Відтак я ще збудував трансформатор Тесли та впивався неземним паланням у полі високої напруги вакуумних рурок Ґайслера. У ті часи місцем паломництва для мене стала маленька крамничка з науковими посібниками в пасажі Гавсмана[58]. Пам’ятаю, що невелика, але куди досконаліша за мою машина Вімсгурста коштувала там 90 злотих — це була ціна вбрання. Згодом, на першому курсі, перші гроші, які я в житті отримав — стипендію Медичного інституту (це було 1940 року), я повністю витратив на рурки Ґайслера. Моя машина Вімсгурста працювала ще й тоді. Вона пропала допіру 1941 року, після вибуху війни.

Я займався також і теорією. Себто мав стос зошитів, до яких записував винаходи з «технічними кресленнями». Деякі пам’ятаю і досі. Був там пристрій для розтинання зернят вареної кукурудзи, аби під час їжі луски лишалися на качані. Був і літак у формі велетенського параболоїда, який мав літати понад хмарами — скупчені ввігнутим параболоїдним дзеркалом промені сонця перетворювали воду в резервуарах на пару й запускали в рух турбіни пропелерів. Пам’ятаю ровер без педалей, на якому слід було їздити «галопом» — як на коні. Сідло ходило за принципом поршня в порожній рурці, а зрушений нею передаточний ремінь мав обертатися довкола зубчатки. Джерелом енергії була вага наїздника, який мав підійматися і присідати в сідлі, як у стременах. В іншому ровері був привід на переднє колесо, бо кермо коливалося, наче маятник, прикріплене важелями з ексцентриком, як у локомотиві. Було там авто, у якому роль свічок запалювання виконували... кремінці від запальничок. Була й електромагнітна гармата. Я навіть збудував маленьку модель, а потім виявилося, що її задовго до мене вже хтось винайшов. А ще весло з лопастю у формі парасольки, яка самотужки відкривалася і закривалася під дією опору води. Найбільшим моїм винаходом був, без сумніву, передаточний механізм, винахід так само вторинний, як і чимало інших, оскільки я навіть не знав його назви. Але ця конструкція була принаймні реальна, нею послуговуються й досі. Не обійшлося, ясна річ, без різноманітних моделей perpetuum mobile[59], яких я понавигадував без ліку. У мене були зошити, присвячені виключно автомобільним конструкціям. Одна з них, наприклад, мала чотири трьохциліндрові двигуни, на взірець авіаційних, які знаходились в колесах. Варіант цієї ідеї був використаний насправді, тільки замість двигунів внутрішнього згоряння в колеса були вмонтовані електромотори. Пам’ятаю ще якісь двопоршневі двигуни й навіть щось на кшталт ракети, якою мав керувати ритмічний вибух газів у камері внутрішнього згоряння. Я відразу згадав цей свій винахід, прочитавши в 1944 чи 1945 році про механізм німецької самохідної машини «V-1». Це, звісно, не означає, що я винайшов «V-1» раніше за німців, просто сам принцип функціонування був дещо схожий.

Попри те, я проектував різні військові машини — одномісний танк, схожий на пласку сталеву труну на гусеницях, із кулеметом і мотоциклетним двигуном; танк-снаряд; танки, які рухалися на основі ґвинта, а не завдяки гусеницям (тепер уже існують такі трактори); літаки, які могли прямовисно злітати завдяки пересуванню двигунів. Ці та безліч інших, великих і малих машин і приладів заповнювали мої великі чорні зошити, а також менші, оклеєні «мармуровим» папером. Я незлецьки малював, але, звісно, подавав фантастичні розрахунки, у яких фігурували вигадані цифри та інші складні технічні деталі.

Заразом зростала моя бібіліотека, щодалі більше збагачуючись науково-популярними книжками — усілякими «Дивами природи» й «Таємницями Всесвіту». Отож, паралельно заповнювалися інші зошити, у яких я проектував уже не машини, а тварин. Виконуючи per procura роль заступника еволюції, її головного конструктора, я вигадував різних жахливих хижаків, які походили від знайомих мені бронтозаврів і диплодоків — із роговими щитками, пилоподібними зубами, рогами. Я тривалий час намагався винайти звіра з колесами замість лап, причім був настільки сумлінний, що навіть заходився креслити його скелет — щоби уявити, як виглядатимуть запозичені з паротяга деталі в кістках і жилах.

