Лікар підняв повну жменю камінців та грудок ґрунту й почав кидати ними в «завісу»; і камінці, і грудки зникали, не долітаючи до неї за кілька сантиметрів. Інженер зняв з маленького кільця ключ і шпурнув ним у поверхню стіни, що саме видала якийсь металевий звук. Ключ дзенькнув, мовби вдарившись об бляху, і теж зник.
— Що тепер? — запитав Кібернетик, дивлячись на Координатора.
Той не відповів. Лікар скинув з пліч рюкзак, вийняв з нього бляшанку консервів, вирізав ножем кубик заливного м’яса і кинув ним у «завісу». Кубик желе прилип до матової поверхні, якусь хвилину повисів на ній, а потім почав зникати, немовби танув.
— Знаєте що? — озвався Лікар, й очі його заблищали. — Це якийсь фільтр — вибірна діафрагма, щось таке...
Хімік знайшов у кільці на ремені свого рюкзака висохлий уламок пагона «павучої» рослини, який, мабуть, зачепився, коли вони продиралися крізь зарості, й, не довго думаючи, шпурнув ним у хвилясту завісу — крихка гілочка, відскочивши, впала біля його ніг.
— Селектор... — невпевнено промимрив він.
— Атож! Напевне, що так! — Лікар наблизився до «завіси», — його тінь упала на її нижній край, — навів на неї свою чорну зброю й натиснув спуск.
Тільки-но тонка, мов голка, цівка торкнулася хвилястої стіни, як у ній відразу ж виник отвір веретенистої форми, відкривши величезний, похмурий, розсвічений на всій його висоті іскорками простір, у глибині котрого літало безліч білястих і рожевих вогнів. Лікар різко відскочив, кашляючи й задихаючись, — ніздрі й горло йому обпік гіркий запах; усі трохи відійшли й знову зупинилися.
Випуклий отвір почав звужуватися. Хвилі, що перебігали «завісою», сповільнювали рух, наближаючись до нього, обминали його згори й внизу і швидко пливли далі. Отвір дедалі затягувався. Зненацька зсередини висунулося щось чорне, що закінчувалося пальцеподібним відростком, блискавично оббігло край отвору, і він миттю закрився; люди знову стояли перед завісою, що розмірено западалася й видималася.
Інженер запропонував провести нараду. За словами Лікаря, вона була демонстрацією їхньої безпорадності. Врешті-решт вирішили йти далі, вздовж величезної споруди. Піднявши рюкзаки, рушили вперед і подолали так кілометрів зо три. Дорогою перетнули кільканадцять вузьких «моріжків», котрі вливалися в рівнину. Якийсь час розмірковували, що воно таке — гіпотеза, нібито вони мають хоча б який стосунок до обробітку ґрунту, була зразу відкинута як неправдоподібна. Лікар навіть спробував дослідити кілька лишайників, вирваних з темно-зеленої смуги; вони трохи нагадували мох, проте на корінцях мали схожі на перлини потовщення, в яких ховалися маленькі тверді чорні зеренця.
Уже давно минув полудень; усі відчували голод, отож зупинилися на привал; їли під пекучим сонцем, бо ніде не було й клаптика тіні, а до гаю, що тягнувся метрів з вісімсот позаду, ніхто не хотів повертатися — «павучі» зарості залишили про себе неприємне враження.
— Коли б усе йшло, як у книжках, що їх малим хлопцем я читав, — мовив Лікар, — то в цій проклятій завісі зараз утворилася б вогнедишна діра й звідти виліз би тип з трьома руками і тільки однією, зате товстелезною ногою. Під пахвою він тримав би інтерпланетарний телекомунікатор або сам був би зоряним телепатом і дав би нам на здогад, що він — представник неймовірно розвиненої цивілізації, яка...
— Припини верзти нісенітниці, — урвав його Координатор, наливаючи з термоса-фляги води в кухлик, що відразу ж запітнів. — Краще давайте подумаємо, що нам робити.
— Я вважаю, — сказав Лікар, — що треба ввійти туди. — І підвівся, ніби вирішив негайно здійснити свій намір.
— Цікаво, як? — нехотя запитав Фізик.
— Ти що, збожеволів? — високим голосом вигукнув Кібернетик.
— Зовсім ні. Звичайно, ми можемо мандрувати так і далі, але за умови, що типи на одній нозі підкинуть нам якісь харчі.
— Ти що, серйозно? — подивився на нього Інженер.
