, як піднімаються волосинки на шиї, надзвичайно чутливо дослухалася до звуків і будь-яких натяків на рух у себе за спиною.

Ріццолі зупинилася, світло метнулося праворуч.

— Цей коридор?

— Убиральня в кінці.

Детектив рушила вперед, водячи ліхтариком від стіни до стіни. Біля останніх дверей спинилася, наче заздалегідь знаючи, що за ними побачить дещо неприємне. Вона посвітила в кімнату й пильно вдивилась у мазки крові на кахлях підлоги. Коротко повела по стінах, повз кабінку, порцелянові пісуари й умивальники з плямами іржі. Тоді знову перевела промінь на підлогу, наче його магнітом вабило туди, де лежало тіло.

Місце смерті має свою особливу силу. Таке місце зберігає пам’ять про те, що сталося, ще довго після того, як тіло виносять, а кров змивають. Воно затримує відгомін криків, береже запах страху. І, наче чорна діра, засмоктує у свій вир увагу живих, які не можуть відвернутися, не можуть опиратися погляду в пекло.

Ріццолі присіла над закривавленими кахлями.

— Постріл був чистий, у серце, — сказала Мора, присідаючи поряд з нею. — Тампонада перикарда призвела до раптової зупинки серця. Саме тому на підлозі так мало крові. Серце не билося, кровообіг зупинився. Коли він ампутував їй кінцівки, то рубав уже мертве тіло.

Вони замовкли, не зводячи очей з брунатних плям. У вбиральні вікон не було, світла з вулиці не побачиш. Той, хто підняв на жінку ножа, міг не поспішати, міг безперешкодно займатися своєю різаниною. Не треба було глушити крики, не було жодної загрози. Він міг у зручному темпі розтинати шкіру й суглоби, збираючи свої тілесні скарби.

А закінчивши, покинув тіло в царстві паразитів, на бенкет пацюкам і тарганам, які мали знищити ту плоть, що ще лишилася.

Мора підвелася, важко дихаючи. Хоча в будівлі було дуже холодно, руки в рукавицях пітніли, серце калатало.

— Можемо йти? — запитала вона.

— Зачекайте. Я ще роздивлюся.

— Тут більше немає на що дивитися.

— Ми ж щойно прийшли, док.

Мора глянула в темний коридор і здригнулася. Відчула дивний порух повітря, мов холодне дихання, від якого піднялися волосинки на шиї. «Двері, — раптом подумала вона. — Ми лишили двері до провулка незамкненими».

Ріццолі досі сиділа над плямами, повільно прочісуючи «маґлайтом» кахлі, зосереджена тільки на крові. «Вона не боїться, — подумала Мора. — То чого мені боятися? Спокійно, спокійно».

Вона побокувала до коридору. Тримаючи ліхтарик мов шаблю, швидко рубонула променем темряву.

Нічого не побачила.

Волосинки на шиї стояли дибки.

— Ріццолі, — прошепотіла вона. — Можемо піти, негайно?

Тільки тоді детектив почула напруження в Мориному голосі. Запитала, так само тихо:

— Що таке?

— Я хочу піти.

— Чому?

Мора вдивлялась у темряву коридору.

— Щось тут не так.

— Ви щось чули?

— Просто ходімо звідси, гаразд?

Ріццолі підвелася. М’яко погодилася:

— Гаразд.

Вона пройшла повз Мору до коридору. Зупинилася, наче винюхуючи можливу загрозу в повітрі. «Безстрашна Ріццолі, завжди попереду», — подумала Мора, йдучи слідом за детективом через залу ресторану. Вони увійшли в кухню, блимаючи ліхтариками. «Ідеальні цілі, — усвідомила вона. — Ідемо, рипимо підлогою, і наші ліхтарики все одно що мішені».

Мора відчула подих холодного повітря й витріщилася на силует чоловіка, що стояв у проході. Коли між тіней раптово загриміли голоси, ошелешено завмерла.

Ріццолі, вже у бойовій позиції, закричала:

— Аніруш!

— Кидай зброю!

— Я сказала, аніруш, мудило! — звеліла детектив.

— Поліція Бостона! Я з поліції Бостона!

— Якого біса…

Промінь ліхтарика Ріццолі раптом освітив обличчя чоловіка. Він підняв руки, мружачись від яскравого світла. Запала довга тиша.

Ріццолі з огидою пирхнула: