— Увесь зібраний досі інформаційний матеріал треба записати і певним чином класифікувати, — зауважив Кібернетик, — інакше ми в ньому потонемо. Мушу сказати... Лікар, мабуть, має слушність, але... Ці скелети... А чи то напевне були скелети? І ця історія з натовпом, який оточив нас, а згодом кинувся навтьоки...

— Скелети я бачив так, як бачу оце тебе. Це неймовірно, але це правда. Ну, а натовп... — Хімік розвів руками. — Це було справжнє божевілля... — додав він.

— Може, ви розбудили все поселення, і вони були приголомшені: уяви, скажімо, готель на Землі, до якого раптом в’їжджає тутешнє гігантське колесо. Зрозуміло, що там почалася б неймовірна паніка!

Хімік уперто хитав головою. Лікар усміхнувся.

— Ти там не був, і тобі це важко пояснити. Паніка? Припустимо. А потім, коли всі вони вже поховалися чи повтікали, колесо виїжджає на вулицю і тоді один із втікачів, голий, як вискочив з ліжка, тремтячи зі страху, біжить за цим колесом і дає начальникові зрозуміти, що хоче поїхати разом з ним. Так?

— Але ж він вас не просив...

— Не просив? Запитай їх, якщо не віриш мені, що було, коли я вдав, ніби хочу його відштовхнути, аби він вертався назад, до своїх. Готель, кажеш... а ті могили, відкриті, могили, повні трупів?

— Любі мої, вже без чверті четверта, — сказав Координатор, — а завтра, тобто сьогодні, до нас можуть знову прийти із візитом — і взагалі, тут будь-якої хвилини може статися що завгодно. Мене вже ніщо не здивує!.. А що зробили у ракеті ви? — обернувся він до Інженера.

— Небагато, бо ми майже чотири години просиділи біля випромінювача! Перевірено надпровідний електромозок типу «мікро», радіоапаратуру майже налагоджено — Кібернетик розповість тобі про це докладніше. На жаль, багато каші.

— Мені не вистачає шістнадцяти ніобійтанталових діодів, — сказав Кібернетик, — кріотрони цілі, але без діодів з мозком ми нічого не вдіємо.

— А вийняти їх звідкись не можеш?

— Я вже вийняв, скільки міг, — понад сімсот.

— Більш нема?

— Може, ще залишилися в Захисникові, але до нього я не зміг добратися. Він лежить на самому споді.

— Послухайте, друзі, ми що, всю ніч отак простовбичимо тут, біля ракети?

— А й справді, ходімо вниз. Стривайте, а як же дуплекс?

— І всюдихід!

— Мушу вас засмутити: з цієї хвилини ми повинні виставляти постійну охорону, — заявив Координатор. — З нашого боку це було просто безумством, що ми не робили цього досі. Перші дві години, до світанку, — добровільно, хто зголоситься, а потім...

— Я можу... — відгукнувся Лікар.

— Ти? Нізащо у світі, тільки хтось із нас, — сказав Інженер. — Ми принаймні сиділи на місці.

— А я сидів у всюдиході. Стомився не більше, ніж ти.

— Ну годі вам. Першим чергуватиме Інженер, потім його змінить Лікар, — вирішив Координатор.

Він потягнувся, потер закляклі руки, підійшов до всюдихода і, вимкнувши фари, повільно підкотив його до корпусу ракети.

— А що з ним? — Кібернетик стояв над дуплексом, який непорушно лежав біля них.

— Хай залишається тут. Він, мабуть, спить. Не втече. Інакше чого б він з ними сюди їхав? — кинув Фізик.

— Але ж так не годиться — треба якось забезпечити... — почав Хімік, однак не докінчив.

Усі його товариші вже один за одним входили до тунелю. Хімік озирнувся довкола, сердито знизав плечима й подався слідом за ними.

Інженер розіклав біля випромінювача надувні подушки й сів, та, відчуваючи, що його зразу ж починає змагати сон, устав і почав розмірено ходити туди-сюди.

Пісок тихенько порипував під черевиками. Небо на сході посіріло, зорі поступово переставали мерехтіти й блідли. Повітря було холодне і чисте; Інженер спробував вирізнити в ньому цей чужий запах, який запам’ятався йому з першого ж виходу на поверхню планети, але вже чомусь не відчував його. Бік створіння, яке лежало трохи далі, розмірено підіймався й опускався. Нараз Інженер побачив довгі тонкі щупальці, які виповзли з грудей дуплекса та схопили його за ногу. Він відчайдушно рвонувся вперед, спіткнувся, трохи не впав і розплющив очі. Виявилося, що він заснув на ходу. Світало. Пір’їсті хмарки зібралися на сході в скісну лінію, мовби проведену одним величезним мазком, кінець її почав повільно розгорятися, в бляклу сірість неба вливалася блакить. Остання яскрава зірка розчинилася у ній — Інженер стояв обличчям до обрію. Хмари з бурих зробилися бронзово-золотими, вогонь палахкотів на їхніх краях, рожева смуга, сплавлена з незаплямованою білиною, оперезала половину небосхилу — плаский, мовби випалений обрій планети раптом прогнувся під дотиком важкого червоного диска. Це могла бути Земля.

Інженера охопила невимовна, болісна туга.

— Зміна! — несподівано за його плечима пролунав гучний голос.

Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й усміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, — він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів; він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.

Близько полудня п’ятеро напівголих чоловіків із вкритими бронзовою засмагою шиями й обличчями лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валялися посуд, частини приладів, на полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса парувала свіжозварена кава, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилося за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б відтворювати якийсь земний бівуак.

— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.

Незважаючи на темні окуляри, перед його очима червоно палала купчаста хмара.

— Пише свою книжку.

— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?

— Так, це буде грубезний та цікавий том, можеш мені повірити!

Фізик глянув на співрозмовника.

— У тебе сьогодні, бачу, гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.

Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.

— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, нема зовсім. Я не бачив жодної, а ви?

— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.

Йому зовсім не хотілося говорити про таке.

— Ну, це тільки гіпотеза.

— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.

— Наша присутність, — відповів Хімік. І перекинувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку...

— Я теж, — докинув Лікар.

— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.

Лікар кивнув головою.

— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якийсь одяг, якусь оболонку, або...

— Або?

— Або ще щось, чого не знаю...

— Непогано, — озвався Кібернетик, відірвавшись від нотаток. — Генрик пообіцяв мені дістати діоди із Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері у нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і...

— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це уявляєш: отак просто ми сядемо й полетимо...

Лікар засміявся.

— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче нікуди звідси рухатися?

— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?

— Сидів.

— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола...

— Тут нема ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він... ну що ж, він поводиться... як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.