— Ваша пасербиця загинула. Ви не хочете, щоб ми знайшли її вбивцю?

— Ви не там шукаєте. — Вона підійшла до дверей, гукнула: — Маріє! Проведи поліцію.

— ДНК дасть нам відповідь, місіс Маджіннес. Лише кілька мазків можуть спростувати підозри.

Лорен розвернулася до неї.

— То почніть зі священиків. І дайте моїй родині спокій.

Ріццолі сіла в авто, затраснула за собою двері. Поки Фрост розігрівав двигун, вона подивилася на будинок і згадала, яка була вражена, коли вперше його побачила.

Ще до того, як зустріла його мешканців.

— Тепер зрозуміло, чому Камілла пішла з дому, — мовила вона. — Уяви, як це — рости в такому будинку. З такими братами. З такою мачухою.

— Наші запитання засмутили їх значно більше, ніж смерть дівчини.

Проїжджаючи повз гранітні колони, Ріццолі озирнулася, кинула останній погляд на будинок. Уявила собі юну дівчину, що, наче привид, пливе просторими залами. Дівчину, яку зведені брати висміювали, а мачуха ігнорувала. Дівчину, з мрій і надій якої збиткувалися ті, хто мав би її любити. Кожен день під цим дахом завдавав нового удару душі, болючішого за обмороження від стояння на снігу босоніж. Хочеться бути ближче до Бога, щоб пізнати безумовне тепло Його любові. А вони через це насміхаються з тебе, або жаліють, або кажуть, що тобі треба до психіатра.

Не дивно, що стіни монастиря здавалися такими привітними.

Ріццолі зітхнула й розвернулася до дороги, що лежала попереду.

— Поїхали додому, — мовила вона.

— Діагноз мене спантеличив, — сказала Мора.

Вона виклала на стіл у конференц-залі ряд цифрових знімків. Четверо колег навіть не скривилися, глянувши на них: у своїх лабораторіях вони мали справу зі значно гіршими видовищами, ніж ця погризена пацюками шкіра й запалені виразки. Здавалося, вони більше переймалися коробкою свіжих чорничних мафінів, які зранку принесла Луїз. Патологоанатоми радо поглинали такі приношення, навіть переглядаючи знімки, від яких шлунок перевертався. Ті, хто працює з мерцями, вчаться того, щоб жодні запахи й картини не псували апетиту. Один із патологоанатомів, які сиділи за цим столом, був відомий своєю палкою любов’ю до фуа-гра, і те, що вдень йому доводилося розтинати людську печінку, ніяк не применшувало задоволення від неї. Судячи з черева, ніщо не могло зіпсувати апетит Ейба Брістола, тож поки Мора викладала останні знімки, він радо жував уже третій мафін.

— Це ваша невідома? — перепитав Костас.

Мора кивнула.

— Жінка, від тридцяти до сорока п’яти років, вогнепальна рана в груди. Її знайшли десь за тридцять шість годин з моменту смерті в покинутій будівлі. Встановлено посмертне видалення обличчя, а також ампутація стоп і кистей.

— Ого. Хворий якийсь.

— Мене заводять у глухий кут ураження шкіри, — сказала вона, обводячи рукою фотографії. — Звісно, вона пошкоджена гризунами, але лишилося достатньо цілої шкіри, на якій добре видно характер висипу.

Доктор Костас взяв одну з фотографій.

— Я не експерт, — урочисто мовив він, — але припущу, що це класичний випадок червоних ґуль.

Усі засміялися. Маючи проблему зі встановленням діагнозу, лікарі часто вдаються до простого опису стану шкіри, не знаючи причин. Червоні ґулі можуть з’явитися від чого завгодно, починаючи з вірусної інфекції й закінчуючи автоімунним захворюванням, — шкірні висипи нечасто бувають такими унікальними, щоби вказати на точний діагноз.

Доктор Брістол перестав жувати, щоби вказати на один зі знімків:

— Тут є виразки.

— Так, на деяких вузликах є поверхневі виразки зі струпами. Місцями трапляються сріблясті лусочки, характерні для псоріазу.

— Бактеріальні культури?

— Нічого незвичного, лише епідермічний стафілокок.

Епідермічний стафілокок — поширена шкірна бактерія, Брістол тільки плечима знизав.

— Забруднення.

— Що з біопсією шкіри? — запитав Костас.

— Учора проглянула зрізи, — відповіла Мора. — Є зміни, характерні для гострого запалення. Набряк, інфільтрація гранулоцитами. Глибокі мікроабсцеси. У судинах теж є запальні зміни.

