— Які стани?

— Всеохоплюючої паніки.

— І що ж її може спричиняти?

— Ну, наприклад, відхилення в процесі розвитку цивілізації планети, — порушив загальне мовчання Кібернетик. — Період регресивного розвитку, скажімо, спрощуючи: цивілізацію роз’їдає щось на зразок... соціального раку...

— Це дуже туманно, — сказав Координатор. — Земля, як ми знаємо, — цілком пересічна планета. На ній були епохи інволюції, цілі цивілізації виникали й занепадали, але, інтегруючи тисячоліття, ми одержуємо картину ускладнення життя та зміцнення засобів його захисту і називаємо це прогресом. Прогрес відбувається на пересічних планетах. Але, згідно із законами великих чисел, є й статистичні відхилення від пересічного, позитивні та негативні. Не треба вдаватися до гіпотез про тимчасову дегенерацію, про рух назад. Можливо, хвороб, що супроводжували виникнення цивілізації, тут було і є значно більше, ніж десь-інде. Можливо, ми з вами сіли саме на зразок «негативного відхилення...».

— Математичний демонізм, — буркнув Інженер.

— Але той завод таки є, — зауважив Фізик.

— Той, перший, я згоден; існування другого — гіпотеза, яку не вдасться довести жодними аргументами.

— Одне слово, потрібна нова експедиція, — сказав Хімік.

— Щодо цього в мене не було ніякісіньких сумнівів.

Інженер роззирнувся довкола. Сонце вже схилялося на захід, тіні на піску видовжувалися. Повіяв легкий вітерець.

— Може, сьогодні?.. — запитав він, дивлячись на Координатора.

— Сьогодні треба було б поїхати хіба що по воду, — сказав той і підвівся. — Дискусія пройшла дуже цікаво, — додав він з таким виразом обличчя, немовби думав про щось зовсім інше, підняв комбінезон і відразу ж кинув його — комбінезон розпікся на сонці. — Я гадаю, — повів далі, — що надвечір прогуляємося на колесах до струмка. Ми не повинні ухилятися від виконання визначеного плану ні за яких умов, хіба що нам загрожуватиме безпосередня небезпека. — Він повернувся до товаришів, які сиділи на піску. Хвильку пильно дивився на них і нарешті повільно мовив: — Мушу вам сказати, що я трохи... неспокійний.

— Чому?

— Мені не подобається, що нам дали спокій після того позавчорашнього візиту. Нас виявили більше ніж добу тому і... нічого. Так не поводиться жодне суспільство, на голову якому падає з неба корабель із живими істотами.

— Це певного мірою підтверджувало б моє припущення, — зауважив Кібернетик. — Про «рак», що роз’їдає Едем. Ну, з нашого погляду це було б не найгірше, тільки...

— Що?

— Нічого. Займімося нарешті Захисником. Скинемо з нього ту лавину уламків. Усередині, мабуть, уціліли діоди.

Понад дві години довелося попрацювати членам екіпажу, перш ніж вони повиносили з нижнього відсіку частини потрощених автоматів, спресованих, покручених, сплющених до невпізнанна запасних деталей, які при ударі вирвалися з кріплень і поховали під собою Захисника. Найбільший тягар підіймали малим важелевим підйомником, а все, що не вдалося протягти в двері, Інженер з Координатором спершу розбирали. Дві броньовані плити, котрі заклинило між башточкою Захисника і ящиками зі свинцевими брусками, які придавили його, вони зрештою порізали електричною дугою, підвівши кабелі з розподільного щита реактора. Кібернетик та Фізик сортували те, що вже було видобуто з купи уламків, які жалібно скреготали. Частини, що не піддавалися ремонтові, викидали в брухт. Хімік сортував цей брухт залежно від роду матеріалу. Час від часу, коли треба було винести якийсь дуже масивний елемент конструкції, всі кидали свою роботу й поспішали на допомогу «носильникам». За кілька хвилин до шостої доступ до сплющеного лоба Захисника відкрився настільки, що можна було підіймати його верхній люк.

Кібернетик першим зістрибнув у темне нутро автомата й за хвилину попросив лампу; йому спустили її на кабелі. За хвилину знизу, наче з дна колодязя, долинув його здушений вигук:

— Є! Є! — і на мить із люка висунулася його голова. — Тільки сідай і їдь! Усе устаткування діє!!

— Нічого дивного — адже Захисник для того й створений, щоби багато витримати, — відповів Інженер і весь аж засяяв.

