За три роки до війни я вперше несподівано й зблизька зіштовхнувся там із німцями-гітлерівцями. На одному з павільйонів з’явився червоний прапор зі свастикою. Усередині цього павільйону було багато нецікавих машин, а окремо експонувалося кілька чи то іграшок, чи то моделей якнайточніше скопійованих механічних танків із плямистими, наче ящірка, панцирями, гусеницями, баштами й повним озброєнням. На них пишалися чітко вимальовані мініатюрні розпізнавальні знаки вермахту. Незабаром я мав змогу оглядати ті знаки в натуральну величину на панцирях тих самих танків «Марк IV». Однак тоді вони були ще тільки іграшками, хоча я вже дещо знав про гітлерівців. І вже тоді я бачив у тих принадних іграшках щось від туманного пророцтва чи навіть провісника загрози, але такого, який зменшенням удає невинність. У тих гарних іграшках було щось трохи відразливе, наче вони не були просто іграшками, наче з них могло проклюнутися чи вискочити щось жахливе. Зрештою, для справедливости мушу додати, що я не зовсім певен у цьому. Адже подальші події могли відкинути навспак це передгрозове світло, яке дещо моторошно забарвило цілком невинний випадок.

 Час здати справу з того, про що я вже згадував неясним натяком — із отих пильних, своєрідних і передовсім інтимних занять, яким я віддавався як у гімназії, так і вдома. Мене приголомшує сам факт, що я міг колись так багато встигати (а небавом ви переконаєтеся, що я й справді мав чимало копіткої праці), особливо сьогодні, коли практично ні на що не вистачає часу. Либонь, сама субстанція нашого існування, винятково еластична в юності, при відповідному зусиллі цілком несподівано створює додаткові простори. Вона напхана, наче кишені мого гімназійного мундира, до яких я зазвичай напихав більше, ніж передбачала їх прозаїчна місткість. Невже навіть простір за своєю природою прихильніший до дітей? Це, здавалося б, неможливо, однак якимось дивом я примудрявся, крім вмісту цілого бюра, тягати в кишенях мотки мотуззя (для морських вузлів, а також про всяк випадок), хмари улюблених гвинтиків, ножик, стиральні ґумки, звані радерками (останні зникали на очах — невже я їх з’їдав?), латунний ланцюжок від унітаза, шпильки, ґумки, транспортир, маленький циркуль (не так для геометричних потреб, як для гладуна 3., який сидів за партою спереду); скляну рурку з-під таблеток, повну розтертих сірникових голівок (отрута, а водночас вибухівка), збільшувальне скло (мутне, бо я його помалював), гаманець-підківку, який весь час виробляв боками, а також плоди, які у даний сезон постачала Природа (жолуді, каштани). А ще половинку іграшки «йо-йо» (неужиткову, але чимось для мене цінну), маленьку головоломку-«п’ятнашку» з пересувними квадратиками-цифрами, а також іншу, з трьома поросятами (це була гра на спритність, під круглим скельцем). Сам не знаю, чому, як і коли я вигадав оцю досить оригінальну концепцію — документи. Я виробляв їх під час уроків, вдаючи, що нотую професорські слова, затулившись затиснутою в лівій руці обкладинкою зошита — безтурботно, масово, виключно для себе, бо нікому не показував ані краєчка. Період учнівства пропускаю. Отже, мова піде про опановану в другому й третьому класах майстерність. Спершу я витинав із гладеньких сторінок зошита маленькі аркушики, згинав їх навпіл у вигляді книжечки й зішивав у спеціальний спосіб і за допомогою спеціального матеріалу. Нумер 560 на гімназійній емблемі був вигаптуваний мініатюрними спіральками сріблистого й тонкого, мов волосинка, дроту. Він правив мені за палітурне прядиво. Виготовивши певний запас книжечок різних форматів (що, як побачите, мало своє значення), я вкладав їх в обкладинки з найкращих матеріалів — брістолю, рисувального паперу. А деякі спеціальні бланки оправляв у високоякісний картон, витятий із обкладинок загальних зошитів. Почувши дзвінок на перерву, я ховав усе до портфеля, аби на наступному уроці поволі й акуратно заповнити порожні сторінки. Для цього я послуговувався чорнилом, тушшю, кольоровими хімічними олівцями й монетами, за допомогою яких відтискав печатки у відповідних місцях. Що це були за документи? Найрізноманітніші — такі, що наділяли більш чи менш широкою територіальною владою. Я друкував також вручну грамоти про надання звань, титулів, спеціальних прав і привілеїв. Із видовжених бланків робив різні чекові книжечки, облігації, які відповідали кілограмам цінних металів (переважно платини й золота), а також асигнації на коштовні камені. Я виробляв особисті посвідчення владців, засвідчував особи цісаря й монархів, наділяв їх сановниками, канцлерами, кожен із яких міг на першу вимогу показати відповідний документ. Я завзято вирисовував герби, виписував надзвичайні перепустки, позначав їх відповідними візами. А що я мав надлишок часу, документи виявили сховану в мені прірву. Я приносив до школи старі поштові марки й переробляв їх на штампи, оздоблював печатками, які мали свою ієрархію: спершу йшли маленькі трикутні, потім прямокутні, аж до найсекретніших — досконало круглих, із символічним знаком у центрі, пред’явлення якого кожного жбурляло ниць. Захопившись цією копіткою працею, я став видавати дозволи на одерження діамантів завбільшки з людську голову. Причім зайшов доволі далеко, бо документи наділяв додатками, додатки — примітками, втручаючись у сфери щодалі потужнішої влади. Аж поки сягнув такого її рівня, де бралися до уваги тільки секретні зашифровані посвідчення, із системою паролів і символів, які вимагали суворого кодування. Тому доводилося складати для таких документів окремі книжечки з кодами, за допомогою яких можна було прочитати їх особливий, вражаючої сили зміст. Адже без кодів вони були просто рядом пронумерованих сторінок, позначених геть незрозумілими карлючками. Я тоді прочитав одне оповідання, яке справило на мене надзвичайне враження. Це була історія експедиції до «білої плями» в центрі Африки. Члени експедиції, діставшись гір і джунґлів, зіштовхнулися з невідомим племенем дикунів. Оті дикуни знали одне слово, страшне настільки, що саме його вимовляння було in extremis[51]. Бо кожен, хто його чув, перетворювався на драглистий стіжок десь у метр заввишки. У книжці були докладно описані ті стіжки, а також простий спосіб, завдяки якому самі дикуни на них не пере­творювалися — достеменно простий, бо, вигукуючи трансмутаційне закляття, слід було добряче затулити вуха. Я запам’ятав це жахливе слово й не відразу наважився вимовити його вголос. Адже був навчений долею одного вченого-недовірка, який, зневаживши свідченнями останнього живого учасника експедиції, таки вигукнув закляття — з трагічними драглистими наслідками. Де слово, здатне обернути людину на кисіль, звучало «ЕМЕЛЕН».

