Закопане, червень 1965 року

 ... Я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «Я був чудовою дитиною». Я міг би почати свою: «Я був чудовиськом». Хоча, чудовиськом — це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом... На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора...

Я народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині лікаря-ларинґолога. Із 1932 року навчався в II Державній гімназії ім. Кароля Шайнохи. 1939 року склав іспити на атестат зрілости. Після анексії Львова СРСР упродовж 1940-41 років навчався у Львівському медичному інституті.

Я потрапив туди доволі окружним шляхом, адже спочатку складав іспит до Політехніки — туди, куди мене тягнуло покликання. Іспит склав, але мене не прийняли через непідхоже соціальне походження (батько — заможний лікар-ларинґолог, себто представник середньої буржуазії)... Тоді батько вдався до своїх знайомств і завдяки допомозі дуже відомого біохіміка професора Парнаса йому вдалося запхати мене — зрештою, без жодного ентузіазму з мого боку — у медичний.

За німецької окупації я працював помічником механіка й зварником у гаражах німецької фірми, яка займалася збором сировини. 1944 року після повернення до міста совєтської армії я продовжив медичні студії.

1946 року в рамках репатріаційної акції виїхав до Кракова, де завершив навчання на медичному відділенні Яґайлонського університету.

...Працюючи зварником, я міг би заробляти досить поважні суми. З одного боку, це мене вельми спокушало, адже життя у Кракові доводилося починати практично з нуля. Та, з іншого боку, батька вражала думка про те, що я перерву навчання... Якийсь час я розривався між двома варіантами, аж поки визначився і записався на медичне відділення.

1948-1950 років я працював молодшим асистентом у науковій лабораторії, яку очолював доктор Мечислав Хойновський. Зустріч із Хойновським стала зламним моментом у моєму житті й розумовому розвитку.

Хоча я й одержав довідку про закінчення медичного відділення університету, однак вирішив не складати останніх іспитів, аби уникнути долі військового лікаря. Адже всіх моїх колег забирали до армії, і то не на рік чи на два, а назавше...

Я дебютував 1946 року новелою «Людина з Марса», уривки з якої були надруковані в «Nowym Świecie Przygód». Попри те, я пописував вірші й оповідання, які, між іншим, публікувалися в «Tygodniku Powszechnym», «Żołnierzu polskim», «Kużnice». 1948 року взявся за свою першу повість «Невтрачений час», яка через проблеми з цензурою вийшла допіру вісьмома роками пізніше.

...Я періодично їздив нічним поїздом до Варшави в найдешевшому жорсткому вагоні, позаяк був тоді незаможний. Я відвідував безконечні засідання «Książki i Wiedzy», на яких розбирали мій «Шпиталь перетворення». Твір обростав розмаїтими внутрішніми рецензіями, які проголошували його декадентським і контрреволюційним. Мені втовкмачували, що один розділ слід переробити, інший дописати, ще інший скоротити тощо. А все ж таки мені давали надію і я постійно щось допрацьовував, щось переписував... Оскільки «Шпиталь перетворення» був визнаний ідеологічно хибним, від мене вимагали нових розділів задля «композиційного» врівноваження...

1950 року я зустрівся в Будинку літераторів у Закопане з одним гладуном і ми разом пішли до Чорного ставу. Це був Єжи Панський — голова Видавничого дому «Czytelnik». Під час гірської прогулянки ми багато розмовляли про відсутність у польській літературі жанру наукової фантастики. Мій супутник запитав, чи не зважився б я на таку працю, маючи в кишені видавничу угоду. Я, не знаючи до пуття, з ким маю справу — для мене він був просто таким собі гладуном — відповів ствердно. За якийсь час я, як то не дивно, й справді підписав угоду з видавництвом. Іще не знаючи, до чого це призведе, я вивів назву майбутнього твору: «Астронавти» і... за відносно короткий час написав книжку. І це був мій дебют.

1953 року я побрався з Барбарою Лесняк, лікарем-радіологом.

Ми познайомилися близько п’ятдесятого року в Закопане і за два чи три роки упадань вона погодилася стати моєю дружиною. Власного помешкання в нас тоді ще не було. Я мав маленьку, заражену грибком кімнатку, а моя дружина, яка закінчувала медичні студії, мешкала разом із сестрою. Тож я став надхожим чоловіком.

Наступні науково-фантастичні книжки забезпечили Лемові славу одного з найвидатніших майстрів цього жанру. Його доробок можна умовно поділити на дві групи. «Едем» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Солярис» (1961), «Непереможені» (1964), «Голос Господа» (1968), «Оповіді про пілота Піркса» (1968) витримані в серйозній тональності й належать до класичних зразків жанру, який Лем розвинув і вдосконалив. Другу групу становлять твори з гротесковим забарвленням, позірно несерйозні, часто стилізовані під традиційні літературні форми (казка, щоденник, лицарський епос, філософська притча): «Зоряні щоденники» (1957), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Казки роботів» (1964), «Кіберіада» (1965), «Локальна візія» (1982), «Мир на Землі» (1987).

...Це були дуже нецікаві роки. Взимку ми зазвичай каталися в Закопане на лижах. Улітку, зважаючи на мою алергічну нежить, на яку тоді ще не було рятівних засобів, я виїжджав на 5-6 тижнів до Будинку Спілки письменників у Закопане і там писав, як зварйований. Під час одного з таких «сеансів» постав «Солярис». У такий самий спосіб я написав кілька інших книжок. Поза тим там нічого цікавого не відбувалося. Дружина працювала в рентгенкабінеті, а я був рядовим членом Спілки письменників... Із того періоду пам’ятаю перші виїзди з письменницькими делегаціями до НДР, згодом до Праги й Радянського Союзу, де мене мало не носили на руках...

Видане 1959 року «Слідство» балансує на межі фантастичної й детективної повісті і є своєрідним негативом детективного роману. 1976 року з’являється «Нежить», яку сам автор визначає як удалішу, вірогіднішу версію «Слідства». Дитячі роки, проведені у Львові, Лем описує в автобіографічній повісті «Високий Замок» (1966). Окрім белетристичних творів, Лем пише такі дискурсивні прозові твори, як: «Діалоги»(1957), «Summa Technologiae» (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика й футурологія» (1970), «Розвідки та шкіци» (1975). Серед його великих есеїв вирізняється «Summa technologiae», яка з роками щораз переконливіше претендує на чільну позицію, затьмарюючи «кібернетично» спрямовані «Діалоги», «Фантастику й футурологію» і навіть вражаючу за своїм задумом «Філософію випадку». І не тому, що попередні твори менш цікаві, а тому що «Summa» дотична до проблем, які не втрачають актуальности з плином часу, заторкує найсерйозніші питання з реалій культури людства. Нічого дивного, адже «Діалоги» занурені почасти в абстракції філософського роздуму, почасти в актуальні політичні питання. «Фантастика й футурологія» порушує проблеми науково-фантастичної літератури та її зв’язків із наукою. «Філософія випадку» зводить світоглядну «споруду», досліджує структури, супутні біологічній еволюції, історії, культурі, мистецькій творчости тощо. «Summa technologiae» відрізняється від інших творів. Якщо вона й є «будівлею», то такою, що нагадує будівничі проекти футуристів. Вона висуває сміливі гіпотези, накреслює шляхи, якими, на думку автора, має рухатися технічна думка й винахідництво, а слідом за ними—тісно пов’язана з ними культура.