Розводжуся над тими благими дрібничками, бо вони чомусь видаються мені цікавішими за мої спогади й подальші події. Із плином часу дитина щодалі виразніше, щодалі однозначніше стає членом певної групи — у школі, в гімназії — і своєю поведінкою уподібнюється до середовища чи принаймні намагається це зробити. Затим її власна активність виявляється в значній мірі вторинною і, на мою думку, куди менше можна розповісти про вроджені властивості, про демонів, успадкованих разом із генотипними рисами, ніж про перші спостереження, зроблені наодинці. Мені видаються куди цікавішими й вартіснішими найперші вподобання й неприязні, які беруться не знати звідки, ніж подальші, набуті, які незрідка бувають механічним наслідуванням. Адже діти, як відомо, не бояться навіть каліцтва своїх близьких, бо вони його просто не усвідомлюють. Потрібен певний час, аби вони засвоїли звичаєві норми оточуючого світу. На світ не приходять із готовими критеріями відмінностей між красою й потворністю. Однак це лише туманне припущення, бо ж невідомо, чи справді можна навчити дитину якоїсь інакшої, «протилежної» естетики повсякденности.

Повернуся до світу предметів — одяг був виключений із нього, я ним не цікавився, і це підтверджує той факт, що я не пам’ятаю жодної вдяганки, за винятком одних шкіряних тірольських штанців, які я носив на зелених шлейках. Спереду вони мали широкий клапан, який защібався на рогові ґудзики — річ доволі ризикована і дуже невигідна, бо можна було просто не встигнути їх розщібнути. Пам’ятаю й те, що мріяв про справдешню ширіньку на ґудзиках, а не на клапані, як у зовсім маленьких дітей.

Я нічого досі не розповів про два покої нашого помешкання, важливі для мене тому, що я не мав до них легального доступу. Це були почекальня й ординаторська батька. У почекальні стояли фотелі в чохлах, здається, ебенові, бо коли відламалося одне бильце, виявилося, що дерево геть синє. Там також була стара скляна шафка із сувенірами, але з гіршими — якимись тацями, срібними кошиками, презентами від удячних пацієнтів, а також розкладним псевдояпонським стилетом. Був іще львівський батяр на дерев’яному постаменті, безіменний, бо не мій, а начебто нічий — велика лялька з витріщеними блакитними очима, у вигадливо полатаній курточці, споднях, смугастій сорочці та з фетровим бананом у кишені. Мені не можна було його навіть торкатися, тому він прожив довго, до самої війни, і пережив навіть перші її роки, аж поки впав від масових методичних атак молі. Тих молів не бракувало на Браєрівській ніколи. Кожен із домашніх мав за обов’язок, побачивши якусь із них, кинутися навздогін, відчайдушно плещучи, аби роздушити її між долонями. Але я цього бридився й завжди плескав мимо.

Ординаторська батька була місцем недоступним, принаймні теоретично, тому я сумлінно досліджував її при кожній нагоді. Стіни були обклеєні шпалерами, які імітували порцелянові кахлі. Іще там стояла чудернацька тверда канапа, дерев’яна шафка з ліками й незначною кількістю книжок, маленьке лікарське бюро, нагрівальна лампа, пантостат, металевий столик з інструментами, а також біле крісло для хворих і круглий гвинтовий стілець батька. Опорядження більш ніж аскетичне, за один винятком. На шафці стояла чорна скринька з маленькими відділеннями, де зберігалися старанно посортовані експонати — усе те, що батько за допомогою великих трубок ларингоскопа Брюнінґа видобув із дихальних шляхів, стравоходів і бронхів. Ті речі, самі по собі безневинні, вражали, коли згадати, де вони побували. Була там штучна щелепа з чотирма зубами й гачком, розщібнута аґрафка, виловлена з дитячої трахеї, різні шпильки, квасолини, що встигли вже трохи проклюнутися, наче в своїй рослинній невинності насправді заміряли оселитися назовсім у чиємусь носі; проковтнуті монети, а також добрячий шматок кінострічки. Коли я підріс, батько часом розповідав мені про умови й обставини, за яких він здобув ці трофеї, про полювання з трахеоскопом замість пістолета в руках. Він показував мені спеціальні комплекти довжелезних гачків і хитромудрих кліщів та зондів. Пам’ятаю сенсаційну історію одного хворого, який, коли його привезли, задихався, щохвилі млів і синів, а гортанне дзеркальце показувало оманливо чисту й широко розчахнуту голосову щілину. Аж поки батько за підозрілим блиском виявив, що її закриває щось на кшталт скельця. Це був шматок кінострічки, яку цей пан, кінооператор за фахом, спожив із налисниками (я навіть пам’ятаю, що вони були зі сиром). Оператор не помітив, що один кадр плівки потрапив до начинки і, зачепившись у гортані, душив його, працюючи при вдиху за принципом клапана. Банальних предметів (як-от кісток), хмари яких батько видобував із пацієнтів, у чорній скриньці не було взагалі. На свята ми ніколи не могли повечеряти в повному складі — завше лунав відчайдушний дзвінок біля вхідних дверей і батько миттєво переодягався у білий халат, чіпляв своє велике дзеркальне «третє око» і зникав в ординаторській.