Розводячись так широко про свої конструкторські вправляння в молодшій гімназії, представляючи відкриття віддавна відкритих америк, підкреслюючи зусилля, яких вимагали ці тяжкі роботи, я не забув про те, що все це було тільки забавою. Об’єкти для творчости я вибирав сам, незрідка вдаючись до занадто оптимістичних замірів. Приміром, я зазнав поразки, коли хотів повторити Едісона та змайструвати фонограф. Хоча я й випробував розмаїті голки, мембрани, качалки для тіста, віск, парафін, станіоль; хоча я до хрипу верещав в рупори моїх фонографів, жоден із них так і не увічнив моїх зусиль бодай єдиним слабеньким звуком записаного голосу. Але повторюю, це була забава. Я знав про це і навіть погоджуюся у цьому зі собою, дванадцятилітнім, хіба з деякими застереженнями. Епоха винищування предметів, які потрапляли мені до рук, не перейшла в наступну, конструктивну фазу миттєво й несподівано. Між ними був перехідний період, який — як феномен — цікавіший від них обидвох. Це був період удаваних робіт. Так-от, до того, як взятися до великих технічних чинів, я довго будував приймальні й передавальні радіостанції, які не могли, та й не повинні були працювати. Я монтував їх на дощечках, у блашаних коробках від чаю, збирав зі старих шпульок від ниток, спалених ламп і конденсаторів, з грубого мідного дроту, оздоблював незліченною кількістю поважного вигляду ручок та індикаторів. Деколи ці копії мені недостатньо імпонували. Тоді, в інстинктивній потребі підкреслити їхню вагомість, я майстерно прилаштовував серед отого розгардіяшу то якусь лискучу бляшку, а то якусь спеціально викручену пружину з будиків. Я насичував свою конструкцію, аж доки здоровий глузд не підказував, що вже досить, що вигляд цієї псевдоапаратури відповідає моїм вимогам. Іще раз повторюю: я бавився. Утім, навдивовижу схожі конструкцій можна сьогодні побачити на виставках пластики. Чи я був провісником і в тій царині? Думка надто вже спокуслива, тим паче, що я пам’ятаю свою недавню пригоду на виставці абстрактної скульптури. У центрі експозиції громадилися неоковирні й покручено-дірчасті антиторси й антиакти, на стінах висіли різні за форматом і технікою колажі (чому їх не можна називати просто склеянками?). Я проходив повз натягнуті на мольберти абсолютно чисті полотна, лише підперті в кількох місцях зісподу кілочками — так, щоби площина картини геометрично заламувалася. Я минав оправлені в рами сіро-буро-зеленаві полотняні композиції, у яких допитливе око тільки впритул могло розгадати генеалогію творива — ідентифікувати якісь уривки сітки, застиглі під шаром мастики чи клею, металеві стружки, пружинні бляшки. Раптом я зупинився перед черговим експонатом. Він був цілком стриманий, наче автор вчасно схаменувся і приборкав свої початкові заміри. Цей твір являв собою прямокутний бляшаний лист. Приблизно у двох п’ятих від нижнього краю його перекреслював за принципом золотого перетину недбало почеплений брусок — щось на зразок струбцини. А вище від цієї головної лінії простягалася порожня площина старезної бляхи з трьома майже симетричними отворами. Ці наскрізні отвори зяяли в порожнечі, облямовані чимось на кшталт темно-сірого ореолу. Достоту осліплі зірки, дірки від вибитих сонць! Я ще розмірковував над технікою, до якої вдався художник, аби так природньо опилити отвори блідою облямівкою, що світлішала по краях. Я чудувався майстерності, з якою він вижарив цілу бляху так, що місцями вона була завуджена, а місцями шорстко пожмакана від вогню. Я заходився шукати табличку з назвою твору та іменем автора, але її не було. Аж раптом, відчайдушно закліпавши, я збагнув, що сталося непорозуміння. Виставка містилася у великій і гарній склепінчастій пивниці. Експонати висіли на її нетинькованих стінах і як завжди в такому місці, у нішах між цеглинами де-не-де виступали дверцята коминів. Я стояв власне перед такою заслонкою, заіржавілою і закритою вивихнутою засувкою. Естетична заграва, яка била від тих дверцят в мої спраглі очі, умить змерхла, згасаючи. Демасковані, вони раптом поскромнішали й стали банальною коминовою бляхою. Я ж, добряче сконфужений, досить швидко віддалився від того місця, аби вже перед справжніми експонатами повернутися в належний стан — себто налаштувати дух на вимоги, які ставить перед ним абстрактне мистецтво.