— Дев’яносто... вісімдесят один... сімдесят два... — рівномірно викрикував Лікар.

— Давай!!! — скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.

Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.

— Сорок шість... сорок шість... сорок шість, — розмірено повторював Лікар.

Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, дедалі темнішало.

— Сорок шість... сорок шість!.. — викрикував зі штольні Лікар.

Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі увімкнені прилади показували підвищення напруги.

— Сорок шість... сорок шість... — увесь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.

Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертаючись дедалі повільніше, потім востаннє гойднувся, здригнувся і зупинився.

— Сорок шість... сорок шість... — усе ще повторював Лікар.

— Як теча? — запитав Координатор.

— У нормі, — відповів Кібернетик. — Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.

Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.

— Сорок шість... — трохи не плачучи, повторював Лікар.

— Годі! — крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. — Уже не треба! Реактор дає струм!!!

Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди — безшумно. Зі сталевої горловини колодязя виринуло бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.

— Справді? — запитав він.

Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.

— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.

— Чого це ти знову? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!

Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився у стрілки приладів.

Ніхто не знав, як довго це тривало.

— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.

Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.

— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.

При пізніх сутінках Координатор та Інженер вийшли на поверхню, щоби подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі винесеного з ракети ґрунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.

— Я не вірив, — стомлено промимрив Інженер.

— Я теж.

— Цей реактор непогано працює, а?

— Солідна, земна робота.

— Подумати тільки — витримав!

Вони хвилину помовчали.

— Чудовий початок, — знову озвався Координатор.

— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це... біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби...

— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи...

— Гравіметричний розподіл, еге ж?

— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.

— Зробимо.

— Атож.

Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип одразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.

— Зовсім забув... — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.

— А я ні. Я весь час думаю про це... точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.

— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?

— Голка.

— Що?!

— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет — у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.

— Що б воно могло бути?

— Більше нічого не знаю.

Інженер підвівся.

— Нечувана річ, але... але я не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваюся зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, відчужено та байдуже.

— Ми поки що нікуди не відлітаємо...

— Знаю, і все ж у мене таке відчуття...

— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.

— Гаразд, ходімо.

Ночував екіпаж у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, ледь притомно дививсь, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який з інструментами ходив слідом за ним, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, що були надто великими для машинного захвату, й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло та шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя — абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного.

— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркалі власне відображення.

— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.

Хімік здригнувся.

— Дякую. Навіть не говори мені про це. Я щойно пригадав... Мені снилося те... та...

— Та тварина?

— Дідько його знає, чи це була тварина.

— А що?

— Яка тварина зуміла би запустити нашого генератора?

Товариші дослухалися до їхньої розмови.

— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.

— Як ти сказав? Голе? — втрутився у розмову Лікар.

— А чому це тебе так здивувало?

— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.

— Бо в них є шерсть.

— У гіпопотама чи крокодила шерсті нема, одначе ти теж не назвав би їх голими.

— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.

— Отож-бо.

Запала коротка мовчанка.

— Скоро десята, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я вважаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер мав приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?

— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджені.

— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих... цих дуплексів, як їх назвав Інженер.

— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, то не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.

— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.

— Думаю, що так. Тільки зачинимо люк, щоб уникнути нових несподіванок.

— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.

— Та... мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?

Але відкладати вилазку нікому не хотілося, отож вирушили близько одинадцятої, бо трохи часу в них зайняла ще підготовка спорядження. Ніби змовившись, хоча ніхто цього не пропонував, пішли по двоє, з невеликими інтервалами, а єдиний беззбройний — Лікар — ішов у середній двійці. Чи то ґрунт у цьому напрямку був зручніший для пішої ходьби, чи то вони й справді сьогодні йшли бадьоріше, важко сказати, тільки вже через годину ракета зникла з виду. Ландшафт потроху змінювався. Дедалі частіше траплялися стрункі сірі «чаші», які вони обходили, вдалині з’явилися куполоподібні, пологі з півночі пагорби, що спадали до рівнини крутими терасами та обривами; пагорби були вкриті темнішими, ніж ґрунт, плямами рослинності.