Мора похитала головою й засміялася.

— Королева Покійників.

— Що?

— Так мене називають місцеві копи. Поза очі, але чутки до мене дійшли.

— А мені навіть подобається. Королева Покійників.

— Ненавиджу це прізвисько. — Вона заплющила очі, відкинулася на подушки. — Звучить так, наче я вампір. Щось гротескне.

Мора не почула, як він підвівся з канапи і став за нею, тому, відчувши його руки на своїх плечах, вона мало не підскочила. Завмерла, кожною клітинкою тіла, кожним нервовим закінченням свідома його доторку.

— Розслабся, — промуркотів Віктор, розминаючи її м’язи. — Це те, чого ти ніяк не навчишся.

— Не треба, Вікторе.

— Ти завжди насторожі. Не хочеш, щоб хтось бачив у тобі менше, ніж досконалість.

Він занурював пальці глибоко в її плечі та шию — вторгався, промацував шлях. Вона відповіла ще більшим напруженням, м’язи оборонно скам’яніли.

— Не дивно, що ти така втомлена. Завжди зі щитами. Не можеш просто сісти й насолоджуватися, коли хтось торкається тебе.

— Ні. — Вона відсторонилася, підвелася. Розвертаючись до нього, відчувала, як поколює шкіру його дотик. — Що відбувається, Вікторе?

— Намагався допомогти тобі розслабитися.

— Дякую, я розслаблена.

— Ти така заведена, що м’язи от-от порвуться.

— А ти чого чекав? Я не розумію, що ти тут робиш. Не знаю, чого ти хочеш.

— Може, просто знову будемо друзями?

— А ми можемо?

— Чому б ні?

Зустрівши його погляд, Мора відчула, як шаріється.

— Бо в нас надто довга історія. Між нами забагато… — Вона хотіла сказати «тяжіння», але натомість сказала: — Я все одно не певна, що чоловіки й жінки можуть просто дружити.

— Це дуже сумно.

— Реалістично. Я щодня працюю з чоловіками. Я знаю, вони збентежені, і хочу, щоб так і було. Щоб вони бачили в мені авторитетну постать. Розум і білий халат. Бо щойно вони почнуть вбачати в мені жінку, на обрії з’явиться секс.

Віктор пирхнув.

— І він усе забруднить.

— Саме так.

— Байдуже, яким авторитетом ти вимахуватимеш у них над головами. Чоловіки дивитимуться на тебе, і кожен з них бачитиме привабливу жінку. Так і буде, хіба що ти ходитимеш із мішком на голові. Секс завжди присутній, його не вимкнеш.

— Саме тому ми не можемо просто дружити.

Вона взяла порожні склянки зі столу й повернулася на кухню.

Він за нею не пішов.

Мора стояла біля раковини й дивилася на склянки, досі відчуваючи смак лайму й горілки та його запах. Так, секс був присутній, тихо робив свою підлу справу, майорів перед нею образами, яких вона намагалася позбутися, але не могла. Думала про ту ніч, коли вони пізно повернулися з кінотеатру й почали здирати одяг один з одного, щойно ступили на поріг дому. Як займалися нестямним, майже жорстоким коханням просто на дерев’яній підлозі й кожен його поштовх був таким глибоким, що вона відчувала, що її беруть мов шльондру. І насолоджувалася цим.

Вона схопилася за край раковини й почула власне дихання, відчула, як її тіло вирішує саме, як воно повстає проти тієї логіки, яка всі ці місяці змушувала її дотримуватися целібату.

«Секс завжди присутній».

Гупнули вхідні двері.

Мора налякано озирнулася. Поспішила до вітальні, де побачила саме лиш мерехтливе дерево — Віктора не було. Визирнувши з вікна, побачила, як він сідає у своє авто, почула, як загарчав двигун.

Вона вилетіла за двері, ослизаючись на крижаній доріжці, поспішаючи до автомобіля.

— Вікторе!

Двигун замовк, вимкнулися фари. Він вийшов і подивився на неї — неясний силует над дахом автівки. Дув вітер, Мора зморгувала пекучі сніжні голки.

— Чому ти їдеш? — спитала вона.

— Іди в дім, Моро. Тут холодно.

— Але ж чому ти їдеш?

Навіть крізь тіні вона бачила морозну хмару його розпачливого дихання.

— Зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я був тут.

— Повернися. Я хочу, щоб ти лишився.

Вона обійшла автомобіль, стала навпроти нього. Вітер пронизував тоненьку блузку.

— Ми знову розриватимемо один одного. Як завжди.

Віктор розвернувся, щоб сісти назад в авто.

