Безсумнівно, я не вірив у свою справу, адже я тільки бавився на уроках історії, географії і навіть — о ганьба! — польської... А все ж таки... Я ніколи й нікому не показував ані краєчка жодного з моїх паперів і зайшов у такий стан духу, що якби, припустімо, знайшов на вулиці виписаний на пред’явника дозвіл викопати скарб із-під Піскової гори, то, може, й очманів би з радощів — але не з подиву... Бо — мені дуже важко це висловити — усвідомлюючи, що я не продукую Правдивих паперів, я водночас відчував, що на них все ж таки падає якийсь відблиск Правди, що вони не є цілком і повністю безглуздими, хоча водночас такими і є — але тільки буквально. Адже я розумів, що ніхто не дасть за мої асигнації не тільки скрині з рубінами, але й ламаного гроша. Однак якби я не створював отих брязкітливих цінностей, то створював би якісь інші. Які? Цінності в собі — такі як собори Орвета й Сієни, які атеїст намагається якось применшити, аби можна було з ними змиритися. Він стверджує, що це всього-навсього дуже великі будівлі, пофарбовані навпереміну чорною і білою фарбами, мов смугаста піжама... Звісно, мій собор було незрівнянно легше висміяти чи зруйнувати дощенту. Адже він не був настільки матеріальним, як ті собори — не через нетривкість матеріалу, а єдине тому, що ті просто є, а мій був лише подобою. Або, як сказав би сучасний кібернетик, він був моделлю, відповідною багатозначним реляціям, які можна вирізнити в світі. Та цього я, по правді, не міг ні збагнути, ані зрозуміти. Я шкірою відчував, що кожну з тих речей, які я навіть не годен висловити, вигадав не я, а мій дозрілий інфантилізм. Я мовчав, зберігаючи Таємницю. Твори того періоду, на жаль, загубилися, навіть найцінніші. Ну хоча б Декрет у справі гімнастики — із серією відбитих за допомоги двоґрошевої монетки рідкісних Малих Печаток, употужнений шматком жовтого шнурка, який я відтяв від черевика під час великої перерви. Або Дозвіл Захопити-У-Полон-Усіх-Кого-Заманеться, надрукований Червоним Шифром, з паролями таємного Ключа III Класу (про шифри я знав головно завдяки «Пригодам бравого солдата Швейка»). Твори пропали, але шлях лишився — такий багатообіцяючий, такий виразний напрямок.
Оскільки я урухомлював усю мою заплутану канцелярію виключно в гімназії (вдома мені було шкода на це часу — зрештою, мені просто забракло б терпцю сидіти на місці, а в класі я так чи йнак мусив), ця інтенсивна праця не врізала мого домашнього часу. Я тоді дуже багато читав. Пам’ятаю science fiction[56] «Острів мудрагелів», який став для мене певним одкровенням. Якось я не додумався відтворити цей величезний роман у документах.
Уже, певно, зрозуміло, чому я — хлопець надміру запрацьований, а тому роззявкуватий — виконуючи функції скарбника в шкільному уряді, ніколи не міг підбити баланс каси. Батько щомісяця мусив докладати до неї злотий, а то й два. Я не тринькав громадських сум, просто грошові складки якось перемішалися з мішками золота й паками діамантів, якими я невтомно оперував. А цей безлад призводив до бюджетного дефіциту.
Достоту як вроджений бюрократ, я суворо регламентував службові години, тому вдома навіть не заглядав до посвідчень. Між репетитором, француженкою і вечерею я займався цілком іншою творчістю — робив винаходи. У школі я взагалі про них не згадував, поглинутий канцелярською роботою, натомість удома всі мої думки, наче автоматична стрілка, переводилися у протилежному напрямку. По правді, я не мав із тим ані найменшого клопоту. Важко сказати, яке із занять було для мене важливіше. Я був як чоловік, який має двох жінок одночасно і чудово вміє розділити себе між двома коханками. Як і він, я був щирий і тут, і там, кожній справі віддавався цілком і з легкістю, бо докладно все планував, або радше — все само собою пречудово складалося. Повертаючись із гімназії додому, я знав, куди маю піти, щоби купити дріт, клей, парафін, гвинтики, наждачний папір. А якщо не вистачало дотації від батьків, я стягав необхідну суму або зі щедрого від природи вуйка, брата матері — теж лікаря, як і батько, або якось викомбіновував. У вуйка, якого я кликав на ім’я, майже як колегу, траплялися напади щедрот, які не подобалися моїм батькам. Кілька разів він давав мені монети в п’ять злотих із Пілсудським, які я навіть не клав до гаманця-підківки, а про всяк випадок узагалі не випускав зі жмені. Пам’ятаю, як я йшов містом з монетою у спітнілій долоні, відчуваючи себе замаскованим Гарун-аль-Рашидом. Мій погляд, відображаючись у вітринах крамниць, за блискавичні уламки секунди міняв оцю грудку срібла на незліченну кількістю