Під час читання я завжди щось жував, бо вже, здається, дав зрозуміти, що був ненажерою, утім, ненажерою велелюбним. Тут час згадати моїх перших жінок. Спершу була Міля, наша прачка. Мені було, може, років зо п’ять, і згідно з тодішніми звичаями, я негайно збирався одружуватися. Вона, бідачка, потерпала від страшенних жиляків на ногах. Електричних пральок тоді ще не було, прання перетворювало дім на парке пекло, принаймні кухню та її околиці. На середину кухні виїжджала велика балія, вулканічно булькотіли баняки, потому з’являлася дерев’яна маґлівниця, сповнюючи півхати гуркотом. Я крутився серед усього цього, розгардіяш мені зовсім не перешкоджав.

Потім я закохався в учительку з початкової школи. Не пам’ятаю, як вона виглядала. Якось вона відлупцювала мого сусіду по парті. У початковій школі зазвичай можна було дістати тільки «хляпса» лінійкою по відкритій і простягнутій долоні, але той хлопчина був упертий, холоднокровний, жахливо норовистий і зухвалий. Моя кохана витріпала йому зі штанців хмари куряви. Він навіть не писнув і не зронив сльози, страшенно мені цим заімпонувавши.

Потроху моєю спеціалізацією ставало нещасливе кохання. Коли мені було близько десяти, я до шаленства закохався у майже дорослу панну, дівчину, старшу від мене на чотири роки. Здалека я пасивно спостерігав за нею в Єзуїтському садку. Був я тоді вже доволі опасистий, моя постава починала нагадувати грушку, хоча досконалої її форми — найширшої нижче середини — я дійшов лише в гімназії. Обличчя мав пампулясте, очі звичайні й помітно витріщені, бо ж був від природи цікавий. А ще я часто роззявлював рота, бо, здається, вважав, що це додає мені шарму. Тоді я мав не надто великі шанси. Зрештою, я й не прагнув жодного справдження, адже й гадки не мав, що можна робити з дівчатками, крім того, що ганятися за ними проти вечора між кущами в садку та лякати ліхтариком. Моє кохання до дівчинки з Єзуїтського садка не передбачало жодної дій, жодного розвитку, а втім було надзвичайно інтенсивним. Здається, я звірився батькам, інакше мені не вдалося б достатньо часто перебувати в цьому прекрасному місці, з якого я міг за нею спостерігати. Вона, певно, нічого про мене не знала, ми не перемовилися й словом, однак лінії її профілю, підборіддя й вуст настільки глибоко вкарбувалися в моїй пам’яті, що залишили слід і донині.

Цікаво, що відчайдушність таких платонічних «кохань» не перешкоджала мені крутити амури (за умови, що це були амури) дуже, із дозволу сказати, посполиті! Коли я мав вісім років, батько, зненацька завітавши до кухні, захопив мене за щипанням задка нашої служниці. Знічений, він спромігся лише вичавити щось на кшталт «Ах, так!» чи «Ах, перепрошую!» і одразу ж вийшов. Цікаво, що я пам’ятаю деякі свої тогочасні вчинки і навіть емоції, натомість — жодної думки. Мабуть, тому, що вони не виходили за межі безпосереднього чуттєвого досвіду.

На вулиці Словацького навпроти Головної пошти знаходилося бюро корабельної компанії «CunardLine» і в кожному з її вікон стояв великий макет океанського пароплава. Вони мене переслідували, вони мені снилися — ці прекрасні судна, які мало чим відрізнялися від справжніх: мали такелажі, щогли, незліченні ряди ілюмінаторів, палуби, містки, мініатюрні шлюпки, східці, рятівні кола й навіть латунні гвинти на штурвалах. Я спрагло й безнадійно мріяв про них, не менш ідеалістично, ніж Куба Патрач мріяв про дівчаток, які не потрапляли йому до рук. Його марення були, певно, такі ж безневинні, як і мої біля шиб «CunardLine», і тільки їхнє втілення призводило до злочину. Може, й добре, що мені не вдалося наблизитися до жодної з тих двометрових дивовиж на відстань руки — адже рано чи пізно я потягнувся б за молотком.