Мора взялася за його куртку, притягла його до себе. У ту ж мить, коли він озирнувся до неї, вона знала, що буде. Необачно чи ні, але в ту мить вона прагнула цього.

Він не мусив обіймати її: вона вже була тут, заривалася в його тепло, шукаючи його вуста своїми. Знайомий смак, знайомий запах. Їхні тіла пасували одне до одного, як було завжди. Вона тремтіла, однаковою мірою від холоду й захвату. Він огорнув її руками, захищаючи своїм тілом від вітру, поки вони, цілуючись, поверталися до дверей, несли до будинку хмару снігу, що блищала на підлозі, коли він струсив із себе куртку.

До спальні вони не дійшли.

Просто у передпокої вона метушливо розстібнула ґудзики його сорочки, випростала її зі штанів. Шкіра під сорочкою пекла занімілі від холоду пальці. Мора стягнула з нього тканину, прагнучи його тепла, з відчайдушним бажанням торкнутися шкіри шкірою. Поки вони дісталися до вітальні, її власна сорочка теж була розстебнута, як і зіпер на слаксах. Вона була рада його поверненню до свого тіла. До свого життя.

Вогники на ялинці мерехтіли барвистими зірками, вона лежала на підлозі під ним. Заплющила очі, утім навіть тоді досі бачила, як гірлянда підморгує їй зі свого кольорового склепіння. Їхні тіла коливалися разом у знайомому танці, без незграбності чи непевності тих, хто кохаються вперше. Вона знала його дотик, його рухи, і коли її охопило задоволення, вона без сорому закричала. Три роки розлуки зникли в одному вчинку, і коли все було закінчено й вони лежали разом у мішанині скинутого одягу, його обійми були знайомі, наче поношена ковдра.

Коли Мора знову розплющила очі, вона побачила, що Віктор дивиться на неї.

— Ти найкраще з того, що я коли-небудь розгортав під ялинкою, — завважив він.

Вона підвела погляд до мерехтливої стрічки дощику, що звисала з гілки.

— Так я й почуваюся, — пробуркотіла вона. — Розгорнутою. Відкритою.

— У тебе це звучить як щось погане.

— Усе залежить від того, що буде далі.

— А що буде далі?

— Я не знаю, — зітхнула вона.

— Чого тобі хочеться?

— Щоб мені знову не було боляче.

— Боїшся, що я так зроблю.

Мора подивилася на нього.

— Ти так уже зробив.

— Ми завдали болю один одному, Моро. Дуже по-різному. Люди, які кохають один одного, завжди так роблять, не бажаючи того.

— У тебе був роман. Що зробила я?

— Це ні до чого не приведе.

— Я хочу знати, — наполягла вона. — Як я скривдила тебе?

Віктор перекотився, ліг поряд із нею, але не торкаючись її, пильно дивлячись у стелю.

— Пам’ятаєш день, коли мені довелося летіти в Абіджан?

— Пам’ятаю, — відповіла Мора. Вона досі відчувала ту гіркоту.

— Визнаю, я лишив тебе в жахливий момент, але я мусив летіти. Я єдиний міг впоратися з тими переговорами. Просто мусив бути там.

— Наступного дня після похорон мого батька? — Вона глянула на нього. — Ти був мені потрібен. Удома, поряд зі мною.

— «Єдина Земля» мене теж потребувала. Ми могли втратити цілий контейнер медичних товарів. Це не могло зачекати.

— Що ж, я це прийняла, хіба ні?

— Влучне слово. Ти прийняла. Але я знав, що ти зла на мене.

— Бо таке траплялося постійно. Річниці, похорони — ніщо не тримало тебе вдома. Я завжди була на другому місці.

— І все звелося саме до цього, чи не так? Я мусив обирати між тобою та «Єдиною Землею». Не хотів обирати й не думав, що повинен. Не тоді, як стільки всього було на кону.

— Ти не можеш сам урятувати світ.

— Я можу зробити до біса хорошого. Ти теж у це колись вірила.

— Усі зрештою вигоряють. Ти багато років був поведений на тому, що люди в інших країнах помирають. А тоді одного дня прокинувся й вирішив для різноманіття зосередитися на своєму житті. На тому, щоб завести власних дітей. Але й на це ти теж часу не мав. — Мора глибоко вдихнула, відчула, як у горлі стали сльози від думки про дітей, яких вона хотіла, але, напевно, вже ніколи не матиме. Думаючи і про Джейн Ріццолі, чия вагітність навела болісний фокус на Морину бездітність. — Мене втомив шлюб зі святим. Я хотіла мати просто чоловіка.