— Любі мої, вже шоста година. Якщо їхати по воду, то це треба зробити зараз, — сказав Координатор. — У Кібернетика й Інженера роботи по горло, і, я гадаю, поїдуть ті самі, що й учора.

— Я не згоден!

— Ти ж сам розумієш... — почав Координатор, але Інженер не дав йому докінчити:

— Ти можеш те, що і я. Сьогодні в ракеті залишишся ти.

Вони засперечалися. Нарешті Координатор поступився. Експедицію склали Інженер, Фізик та Лікар. Останнього вмовити не вдалося — він наполіг на своєму.

— Адже й справді невідомо, де небезпечніше, — тут чи там, якщо це для тебе так важливо, — сказав він нарешті, роздратований Інженеровим натиском, і піднявся сталевим трапом.

— Каністри вже на багажнику, — сказав Координатор. — До струмка не більш як двадцять кілометрів. Наберете води — і відразу ж назад, добре?

— Якщо вдасться, ми змотаємося туди ще раз, — сказав Інженер. — Тоді в нас буде вже чотириста літрів.

— Ну, це ми ще побачимо, чи вдасться поїхати вдруге.

Хімік та Кібернетик хотіли вийти за ними, але Інженер заступив їм дорогу:

— Ні, тільки без проводжань, прощань — це не має жодного сенсу. Бувайте. Одному все одно треба бути нагорі, от хай він і їде з нами.

— Це якраз я, — сказав Хімік. — Ти ж бачиш, що я безробітний.

Сонце вже торкалося лінії заходу. Перевіривши підвіску, люфт керма й запас ізотопної суміші, Інженер сів попереду. Тільки-но Лікар піднявся в машину, дуплекс, який лежав під ракетою, устав і, випроставшись на весь зріст, почалапав до них. Всюдихід рушив. Величезне створіння застогнало й кинулося за ним зі швидкістю, яка приголомшила Хіміка. Лікар щось крикнув Інженерові, й той зупинив машину.

— Ну, чого ти хочеш? — буркнув Інженер. — Не братимемо ж ми його із собою!

Збентежений Лікар безпорадно дивився на велетня.

— Замкни його в ракеті. Він піде за тобою, — порадив Інженер.

— Або усипи його, — кинув Фізик. — Бо якщо він поженеться за нами, то може привабити ще когось.

Це переконало Лікаря. Всюдихід повільно під’їхав до ракети, дуплекс подався за ним своїми дивними стрибками, потім Лікар насилу затягнув велетня в тунель. Повернувся він хвилин через п’ятнадцять, лихий та знервований, і повідомив товаришів:

— Я замкнув його в тамбурі перев’язочної. Там нема скла ні якихось гострих предметів. Але боюся, що він наробить ґвалту.

— Ну, ну, — промимрив Інженер. — Не будь смішним.

Лікар хотів відповісти, може, навіть щось гостре, але стримався. Всюдихід знову рушив і великою дугою об’їхав ракету. Хімік махав їм услід рукою, навіть коли уже не бачив нічого, крім високого розвіяного плюмажу куряви. Потім він почав розмірено походжати поблизу неглибокого окопчика, в якому стояв випромінювач.

Ходив так майже дві години, коли серед струнких «чаш», що відкидали довгі тіні, закуріла хмарка пилюки. Яйцеподібний, розбухлий червоний сонячний диск щойно торкнувся лінії обрію, на півночі синів приплив хмар, звичного холоду, який насувався о цій порі, не відчувалося — все ще стояла задуха.

Хімік вибіг із тіні ракети й побачив всюдихід, який підстрибував на борознах, прокладених обертовими дисками. Машина ще не встигла зупинитися, а він уже був біля неї. Йому не довелося розпитувати про результати вилазки — всюдихід важко сидів на сплющених шинах, у всіх каністрах хлюпалася вода, навіть на вільному сидінні стояв повний бідон.

— Ну, як з’їздили? — запитав Хімік.

Інженер зняв темні окуляри й хустинкою витер з обличчя піт та пилюку.

— Із величезним задоволенням, — відповів він.

— Нікого не зустріли?

— Як звичайно, колеса, але ми обминули їх здалеку — поїхали по другий бік гаю, того, де ями, пам’ятаєш? Там майже нема борозен. Щоправда, довелося трохи поморочитися, поки наповнили каністри. Не зашкодив би якийсь насосик.