— Хочемо поїхати ще раз, — озвався Фізик.

— Спершу треба перелити воду.

— Не варто, — махнув рукою Фізик, — тут лежить стільки порожніх бідонів і каністр, візьмемо інші, а потім переллємо все за одним заходом, а?

Він перезирнувся з Інженером, немовби вони щось задумали. Хімік цього не помітив, його тільки трохи здивував такий поспіх. Кваплячись, мов на пожежу, вони вивантажили каністри й тільки-но кинули на багажник порожні — їх було не так уже й багато, — відразу ж сіли і рвонули з місця, здіймаючи клуби куряви. Її стіна ще осідала на рівнині, червоніючи в променях призахідного сонця, коли з тунелю вийшов Координатор.

— Ще не повернулися? — запитав він.

— Уже були, взяли порожні каністри й бідони і поїхали ще раз.

Координатор радше здивувався, ніж розсердився:

— Як це — ще раз?

Він сказав, що зараз змінить Хіміка, й спустився у корабель, щоб повідомити новину Кібернетикові, який вовтузився біля універсального автомата, але з тим важко було розмовляти. У роті в нього стирчало близько двох десятків транзисторів, він випльовував їх у долоню, мов кісточки; кількасот видобутих із порцелітових нутрощів проводів Кібернетик обвив собі довкола шиї і приєднував їх з такою швидкістю, що тільки пальці миготіли. Іноді він застигав і добру хвилину аж наче в якомусь заціпенінні вдивлявся у велику схему, що висіла перед його носом.

Координатор повернувся на поверхню, замінив Хіміка, який пішов готувати для всіх вечерю, і, сидячи біля випромінювача, коротав час, роблячи нотатки щодо реалізації на берегах монтажної книги, котру розпочав Інженер.

Вони два дні крутили мізками, куди подіти дев’яносто тисяч літрів радіоактивної води, що залила весь відсік над вантажним люком. Це було одне з тих зачарованих кіл, з якого, здавалося, не було виходу й на яке вони без кінця наштовхувалися — щоб очистити цю воду, треба було запустити фільтри, а дістатися до кабелю, який їх живив, можна було тільки через залитий водою відсік. На кораблі був навіть водолазний скафандр, але він не захищав від випромінювання. Пристосовувати його спеціально й покривати свинцем не мало сенсу — розумніше було почекати, коли запущені автомати зможуть зануритися під воду.

Координатор сидів під кормою ракети, на якій з настанням темряви регулярно спалахував проблисковий ліхтар, і якомога швидше намагався записати те, що спадало йому на думку, бо світло горіло лише по три секунди. Потім він сам сміявся, розглядаючи свої карлючки. Коли глянув на годинник, була вже майже десята.

Він устав і почав ходити туди-сюди, виглядаючи вогні всюдихода, але нічого не бачив — заважав проблисковий ліхтар. Тоді трохи віддалився в той бік, звідки мала з’явитися машина.

Залишившись у темряві, Координатор за звичкою звів очі на зірки: там круто злітав у нескінченність Чумацький Шлях. Від Скорпіона перевів погляд ліворуч і здивовано зупинився — найяскравіші зірки Козерога ледь виднілися, тонучи в блідому полум’ї, немовби Чумацький Шлях раптом розширився й проковтнув їх — а вони ж були далеко поза його межами. Раптом Координатор усе зрозумів. Це була заграва, саме там, над східним обрієм. Серце його забилося повільно й сильно. До горла підкотився клубок, але відразу ж пропав. Зціпивши зуби, Координатор рушив далі. Заграва була білувата, низька й нерівномірно пригасала, щоб через якийсь час спалахнути кілька разів підряд. Він заплющив очі й із неймовірним напруженням услухався в тишу, проте чув тільки шум власної крові у вухах. Тепер сузір’їв майже не було видно; Координатор непорушно застиг на місці, вдивляючись у небосхил, який наливався каламутним світінням.

Спершу хотів повернутися до ракети й викликати нагору товаришів — вони могли б піти з випромінювачем до струмка. Пішки це зайняло б у них щонайменше три години. Крім всюдихода, мали невеликий вертоліт, однак його заклинило у відсіку між ящиками, залитому водою: стирчала тільки верхівка, гвинт під час аварії потрощився на шматки, кабіна була, мабуть, не в кращому стані. Щоправда, в них залишався ще Захисник. Координатор подумав, що вони можуть сісти в нього, дистанційно відчинити вантажний люк — його привод умикався в машинному відділенні — й проїхати крізь воду, яка зрештою виллється, тільки-но відчиниться люк. У Захиснику радіація їм не загрожувала б. Та не був певен, чи люк узагалі відчиниться, не кажучи вже про те, що робити потім — увесь ґрунт довкола ракети обернувся б на велику радіоактивну пляму. І все ж таки: якби знаття, що люк відчиниться...