виставлених речей. Але охоплений раптовим скупердяйством мільйонера, я жодну з них не обдарував ласкою покупки. Зазвичай я інвестував цей маєток у винаходи, які поглинали будь-яку суму без сліду — і без результату. Як творчий бюрократ я був стриманий, адже пристрасна бюрократія неможлива. Натомість техніка палала в мені гарячим яскравим полум’ям. Я складав їй криваві жертви у вигляді вічно заюшених, позаклеюваних пластирем пальців — мужній у поразках, часто зі зламаним серцем і нігтями, але все ж таки в пошуку, із новими замислами й новими сподіваннями. Я довго будував електродвигун, зовні подібний до старої парової машини Ватта з балансиром. Замість циліндра з поршнем він мав електричну котушку, магнітне поле якої всотувало всередину залізний стрижень. Спеціальний переривач у її обмотці посилював імпульси струму. Був це, як потім виявилося, вторинний винахід, бо подібні двигуни вже існували, а радше, вже перестали існувати, як непрактичні, непродуктивні й дуже повільні. Але це, вочевидь, не мало значення. Пам’ятаю, що тоді я вперше виявив надзвичайно стійку затятість і переконструйовував цей апарат десятки разів, поки зрештою він запрацював. Він працював — незграбний, скручений з уламків бляхи, вижебраної у бляхаря, який тримав маленьку робітню в нашій кам’яниці, серед плутанини дротів, олійних плям, спалених батарейок, мотлоху, молотків і обценьок (на яких заледь висохла кров замордованих забавок). А я сидів і милувався його скреготливими, повільними, не дуже регулярними обертами, коливанням важеля, дрібними іскорками з переривача — брудний, змучений і тріумфуючий. Якщо я згодом і демонстрував свого двигуна домашнім, то робив те, що зробив би на моєму місці кожен хлопець. Але найважливішою була мить, коли це сталося, коли творчий акт завершився і я вже не мав нічого до роботи. Двигун працював, затинаючись, бо, схоже, його години були полічені, а я тільки дивився. Це була, якщо не помиляюся, виняткова сатисфакція, яка не вимагала жодних похвал, навіть жодних свідків. Мені ніхто не був потрібний, оскільки це сталося. Ватт зі Стефенсоном не могли пережити інтенсивніших вражень. Мені, ясна річ, цього досягнення вистачило ненадовго. Я прагнув нових. Я дуже довго й терпляче займався електролізом води, додаючи до неї розмаїті субстанції. Я, звісно, не сподівався, що на електродах колись виявиться золото, адже чудово знав, що цього не буде ніколи. Але мені розходилося не в золоті. Ішлося про створення взагалі неіснуючої субстанції. Я здряпував з електродів брунатні, руді та сірі порошки й старанно ховав у коробочки. Урешті пересвідчився, що моїх знань недостатньо. Я став систематично будувати електричні прилади, керуючись грубою німецькою книжкою, надрукованою готичним шрифтом — «Elektrotechnisches Experimentierbuch»[57]. Хоча я вже два роки вивчав німецьку в гімназії, але читати не вмів, тобто не годен був зрозуміти жодного речення. Тоді я став розшифровувати німецький текст за допомогою словника, достоту як Шампольйон єгипетські ієрогліфи. Це була сізіфова праця. У будь-якому випадку, вона дала результати, оскільки я простудіював-таки цю книжку від дошки до дошки й збудував машину Вімсгурста та індуктор Ругмкорфа. Адже з незбагненної причини я обожнював потужні електричні конструкції. Від природи роззявкуватий, страшенно нетерплячий, недбалий, я, як то не дивно, виявився здатним на самозречення, на подальші вперті спроби, коли десятки їх не давали жодного результату. Я двічі починав багатомісячну криваву працю (криваву буквально, бо — незграбний маніпулятор — я мав скалічені, замотані брудними бинтами кісточки на пальцях), аж поки намотав на виліплені вручну маленькі паперові котушки кілька кілометрів обмотки, кожен шар якої заливав парафіном і перекладав воскованим папером. Ще гірше було з електростатичною машиною, бо я не міг дістати потрібного матеріалу для її диска. Спершу спробував використати для цього старі односторонні грамофонні платівки з кінематографу, які мали бодай 60 сантиметрів у діаметрі, та вони не підійшли. Зрештою, я видобув пластини з дуже старої і вже зламаної машини Вімсгурста й витяв із них лобзиком менші кружальця, обтинаючи позеленілі від старости ебонітові краї. Я точив їх на електричному моторчику в хмарах смердючого диму й чорної куряви, яка набивалася у волосся, в очі, між зуби, під нігті. Але машина таки була збудована. Цікаво, що в той же час я мав проблеми на уроках ручної праці, оскільки все, що я там робив, виходило кривувате, хитке й недбало викінчене, і мені постійно загрожувала погана оцінка.
