Та яке ж я маю право про все це говорити? Одразу відповім — жодного. Можна зі мною не погоджуватися, тим паче, що я не можу запропонувати жодної нової неволі, жодного рятівного замкнутого кола. Водночас доводиться, на жаль, визнати, що таким визначним провісником був не тільки я, але й мої товариші, навіть у початковій школі. Скаламутивши патиком калюжу з краплею розлитого гасу, вони створювали миттєві й прекрасні колористичні композиції. Ми були великі, хоча й зашмаркані, примітивісти, а мої псевдорадіо та різні «мобілі» були тим, чим для сюрреалістів є Босх. А які композиції виходили в нас іще раніше, з манної каші, перемішаної на тарілці зі шпинатом! Зрештою, якщо часи повернуть навспак і наймоднішим напрямком виявиться турпізм[62], дозволю собі нагадати — цього разу з пихою — про свою засюсяну музичну скриньку. Хіба не був це шедевр, створений шляхом заповнення годинникового механізму низькою субстанцією тілесного походження? Хіба він не був результатом сутички ньютонівської думки (де годинниковий принцип руху небес є першоідеєю) з елементом анімального розкладу, словом — хіба схрещення Ідеї з Екскрементом не є правдивим феноменом у провісництві, а радше, у пророцтві, яке провіщає катастрофічний нігілізм? Я відкинув детерміністську доконечність мертвої мелодики ще в чотири роки. Цим актом достоту екзистенціалістського вибору, відкрито змагаючи за тваринну розкутість, я вже тільки самим розщібанням штанців дав ляпаса тисячоліттям мурашиних цивілізацій. Поза тим, слід звернути увагу й на досконалу неужитковість, себто чисту некорисливість цієї спонтанної креації...

Але так можна розводитися без кінця. Не все тут є кпином, бо тоді все виявилося б умовністю: і мова, й абетка, і синтаксичні та граматичні правила. Якщо поширити поле дозволеного, аби дійти якоїсь згоди, якоїсь принаймні тимчасової акцептації значень, приписаних довільному об’єкту, тоді абсолютно все можна виразити довільним знаком, символом, предметом, образом. Тоді можна виставляти в салонах відтяті пальці, крісла, які замість спинки мають грудну клітку й хребет, або ж скелетовані ноги замість дерев’яних ніжок. Збільшена усталена цибулина — на думку спадає звернутися до епістеміологічної симптоматики космічної матерії, себто до її багаторівневости й бесконечности пізнання, яке є обдиранням подальшого лушпиння. Адже суспільна непохитність стосовно істин Одкровення зникла ще давніше. І тепер уже кожне сміттєзвалище здатне — у відповідному освітленні й оправі — промовисто виразити якусь темну, може, навіть ворожу цивілізації сутність. Бо постало затемнення, затуманювання, інформаційна неясність, серед якої ще блимають де-не-де самобутнім мутним блиском сили поодинокі твори. Але решта простору будить ірраціональну тугу за визволенням від надто довільної свободи — що аж ніяк не стосується нашої теми, бо ж ми говоримо не про справи дорослих, а про дитину. Тож повернімося до неї, якомога категоричніше непогоджені.

 Мені вже небагато залишилося описати, а цілі юрми ще не згаданих предметів домашнього вжитку та вулиць, якими я ходив, настирливо вимагають бодай одноразової згадки. Що ж такого чаруючого є в речах і в каменях, які оточували мене в дитинстві, що вони набувають достоту магічних властивостей, якоїсь незбагненної одностайности? Звідки ця категорична жага, щоб я засвідчив їхнє існування, обірване в хаосі війни й на смітниках? Лише за кілька років після описаних тут пасторальних часів іноді доводилося заздрити тривкості мертвих речей. З дня на день від них забирали людей і вони ставали посміховиськом. Жахливим було те несподіване сирітство, неужитковість покинутих крісел, ціпків, дрібничок. По правді, виглядало на те, що предмети змагаються з живими, що вони стійкіші від них, менш залежні від катастроф часу. Немов лише позбувшись власників, вони набирали сили й значення — досить пригадати візки й мидниці на барикадах, окуляри, через які не було кому дивитися, стоси листів, по яких ходили ногами. Та хоча вони й набували у воєнному краєвиді сили моторошних знаків, я ніколи їх не засуджував. Я вірив у їхню безневинність. У мені лишилася неторкнута вогнем і часом безглузда прихильність до старої фаянсової сови з батькової бібліотеки; до лева й тигра, отих важких і гарних звірів із темної бронзи; до шахів із королями та пішаками з татарськими рисами, яких вирізьбив батькові сусіда в російському полоні в 1915 році. А ще до обох годинників-псів із маминого креденса, які показували час обертами витріщених очей. Пам’ятаю, що в банальній і дуже міщанській спальні батьків ув одній із шибок кватирки зяяв круглий отвір, від якого розбігалися тріщини аж до рами. Мені розповідали, що туди влучила куля під час боїв 1918 року[63]. Тож я, спритне хлопчисько, намагався вирахувати її заблукану траєкторію, але стеля була гладка і непошкоджена. Слід від кулі затинькували. Так мені казали — але я чи то не міг повірити, чи то не хотів. Досить було й того, що в такому спокійному, такому звичайному помешканні, сповненому ситого міщанського достатку, мій погляд не раз обертався до цієї малої шибки майже під самою стелею, яка не знати чим притягала око. Отвір був невеличкий. Вочевидь, поміняти шибку з якоїсь причини не виплачувалось, і вона лишалася такою упродовж усього міжвоєнного періоду. Чи вона бентежила мене, як слід ноги на березі безлюдного острова бентежив Робінзона? Ні, я не вважав її за свідка жахливих подій, бо взагалі не міг їх собі уявити — це просто не узгоджувалося з оснулою гармонією меблів. Цей слід був чимось приголомшливим, як несподівано побачена деталь із нереальности, що проймала спокійним натиском своєї матеріальної, себто безперечної екзистенції. Як же це так — невже це й справді могло бути? Невже хтось і справді міг стріляти по вікнах? До помешкань? І це було лише за три роки до мого народження?