Координатор сказав собі, що зачекає ще десять хвилин; якщо до того часу не побачить вогнів всюдихода, доведеться їхати. Було тринадцять хвилин на одинадцяту. Опустив руку з годинником. Заграва, — так, він не помилявся, — поволі сунула вздовж обрію, доходила вже до Альфи Фенікса; вгорі рожевувата, внизу каламутно-біла смуга повзла на північ. Він знову глянув на циферблат годинника. Залишалося ще чотири хвилини, коли раптом побачив світло фар.

Спочатку на обрії заблимав вогник, затремтіла зірочка, потім світло роздвоїлося, застрибало вгору та вниз і нарешті почало сліпити дедалі сильніше — Координатор уже чув гучне шурхотіння коліс. Всюдихід їхав швидко, але на втечу це не скидалося — Координатор знав, що з нього можна витиснути більше, і те, що вони не дуже поспішали, остаточно його заспокоїло. Як звичайно буває в таких випадках, він відчув приплив гніву.

Сам того не помічаючи, віддалився від ракети кроків на триста, якщо не більше. Всюдихід різко загальмував, і Лікар крикнув:

— Сідай!

Координатор підбіг, стрибнув боком на вільне сидіння, відсовуючи бідон, і відчув, що він порожній. Глянув на товаришів — зовні все було наче гаразд. Він нахилився вперед, торкнувся ствола випромінювача — ствол був холодний.

На його німе запитання фізик відповів поглядом, який ні про що не говорив. Мовчки під’їхали до ракети. Інженер різко розвернувся, відцентрова сила втиснула Координатора в сидіння, порожні каністри задеренчали, і машина зупинилася біля входу до тунелю.

— Що, струмок пересох? — запитав він байдужим тоном.

— Ми не змогли набрати води, — відповів Інженер і на рухомому сидінні обернувся до нього. — Нам не вдалося доїхати до струмка. — І показав рукою на схід.

Ніхто не виходив із машини. Координатор запитливо поглядав то на Фізика, то на Інженера.

— Ми ще першого разу помітили: там щось змінилося, — озвався Фізик. — Але не знали, що саме, й хотіли пересвідчитися.

— А якби ви не повернулися, то яка б користь була нам від такої вашої передбачливості? — кинув Координатор, уже не приховуючи люті. — Ну, давайте, викладайте все зразу, а не по чайній ложечці!

— Вони там щось роблять уздовж струмка, перед ним і за ним, довкола пагорбків, у всіх улоговинах, уздовж великих борозен, упродовж кілометрів, — повідомив Лікар.

Інженер кивнув головою:

— Першого разу, коли ще було видно, ми помітили тільки хороводи цих велетенських дзиґ — вони рухалися строєм у формі літери V і викидали ґрунт, немовби копали траншеї. Як слід ми розгледіли їх тільки дорогою назад, з вершини пагорба, і вони мені не сподобалися.

— А що саме тобі в них не сподобалося? — м’яко запитав Координатор.

— Те, що вони трикутні й вершина кожного трикутника наділена в наш бік.

— Здорово! І, не сказавши про це нікому ні словечка, ви поїхали туди ще раз? Ти знаєш, як називається така поведінка?

— Може, ми й справді зробили дурницю, — сказав Інженер, — більше того, я навіть певен, що зробили її, але ми подумали, що коли почнемо тут радитися, чи їхати нам удруге, знову виникнуть суперечки, хто повинен наражати на небезпеку своє дорогоцінне життя і так далі, — й вирішили впоратися з цим швидко самі. Я розраховував на те, що вони з настанням сутінків змушені будуть якось освітити те місце робіт.

— Вони вас не помітили?

— Я майже певен, що ні. В усякому разі, жодних ознак цього я не бачив — на нас ніхто не напав.

— Як ви їхали цього разу?

— Майже весь час вершинами пагорбів, точніше, не самими вершинами, а трохи нижче, щоб вони не могли побачити нас на тлі неба. Певна річ, без вогнів. Через те ми так довго не верталися.