У ті роки, несвідомо наслідуючи дорослих, я робив багато речей не задля приємности, а тому, що ними захоплювалися мої ровесники. Ще до ліцею наймудріші з моїх колег стали грати в брідж, який видавався мені гіршим, ніж невідмінювані латинські дієслова. Я ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити. Визнаний розумово відсталим, я дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось я виграв в одного свого ровесника, проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння. Цього успіху ні згодом, ані перед тим повторити не подужав. Якщо я не помиляюся, це був один із тих випадків, про який згадував Наполеон Бонапарт: мовляв, найнебезпечнішими на полі бою є скінчений геній стратегії та повний кретин — і то кретин має певні переваги, адже його вчинки абсолютно й без винятків непередбачувані.

Якийсь час я грав у ґудзики, тягаючи з маминої шухляди цінні екземпляри, кидав у стелю класу змочені слиною гільзи від папіросів. Так робили всі, бо коли слина висихала, ті гільзи починали таємниче, мов дощ, спадати, викликаючи обурення в професора. Я вивчав під керівництвом Янека X. джіу-джітсу (найчастіше в передсінях кльозету на другому поверсі гімназії), кидав у дошку спеціальним снарядом із корка, що спереду мав шпильку, а ззаду оперення й мікроскопічний баласт. Я навчився плювати в п’єц і то з шести метрів, але ніколи — свистіти на пальцях, що було однією з причин щирої зажури. Мені багато що в тій науці не давалося, але я хоч і не був вельми тямущим, зате старанним. Я силкувався пристосуватися, колекціонував (а радше вдавав, що колекціоную) марки, які нітрохи мене не цікавили. З колегами, які мене відвідували, бавився у війну, у солдатиків, а до зошитів заглядав тільки тоді, коли був наодинці. Зрештою, я не змушував себе ходити з товариством, приміром, на Східні Торги, де ми збирали безкоштовні рекламки, а потім пили дармовий росіл «Маґґі», аж поки нас відганяли від стендів роздратовані розпорядники. Навіть моя огрядна туша за певних обставин ставала в пригоді, зокрема коли я грав захисником у футбол. Адже мене важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом», бо ж я мав поважну вагу. Зрідка у Львові відбувалися захоплюючі автомобільні перегони — на замкнутому кільці, яке творили вулиці Стрийська, Кадетська[41] і Пелчинська[42]. На тій останній навіть заливали гіпсом трамвайні рейки, а краї хідників обкладали мішками з піском. Тоді відчувалося, що Львів є надзвичайно європейським містом. Про це свідчили ті величезні перегонові машини, які видавали пекельний рев.

Прогулювати уроки я не насмілювався, у чому зізнаюся з деяким соромом. Утім, уроки часто відміняли, і тоді ми ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Довколишні дільниці я краще вивчив узимку, на лижах, а також під час військової підготовки. Там було повно ям, ярів, горбів, але найгарніший краєвид можна було оглядати з Пагорба Люблінської унії.