Аби не припуститися перебільшення, я мушу дещо спростувати. Пробита кулею шибка завше мене чудувала, може, навіть і дратувала, як несподіваний розлад, але не більше. Вона спантеличувала мене не більше, ніж краплинки живиці, які просотувалися з лутки цього ж вікна. Я полюбляв поволі збирати на палець кожну краплинку. Виплакана деревом крізь лак упродовж багатьох днів, живиця вже трохи підсихала згори, а всередині була запахуща, смолиста й липка. Наче дерево все пручалося своїй долі, наче все його незриме нутро й досі перебувало в лісі, вперто тягнулося до нього всупереч очевидности рубанка, цвяхів, лаку і двох дужок, якими було припасоване до рами вузьке полотнище штори. Стільки всього, щоби розв’язати проблему простріленої шибки у властивих вимірах.

Що ж породило той зв’язок між дитиною, яка ходила весь час тими самими вулицями, та хідниками й мурами тих вулиць? Може, їхня краса? Та ні, я ж бо її не помічав. Я ж бо не знав, що місто може бути іншим — похилим, без кам’яних брижів кам’яниць. Я не знав, що перспективи вулиць можуть не злітати до обрію, як вулиці Коперника чи Сикстинська[64], що трамваї не мусять щодуху нестися вниз і натужливо спинатися вгору. Я не помічав ні готики костелу Ельжбети, ані східної екзотики вірменської церкви. Якщо я й підносив голову, то задля того, щоб побачити, як крутиться бляшаний півник на димарі. Я не певен, що спрямувавши пам’ять навспак крізь потік часу, зможу повернути невинність таким назвам, як Янів, Знесіння, Пасіки, Лонцького[65], яким сорок перший і сорок другий роки надали зловісного значення[66]. Тоді якогось дня цілковито обезлюдніли й вимерли всі вулиці від Берштайна аж до дільниць поза театром, у напрямку Соняшної[67] й далі. Залишилися самі будинки з розхитаними вітром прочиненими вікнами, з раптовою пусткою стін, подвір’їв і ганків. А ще за якийсь час піднялася, а потім зникла дерев’яна огорожа ґетто. Я бачив здалека його приміську розкидану забудову, а згодом — тільки заросле травою румовище. Але в тридцяті роки ніхто не міг про таке й подумати. Звісно, і тоді траплялися різні оказії. Я, скулившись за кам’яною балюстрадою балкона, спостерігав сутичку кінної поліції з натовпом маніфестантів. Це було під час похорону Козака. Серед брязкоту бляшаних жалюзі, якими купці намагалися врятувати вітрини своїх крамниць, я бачив, як падає стягнутий з коня поліцай у лискучому шоломі. Але все це нагадувало раптову бурю. Це минуло, і ледь двірники позамітали потрощене скло з хідників, як знову повернувся спокій. Вдячні пацієнтки-монахині приносили батькові зі свого саду величезні оберемки щепленого бузку, які клали під струмінь води в ванні. Усі слухали балачки Штепця і Тоньця по «Веселій Львівській хвилі»[68] чи пересновані гмиканням смішні монологи пана Строньця. А я заявляв батькам, що не піду до гімназії, бо там треба носити бріджі, яких я носити не можу, бо вони гризуть мені під коліном. Як тепер відомо, ми були, мов мурахи. Ми жваво й енергійно кублилися в мурашнику, над яким уже здіймалася підошва чобота. Декому здавалося, що він бачить його лиховісну тінь, але всі, тож і він теж, до останньої миті ревно й заповзято крутилися в колі буденних справ — аби забезпечити, залагодити, приборкати своє майбутнє. І дорослі, і діти — ми всі зрівнялися в цьому блаженному невіданні, без якого неможливо жити.