— Посів на бактерії результатів не дав?

— Фарбування за Грамом і Файтом негативні на бактерії. Ці абсцеси стерильні.

— Ви вже знаєте причину смерті, так? — спитав Брістол. У темній бороді заплуталися крихти від мафінів. — Яка різниця, що це за висип?

— Неприємно думати, що я пропускаю щось очевидне. Особа жертви не встановлена. Ми нічого про неї не знаємо, окрім причини смерті й того, що вона вкрита цими ранами.

— Що ж, який діагноз ставите ви?

Мора подивилася на огидні набряки, схожі на гірський ланцюжок карбункулів по всій шкірі жертви.

— Вузлувата еритема, — відповіла вона.

— Причина?

Мора знизала плечима.

— Ідіопатична.

Простими словами — причина невідома. Костас засміявся.

— У смітник такий діагноз.

— Не знаю, як ще це назвати.

— Ми теж, — відповів Брістол. — Як на мене, вузлувата еритема цілком згодиться.

Повернувшись до себе, Мора переглянула свій звіт аутопсії Пані Пацюк, який надиктувала раніше, і незадоволено підписала його. Вона знала приблизний час смерті жертви та причину смерті. Знала, що жінка, найімовірніше, була бідна й що вона страждала від приниження через свою зовнішність.

Вона подивилася на коробку зі зрізами біопсії, на якій було написано «Невідома» й номер справи. Дістала один з них, поклала під мікроскоп. У лінзі з’явився вихор рожевого й фіолетового — забарвлення шкіри гематоксилін-еозином. Вона бачила темні штрихи клітин гострого запалення, жилаве коло кровоносної судини, інфільтрованої лейкоцитами — знак того, що тіло боролося, відправляло солдатів імунних клітин на бій проти… кого?

Де ж був ворог?

Вона відкинулася на спинку крісла, думаючи про побачене на аутопсії. Жінка без рук і без обличчя, спаплюжена вбивцею, який забрав не лише життя, а й особистість.

Але ступні? Для чого йому ступні?

Цей убивця, схоже, керується холодною логікою, не збоченням. Він стріляє на ураження, смертельною кулею. Роздягає жертву, але не ґвалтує її. Ампутує ступні й кисті, знімає обличчя. А тоді покидає тіло там, де шкіру скоро згризуть трупожери.

Усе знову зводилося до ступень. Це було нелогічно.

Мора дістала конверта з рентгенівськими знімками, поставила знімки щиколотків у негатоскоп. І знову різка лінія відрубаної плоті шокувала її, але нічого нового вона не побачила, ніяких підказок щодо мотивів убивці.

Вона зняла знімки, поставила рентгени черепа, фронтальний і бічний. Стояла, вдивляючись у кістки обличчя Пані Пацюк, намагаючись уявити, як воно мало виглядати. «Не старша за сорок п’ять років, — думала Мора, — а вже втратила верхні зуби. Уже маєш щелепи старої жінки, кістки твого обличчя гниють ізсередини, ніс провалюється в кратер. І все твоє тіло разом із кінцівками вкрите огидним висипом. Тобі мало бути боляче навіть просто дивитись у дзеркало. А вже вийти на вулицю, перед чужі очі…»

Вона пильно вдивилася в кістки. І подумала: «Я знаю, чому вбивця відрубав їй ступні».

До Різдва лишалося всього два дні, і коли Мора увійшла на територію гарвардського кампуса, він майже спорожнів, головна площа була вкрита шаром білого снігу, заледве зіпсованим нечисленними слідами. Вона йшла доріжкою, несучи свою валізку та великий конверт із рентгенівськими знімками, і відчувала в повітрі металевий присмак майбутнього снігопаду. Де-не-де на голих деревах виднілися самотні мертві листки. Хтось сказав би, що це готова листівка до зимових свят, але Мора бачила в цій картині лише сіру монотонність зими, від якої вже втомилася.

Доки вона дійшла до Музею археології Пібоді, холодна вода вже промочила її шкарпетки, край брюк теж був мокрий. Мора струсила сніг зі взуття й увійшла в будинок, де пахло історією. Дерев’яні сходи рипіли, поки вона спускалася в підвал.

У тьмяному кабінеті докторки Джулі Коулі першими впадали в очі людські черепи, дбайливо розставлені на полицях, — щонайменше з десяток. Самотнє вікно високо вгорі наполовину закривав сніг, і ті крихти світла, що пробивалися крізь отвір, сяяли на голову докторки Коулі. Це була красива жінка з високо зачесаним сивим волоссям, що в холодному освітленні виблискувало циною.