 Директором нашої гімназії був Станіслав Бузат, невисокий, із потужним і владним голосом, — зрештою, дуже добрий чоловік та історик. Географію викладав багатолітній класний керівник професор Навроцький, прозваний Моторовим[43], бо він вгамовував нас у своєму кабінеті, натискаючи на кнопку спеціального дзвіночка. Фізику в різні роки викладали Левицький і Блайберґ. Від першого я одного разу добряче дістав по чолі. Я сидів за першою партою і під час уроку, присвяченого властивостям ртуті, у непогамовному бажанні виділитися, постійно йому підказував. І от після того, як я кілька разів повідомив Левицькому інформацію про температуру замерзання ртуті, він утратив терпець і зацідив мені поміж очі, аж іскри посипалися. Я жорстоко розчарувався, бо ж розраховував на зовсім іншу форму відзнаки. Однофамілиця, але зовсім не родичка Левицького, пані Марія Левицька, вчила польської. Тут я завжди був перший, писав довжелезні класні твори й ніколи не встигав їх завершити за 45 хвилин уроку. «Полька» виписувала в моєму зошиті чимало компліментів червоним чорнилом, особливо, коли твір був на вільну тему. Такі я любив найбільше. На жаль, я ганебно надуживав своїм винятковим становищем, тож майже не вчився, себто не готувався до уроків. З програмних творів читав виключно ті, які мені подобалися, натомість Шимонович чи Каспрович не могли розраховувати на мою ласку. Тому в мене назавжди лишилися незаповнені лакуни в царині історії літератури. Я користав із того, що Левицька ніколи сама мене не викликала. Отже, я являв прикрий зразок людини, яка хоч і склала іспити на атестат зрілости, але не має й зеленого уявлення про граматику. Бо цією галуззю знань я також нехтував, розбещений виявленою мені довірою. Пам’ятаю, як одного разу, пишучи домашній твір, я припустився ганебного вчинку. Не знати як пов’язавши завдану тему з власними зацікавленнями, я залетів аж на Венеру і передер чималий кавалок із книги професора Виробека про дива природи. Був там убивчий із погляду белетристики опис Венери з її неторканими джунглями й густими хмарами. Отже, початком моєї літературної кар’єри, який припадає ще на гімназійні роки, був найбанальніший у світі плагіат. Я, здається, намагався додати щось від себе, якусь маячню про венеріанців (наскільки мстиві помилки юности!), але й сам відчував, що за експресією та мальовничістю мій текст значно поступається візії професора Виробека. Наша «полька» проводила уроки по-новаторськи, намагаючись нав’язати класові невимушену дискусію. Оскільки я вже зізнався у прикрих учинках, задля справедливости додам, що не все в польській мові було мені байдуже і що часом я міг висловитися не тільки на «венеричні» теми. Метода Левицької, звісно, схиляла до певної самостійности. Інша річ, при цьому належало виявити трохи доброї волі та сумлінности, до чого знову-таки не кожний надавався.

Математику викладав професор Зарицький, одна з найколоритніших постатей педагогічного колективу — українець, донька якого була причетна до замаху на міністра Перацького. Це був чоловік років п’ятдесяти, ставний, зі зморшкуватим і засмаглим, навіть темнуватим обличчям; з іще темнішими повіками, гострим безформним носом, глибокими очима та лисий, як коліно — бо старанно виголював усю голову. Ми страшенно його боялися, зокрема я, бо математика завжди була моєю ахіллесовою п’ятою. Наш математик був чоловіком з фантазією і поводився з нами вельми оригінально. Часом за добру відповідь міг запропонувати учневі вийти з класу й прогулятися містом. А деколи починав урок із того, що посилав кількох учнів по різних адресах, аби залагодили йому ті чи інші справи. Це було неабиякою відзнакою, позаяк в абсолютно безпечний спосіб рятувало від небезпек, які чатували на нас біля забрудненої крейдою дошки. Зарицький трохи нагадував популярного кіноактора Бориса Карлоффа тим, що ніколи не всміхався. Жодні емоції не зрушували його схожого на маску обличчя. Часом, будучи в доброму гуморі, він задавав усьому класові якісь надзвичайно важкі питання, а за правильну відповідь дарував папіросу. Якось і я, завдяки раптовому осяянню, здобувся такої нагороди й тріумфально приніс її додому. Ту папіросу я, звісна річ, не викурив, але свято беріг, аж поки тютюн викришився з гільзи. Зарицький був грізний, бо загадковий — ми ніколи не могли зорієнтуватися, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Якось один із новеньких після гарної відповіді почув, що може вийти з класу й погуляти, та не послухав і повернувся на місце. Зарицький гримнув на цього хлопця так страшно, що того вмить вимело з класу. Я не маю й зеленого уявлення, яким цей чоловік був насправді. Та й що ми, зрештою, знали про своїх наставників? Якийсь час, щоправда недовго, нам викладав математику професор Інґарден, який уже на той час був філософом з європейським іменем, про що ніхто з нас і гадки не мав. Інґарден, зрештою, не дуже нас у це й посвячував, і нічого дивного тут нема. Адже ми виявляли колективну відпірність до математики, наражаючи педагогічні таланти на неабиякі випробування.