— Ну, що ти на це скажеш? — стоячи навколішки, запитав Координатор Інженера, який копирсався в колекції, вихопленій зі «складу» на лотку.

— Поки що нічого. Ходімо далі, — відповів Інженер, підводячись, але було видно, що настрій у нього трохи поліпшився.

Вони вже розуміли, що цех немовби ділиться на кілька секцій, щоправда, нічим не відгороджених одна від одної, але відмінних внутрішнім циклом виконуваних процесів. Виробниче устаткування — весь цей ліс, що звивається, корчиться, наче щупальці, й сопе, — було скрізь однакове.

Через кількасот метрів люди наштовхнулися на секцію, яка, виконуючи ті самі операції, що й попередня, звиваючись, плямкаючи, сопучи, несла в своїх стравоходах, скидала у відкриті колодязі, спускала згори, поглинала, обробляла, складала й плавила... ніщо.

Скрізь, де в попередніх секціях можна було спостерігати, як ці розпечені заготовки або холонучі вже оброблені предмети мандрують у різні боки, вгору, вниз, тут усі складні перетворення замінювала порожнеча.

Вирішивши спочатку, що виріб зовсім прозорий і тому його не видно, Інженер висунувся далеко над викидачами й спробував схопити рукою те, що мало вилетіти з роззявлених пащ, але не виявив нічого.

— Якесь божевілля, — з острахом сказав Хімік.

Та Інженер чомусь анітрохи не був цим приголомшений.

— Дуже цікаво, — заявив він, і всі пішли далі, у напрямку секції, з якої долинав дедалі наростаючий шум.

Здавалося, мільйони важких, вологих шкур падали на великий, слабо напнутий барабан. Нараз довкола посвітлішало.

Із десятків схожих на кийки бурульок, які гойдалися високо вгорі, під самісінькою стелею, сипався град чорних на тлі склистого даху предметів, вдаряючись об товсті діафрагми, що підставлялися під них то з одного, то з другого боку, розгорталися вертикально й розмірено розбухали, неначе їх роздимав газ, — усі вони були прозоро-сірі, мов пухирі, — і, підхоплений на півдорозі клубками змієподібних рук, опускався до самого низу. Тут вони акуратно шикувалися, предмет біля предмета, квадратами, рівними шеренгами, тимчасом як із протилежного боку через певні інтервали виповзала величезна маса, сплющена, мов у кита лоб, і з протяжним зітханням усмоктувала «готову продукцію» по кілька рядів нараз.

— Склад, — флегматично пояснив Інженер. — Згори надходять готові вироби, а це щось схоже на транспортер — воно підбирає їх і знову запускає у замкнутий цикл.

— Ти звідки знаєш? Може, тут якраз навпаки? — запитав Фізик.

— Сам бачиш, що склад уже повний.

Насправді тут ніхто майже нічого не зрозумів, але всі мовчки простували далі.

Було близько четвертої, коли Координатор наказав повертатися назад. Вони стояли в секції, що складалася з двох відділів. Перший виробляв товсті диски з вухоподібними ручками, другий відрізав ці ручки й кріпив на їхньому місці фрагменти еліптичних кружалець, після чого диски мандрували в підземелля, звідки незабаром поверталися гладенькими, «оголеними», як сказав Лікар, щоби знову їх було піддано процесові приварювання ручок, схожих на вуха.

Коли всі опинилися на рівнині й закрокували під ще височеньким сонцем у той бік, де залишили намет та рюкзаки, Інженер заявив:

— Ну, потроху прояснюється.

— Справді? — з відтінком іронії кинув Хімік.

— Так, — підтвердив Координатор. — Що можеш про це сказати? — обернувся він до Лікаря.

— Це труп, — відповів той.

— Тобто як — труп? — здивувався Хімік, який нічого не розумів.

— Труп, який рухається, — докинув Лікар.

Кілька хвилин усі йшли мовчки.

— Чи можу я нарешті довідатися, що це означає? — не без роздратування запитав Хімік.

— Дистанційно керований комплекс для виробництва різноманітних деталей, який з плином часу зовсім розрегулювався, бо його залишили без жодного нагляду, — пояснив Інженер.

— Он як! І давно, по-твоєму...

— Цього не знаю.

— Із дуже великим наближенням і з не меншим ризиком можна висловити гіпотезу, що... мінімум кілька десятків років, — сказав Кібернетик.