Мене вабив не так медичний, як спортивний характер батькових лаврів. Сповнений заздрощів, я під великим секретом діставався до всієї складної апаратури Брюнінґа, складав довгі нікельовані трубки, вмикав спеціальну лампу й робив перші сміливі спроби екстракції чужорідного тіла, яке попередньо вкладав у шланг порохотяга. До того ж, я не раз до сьомого поту й завертання голови крутився на білому гвинтовому стільчику, вмикав велику солярну лампу, яка не тільки світила, але й гріла (якось в одної пацієнтки запалилося від неї волосся, бо в ньому був целулоїдний гребінь чи шпилька). Але я цього не пам’ятаю, це було ще за часів мого небуття. Коли я вже геть не міг нічого вигадати, то наповнював півлітровий шприц для видалення так званих вушних корків і сикав із нього через розхилене вікно на подвір’я — то вгору, на поверх вище, то вниз, на ґанок господарів кам’яниці.

Я вже згадував, що рано навчився читати й писати. Я майстрував гарні привітальні поштівки для батька й матері, оздоблені незліченною кількістю намальованих квіточок. Мої перші книжки були типові, звичайні: віршики, як отой про комара, казки. Якось, уже після війни, мені потрапила до рук збірочка дитячих віршиків, у якій я впізнав свою читанку тридцятилітньої давности. Мене вразило те, що я бачив у них, коли був шестилітнім хлопчиком. Які ж нечувані й невимовні драми й емоції, тепер уже до мене непричетні, які дивовижі, страхи й сміховини чаїлися тоді серед невинних слів. Чому історія плями на підлозі, якій не могла дати ради мітла, видавалася похмурою, навіть загрозливою? Чому лічилка про безхвостих ворон перетворювалася на магічне закляття, на прикликання потойбічних сил, спокушання невідомого лиха? Тим дивніше, що в цих емоціях, страхах, драматичних переживаннях я нікому не звірявся, нікому про них не розповідав. Напевно, тому, що не вмів висловити свій стан, означити його. А ще, мабуть, тому, що якби я й був здатний бодай над цим замислитися, то дійшов би думки, що моя реакція цілком нормальна та єдина з можливих. У кожному разі, тоді я був податливішим матеріалом, аніж зараз. Не треба було багато чинників, подій, аби видобути з мене чи, радше, аби нагромадити в моїй голові цілі гори відчуттів і вражень. Щоправда, автори дитячих книжок не здають собі справи, що вони роблять, наскільки вогненебезпечним, нехай лише психічно, є матеріал, яким вони без угаву жонглюють. Вони певні, що оповідають повчальну історійку, тим часом у дитячому сприйнятті вона перетворюється на загадку чи на заплутану драму. Хочуть розсмішити, а самі навчають містерійних таїн. Складають кумедні віршики, а вони викликають катарсис у якійсь семилітній голові. Слід завважити, що мене вражали тільки початки, ті найперші читанки. Згодом я поволі й буденно втопився у книжках.

Звісно, я побував Мауґлі, Віннету й капітаном Немо. Мені запали в пам’ять найбільш несподівані уривки текстів. Купивши після війни книжку Умінського «Подорож без грошей», я старанно перегорнув її, аби відкрити на одній із найкращих ілюстрацій: «Куля здолала відстань із характерним свистом». Там ішлося про полювання на крокодила, чи то пак носорога, але це, на жаль, було перевидання, і та прекрасна куля з її свистом зникла з нього, страшенно мене засмутивши. А «Долина без виходу»? Коли я її читав, зі мною відбувалися жахливі речі. Що вже тоді казати про «Духа пустелі»? Такі книжки я вже не міг легковажно поглинати, вилежуючись під вікном, із ніжкою крісла на стопі, або стоячи на колінах біля столу, із ліктями на стільниці. Вони вимагали присутносте цілком надійних і дорослих осіб, але й так було страшно. Діккенса я не хотів читати, він нагадував безнадійну дощову осінь, натомість у творах Дюма просто загинув, загубився. Усе почалося безневинно, від «Трьох мушкетерів», а за якийсь час виявилося, що на прочитання всіх його книжок забракне життя. Згодом, у гімназії, я читав усе, що тільки потрапляло до рук: Фредра з Маєм, Сенкевича з Берном і Велсом, Словацького з Пітіґріллі, — це був справжнісінький вінегрет.