Дитина, якою я був, цікавить мене і водночас непокоїть. Звичайно, я нікого не мордував, крім ляльок і грамофонів, тим паче, що був слабкий фізично та боявся репресій з боку дорослих. Батько не бив мене ніколи. Мама часом штурхала, от і все. Але ж існувало чимало інших, менш безпосередніх засобів і способів покарання — від словесної прочуханки до відлучення від десерту. Якби чотирилітні діти мали б таку ж силу, як і батьки, наш світ виглядав би інакше. Вони справді належать до зовсім іншого виду, хоча й не менш складного, ніж дорослі, — от тільки ця складність полягає в іншому. Хіба ж не з розпачем у серці я трощив іграшки? Хіба не оплакував потім (незалежно від покарання) їхньої втрати? Чому я, такий полохливий, кохався у справді ризикованих ситуаціях? Адже щось спонукало мене висуватися якнайдалі з вікна, хоча я бодай із прикладу «людини-мухи» чудово знав, чим загрожує падіння з другого поверху. Пам’ятаю, як налякав вуйка, коли взимку під час вакацій у Татарові заліз під потяг, який мав от-от рушити, щоби встигнути відламати бурульки з-під циліндрів паротягу. Я дуже боявся, що потяг рушить і обітне мені ноги, але, вочевидь, ті бурульки були мені вкрай потрібні. Може, це був, якщо вдатися до мови психологів, так званий примусовий учинок, різновид навіювання? Такі явища добре відомі. Я проходив через періоди нав’язливого рахування вікон, дверей, через фази складних ритуалів. Я мусив ходити так, аби наступати лише на плити хідника, не зачіпаючи їхніх швів, а вже з диханням і поготів мав страшенний клопіт. Я намагався якомога довше не дихати або робити це якось по-особливому. Були там якісь обов’язкові вдихи й видихи перед сном, якесь особливе формування яська й подушки під головою, будування шатра з ковдри тощо.

Траплялися зі мною й виняткові речі, часом під час хвороби, а часом коли я був абсолютно здоровий. Тридцятьма роками пізніше я довідався, що це явище називається метаморфопсія. Я лежав собі в ліжечку, з руками, складеними на грудях, аж раптом мої долоні починали рости, тим часом сам я все зменшувався під їх неправдоподібним тягарем. Це завжди відбувалося досить схоже і, без сумніву, наяву. Мої п’ястуки виростали до розмірів гір, пальці перетворювалися на якісь величезні замкнуті дуги, усе в них підлягало гіпертрофії, слоновости. Я трохи цього лякався, але знову таки не надто. Це було дуже дивним, і я нікому про це не розповідав.

Тепер я бачу, що був радше самотньою дитиною, хоча цього й не усвідомлював. Я мріяв про братика чи сестричку, а насправді, боюся, про маленького невільника. Охоче читав оголошення в газетах, у яких ішлося про всиновлення дітей. Такі пропозиції траплялися мені доволі часто. Тоді я уявляв, як би це було чудово, коли взяти б таку дитину до нас. Всеохопність цього бажання зараз видається мені радше підозрілою. Інші діти приходили до мене не надто часто. Це не означає, що вони не приходили взагалі, але це були поодинокі випадки, винятки з правила, якщо не рідкість. У неділю, влітку та восени ми зазвичай їздили в те саме місце — до міської садової ресторації пана Руцького, яка знаходилася на Стрийському шосе, біля застави. Сплачування мита становило цікаву й забавну зупинку в дорозі, під час якої я, звісно, видряпувався на козли. Візник, точніше дорожкар[25], завжди той самий, насправді звався Крамер, чи то Кремер, але я прозвав його Грубасом, і так уже повелося. Він був кремезний, червонястий з обличчя і дуже терплячий до мене.

Від нього я довідався засадничі речі про коней, між іншим, про те, що кінь шанує, слухає й боїться людину, позаяк має очі, які все збільшують. Тому людина видається йому значно більшою за нього самого. З цієї ж причини коні такі полохливі — адже їм усе видається величезним! Я мусив вигадувати собі заняття на довгі години, коли батько, вуйко Фриць і решта товариства сиділа за картами під фруктовими деревами. У Руцького був кегельбан, але мені довго бракувало сил, щоби зрушити велику дерев’яну кулю — врешті я доріс і до ваги цієї кулі. Часом мені вдавалося не тільки теоретично поспілкуватися з Грубасом, але й намовити його випрягти коня, на якому я трохи катався. А коли він уперто відмовлявся або просто спав у фіакрі, закинувши ноги на козли, я залазив у малини, де було багато пекучої кропиви, і наостанок підкрадався до гравців. Вуйко мав капелюха з круглим верхом, який приваблював мене тим, що був винятково твердий. Я щосили намагався зламати його денце, але воно пручалося, наче під чорним фетром ховалася сталева бляха. Якось я вмів дати собі раду, бо не пам’ятаю, щоб нудився. Адже я мав усе: забавки, книжки, пластилін, із якого ліпив слонів і коней (ці завжди виходили гірше), виробляв сардельки, ковбаски, а то й ляльок. Тим я вибирав пластилін із животика і вкладав туди кишечки, печінку, легені — теж пластилінові, бо вже трохи знав, як усе це всередині виглядає. Найкраще виходило, коли пластилін був різнокольоровий, бо потім можна було заліпити пацієнтові животика і качати його в руках, аж поки робилася кумедна кулька з перемішаних порозмащуваних шарів різнобарвного пластиліну. З цієї грудки виготовлявся наступний об’єкт, і так майже до бесконечности.