— А можливо, ще раніше. Якби я довідався, що це сталося двісті років тому, то теж нітрохи не здивувався б.

— Або й тисячу, — флегматично докинув Координатор.

— Як тобі відомо, контрольні електричні мізки розрегульовуються в темпі, що відповідає коефіцієнтові... — почав Кібернетик, але Інженер урвав його:

— Вони можуть працювати за іншим принципом, аніж наші, й узагалі ми навіть не знаємо, чи це електронні системи. Я в цьому дуже сумніваюся. Будівельний матеріал не металевий, якийсь напіврідкий.

— Не будемо вдаватись у подробиці, — сказав Лікар, — краще з’ясуймо: що ви про все це думаєте? Тобто, які маєте припущення? Бо для мене це — темна ніч.

— Маєш на увазі жителів планети? — запитав Хімік.

— Так, маю на увазі жителів планети.

Пізно вночі люди дісталися до пагорба, над яким високо стримів корпус ракети. Щоби прискорити ходу, а також уникнути зустрічі з жителями павучого гаю, вони перетнули його в тому місці, де зарості розступалися на кільканадцять метрів, неначебто їх вивернув на обидва боки якийсь велетенський плуг — на порослих мохом відвалених скибах буяли тільки оксамитові лишайники.

Раптові сутінки впали на рівнину, коли людям було вже чітко видно скісний силует ракети, отож вони обійшлися навіть без допомоги ліхтарів. Усі були голодні, але ще більше стомлені, через те вирішили розіпнути намет на поверхні. Фізика так мучила спрага, — вода закінчилася в них дорогою назад, — йому так хотілося пити, що він, не гаючи й секунди, подався тунелем у корабель і довго не повертався. Накачаний намет було вже майже встановлено, коли з глибини тунелю долинув крик. Двоє підскочили до лазу й допомогли Фізикові вибратися на поверхню. Руки в нього трусилися, й він був такий схвильований, що ледве міг говорити.

— Що сталося? Заспокойся! — навперебій кричали товариші.

Координатор міцно схопив його за плечі.

— Там... — Фізик показав на корпус корабля, що темнів над ними, — там хтось був...

— Що?

— Звідки ти це взяв?

— Хто був?

— Не знаю.

— То чому вважаєш, що в ракеті хтось був?

— Сліди... Сліди. Я помилково зайшов до навігаційної — там перед цим було повно ґрунту, а зараз його нема.

— Як то нема?!

— Нема. Там майже чисто.

— А де ж ґрунт?

— Не знаю.

— Ти заглядав до інших приміщень?

— Так. Тобто я... забув, що в навігаційній був ґрунт, і спершу не звернув на це уваги, бо дуже хотів пити, пішов на склад, відшукав воду, але мені не було в що її зачерпнути. Тоді подався до твоєї каюти, — він глянув на Кібернетика, — а там...

— Що там, до дідька?!

— Усе вкрите якимсь слизом.

— Слизом?

— Так, прозорим, липким слизом, мабуть, сліди його ще залишилися на моїх черевиках! Я нічого не бачив і тільки трохи згодом відчув, що мої підошви прилипають до підлоги.

— Може, там витекло щось із цистерн або відбулась якась хімічна реакція, ти ж бо знаєш, що в лабораторії перебито половину посуду.

— Не мели дурниць! Посвітіть-но на мої ноги.

Пляма світла ковзнула вниз й освітила Фізикові черевики, які подекуди блищали, мовби були обтягнені плівкою безбарвного лаку.

— Це ще не аргумент, що там хтось був, — невпевнено сказав Хімік.

— Та я навіть і тоді ще не зметикував, що воно й до чого! Взяв кухоль і повернувся на склад. Відчув, що підошви мої прилипають, однак не звернув на це уваги. Напився води і коли вже вертався назад, на гадку раптом спало зазирнути до бібліотеки, сам не знаю чому. Мені було трохи маркітно, але ні про що таке я ще не думав. Я відчинив двері, посвітив, а там чисто — ні грудочки ґрунту! А я ж сам кидав його туди й відразу згадав про це, а потім уже й про те, що в навігаційній теж було повно ґрунту.

— Ну, а далі що? — запитав Координатор.

— Нічого, я побіг сюди.

— Може, він іще там — у рубці або десь на складі, — тихо сказав Кібернетик.