Мушу сказати, що я тоді не вірив у казки, хоча охоче їх почитував. Та історію з «емеленом» я чомусь не потрактував як казку. Дивлячись на речі з віддалі сьогодення, я доходжу висновку, що це, радше за все, була фантастична гумореска, а коли так, то я не зовсім збагнув авторський замисел. Я, звісно, не вірив у правдивість цієї історії, але незважаючи на це, в мене залишилося якесь неясне й понуре передчуття, що й справді існують слова, здатні спричинитися до якихось наслідків — нехай і не таких фатальних. Я відразу обґрунтував свою теорію: адже якщо певні звуки можуть занурити людину в гіпнотичний транс, то чому якомусь їх дуже специфічному сполученню не мати 6 іще більшої сили? І то не через якусь-там містику, а через те, що певні повітряні хвилі впливають на вухо... тощо.

«Емелен» вимагав негайного впровадження у сферу мого документаційного побутування, у якому я вже став непоганим спеціалістом. Він став поштовхом до словотворчої діяльности. Я незле вчився, тому ніхто не заглядав мені до портфеля, книжок і зошитів. І це добре, адже з них можна було витрусити безліч малесеньких уже заповнених книжечок, порожніх бланків, а також експериментальних зразків, які я (на жаль, намарно) намагався підсилити водяними знаками. Попри незліченні спроби, втілити цю жагу реалістичного елемента так і не вдалося.