— Ну звичайно! І знаєш чому? Бо мені все це вже просто набридло. — І Лікар крутнувся на п’ятці.
— Стій! — крикнув Координатор.
Лікар ішов просто на стіну, не звертаючи ніякісінької уваги на їхні крики. Він був уже за метр від завіси, коли всі підхопилися й кинулися за ним. Почувши позаду тупіт ніг товаришів, він випростав руку й торкнувся завіси.
Рука щезла. Лікар непорушно постояв, може, якусь секунду, а потім ступив крок уперед і... перестав існувати. П’ятеро людей, затамувавши віддих і тремтячи всім тілом, зупинилися на тому місці, де відбився слід його лівого черевика. Зненацька в повітрі над завісою з’явилася Лікарева голова. У нього була рівно, мов ножем, відрізана шия, з очей текли сльози; він гучно раз по раз чхав.
— Тут трохи душно всередині, — мовив він, — і в носі страшенно свербить, але кілька хвилин, мабуть, можна буде витримати. Якийсь лакриматор, чи що. Лізьте за мною, це не боляче — взагалі нічого не відчуваєш.
І на висоті, де мало бути його плече, з повітря висунулася рука.
— А щоб тобі! — вигукнув чи то з переляку, чи то від захвату Інженер і схопив Лікареву долоню; вона смикнула його до себе, й він теж зник за завісою.
Люди один за одним підходили до хитливої завіси. Останнім підійшов Кібернетик. Він на мить завагався, щось лоскотало йому в горлі, серце гупало, наче молот. Заплющивши очі, він таки ступив крок уперед. Його огорнула раптова темрява, потім зробилось ясно.
Він опинився поруч товаришів посеред величезного простору; з усіх боків до них долинало дихавичне свистяче сапання. Знизу навскоси вгору, згори перпендикулярно вниз, від одного краю до іншого, перетинаючись, тяглися неоднакової товщини циліндри, труби або колони; подекуди вони роздималися, подекуди ставали тоншими, обертаючись водночас довкола своєї довгої осі, мінялися місцями, вібрували, і з глибини цього лісу блискучих конструкцій, що тягнувся на всі боки й безнастанно рухався, долинало невідомо звідки якесь плямкання; звук його то швидко наростав, то раптом припинявся, й тоді чулося лише кілька відголосків булькання, і вся серія звуків повторювалася знову.
Гіркий сморід важко було витерпіти. Один за одним люди почали чхати, у них текли сльози. Притискаючи до облич хустинки, подорожні віддалилися від завіси, що зсередини скидалася на водоспад чорної, схожої на сироп рідини.
— Ну, нарешті я все зрозумів — це завод, автоматичний завод! — витиснув із себе Інженер між нападами чхання.
Потроху люди немовби почали звикати до гіркого запаху, перестали чхати й, мружачи сльозаві очі, роздивлялися довкола.
Ще кільканадцять кроків підлогою, що еластично прогиналася, мов натягнута гума, — і в ній з’явилися чорні колодязі, з яких вискакували світлі предмети з такою швидкістю, що неможливо було роздивитися їхню форму. Предмети були завбільшки як голова людини й, здавалося, палали; вони злітали вгору, й одна з цілої низки зігнутих над ними, мов велетенські люльки, колон усмоктувала їх, не перестаючи обертатися. Але вони зникали не відразу, бо крізь вібруючі стіни колони, наче крізь темне скло, пробивалося, поступово слабнучи, їхнє рожевувате сяйво, тож видно було, як вони пропливають усередині «колони» кудись далі.
— Серійне виробництво, конвеєр, — буркнув Інженер з-під носової хусточки.
Обережно ступаючи, він обійшов колодязь. Звідки бралося це світло? Стеля була напівпрозора — сіре, одноманітне світіння губилося в хаосі гнучких конструкцій, що текли, мов повітряні струмені. Всі ці пружні пристрої, здавалося, діяли за однією командою, в однаковому темпі, фонтани розпечених предметів били вгору; те саме діялося на великій висоті — там, під стелею, теж виднілися дуги, прокреслені у повітрі червоним бісером літаючих брил, але набагато більших.
— Треба знайти склад готової продукції чи, принаймні, те, що вважається тут кінцевим продуктом! — із запалом вигукнув Інженер.
Координатор торкнувся його руки:
— Який це, по-твоєму, вид енергії?
Інженер знизав плечима:
— Уявлення не маю.
— Я боюся, що готової продукції ми не знайдемо й через рік — цей завод тягнеться на кілометри, — попередив Фізик.
