Під ногами сухо шелестіли лишайники, сірі, ніби присипані попелом, однак це був їх натуральний колір; з їхніх молодих пагонів — трубочок з білуватими прожилками — виглядали маленькі, схожі на перлини, пухирці.

— Знаєте, чого тут найбільше не вистачає? — озвався раптом Фізик. — Трави. Звичайнісінької трави. Я ніколи не думав, що вона настільки... — він на мить затнувся, підбираючи слово, — потрібна...

Сонце припікало. Коли вони наблизилися до пагорбів, до них долинув розмірений, далекий шум.

— Дивно, вітру нема, а там щось шумить, — зауважив Хімік, який крокував у першій двійці.

— Це звідти, — показав рукою Координатор, який ішов зразу ж за ним. — Мабуть, там, вище, гуляє вітер. Погляньте, та це ж цілком земні дерева!

— Вони зовсім іншого кольору і блищать, як...

— Ні, вони двобарвні, — втрутився Лікар, у якого був добрий зір. — Вони двобарвні — то фіолетові, то голубі з жовтим відтінком.

Рівнина залишилася позаду. Люди навмання ввійшли у широке гирло яру з глинистими, сипкими стінками, повитими в тіні тонкою димкою, що зблизька виявилася різновидом лишайника чи павутиння — думки з цього приводу розділилися; ці утворення трохи нагадували легко намотані клубки ниток скляної вати, сяк-так прикріпленої до схилів. Порівнявшись із першою купкою дерев, які росли на краю урвища, за кільканадцять метрів вище, люди задерли голови.

— Але ж це зовсім не дерева! — розчаровано вигукнув Кібернетик, який замикав колону.

У так званих «дерев» були товсті, блискучі, немовби натерті жиром стовбури і багатоярусні крони, які розмірено пульсували, то темніючи, ніби чимось наповнюючись, то бліднучи, — тоді вони пропускали сонячне світло. Ці зміни супроводжувалися шумом, який мляво повторювався, неначе хтось, притиснувши до рота еластичну матерію, раз у раз шепотів: «Фссс-ггаа-фссс-ггааа». Придивившись до найближчого дерева, люди виявили довгі, наче банани, пухирі, що звисали з його переплутаного віття й були всипані схожими на виноградні грона випуклостями, котрі то роздувалися й темніли, то сплющувалися, світліючи й бліднучи.

— Вони дихають, — промимрив приголомшений Фізик, услухаючись у безперервний звук, що спадав згори й котився яром.

— Але зверніть увагу — кожне в іншому ритмі! — вигукнув, мовби зрадівши, Лікар. — Чим менше дерево, тим швидше воно дихає! Це... це дерева-легені!

— Далі! Ходімо далі! — гукав Координатор, який на кільканадцять кроків уже віддалився від групи.

Усі рушили слідом за ним. Яр, спочатку широкий, поволі звужувався, його дно не дуже круто підіймалося й нарешті вивело прибульців на банеподібний пагорб між двома купами дерев унизу.

— Якщо замружитися, то здається, що стоїш на березі моря. Спробуй! — запропонував Інженерові Фізик.

— Я волію не заплющувати очей, — буркнув Інженер.

Вони досягли вже вершини пагорба, трохи відхилившись від маршруту. Перед ними лежала хвиляста, різнобарвна рівнина з розкиданими по ній гаями дерев-легенів, які мерехтіли то оливковим, то рудим відблиском, з ясними, немов мед, схилами глинистих горбів і клаптями землі, вкритої сріблястим на осонні й сіро-зеленим у затінку мохом. Увесь цей простір перетинали в різних напрямках тонкі вузькі лінії. Вони бігли по дну западин, обминали схили пагорбів, одні бурі, інші білясті, немов посипані піском стежки, ще інші майже зовсім чорні, наче смуги вугільного пилу.

— Дороги! — вигукнув Інженер, але відразу ж виправився: — Ні, вони надто вузькі для доріг... Що ж це може бути?

— За тим павучим ліском ми теж наштовхнулися на щось подібне — пам’ятаєш той моріжок? — сказав Хімік і підніс до очей бінокль.

— Ні, ті були не такі, — заперечив Кібернетик.

— Дивіться! Дивіться!

Усі здригнулися від Лікаревого крику.

Над жовтою смужкою, яка спускалась із широкої сідловини між двома пагорбами, за кілька сотень метрів од екіпажників сунулося щось прозоре. Воно слабо поблискувало на сонці, наче напівпрозоре колесо зі спицями, що швидко обертається. На мить воно злилося з небом, стало майже невидимим, а спустившись до підніжжя схилу, засяяло ясніше, мов клубок, що обертається, з великою швидкістю помчало по прямій, поминуло купку дерев-легенів, сліпуче блиснуло на їхньому темному тлі й зникло в гирлі далекого яру.

Лікар обернувся до товаришів; обличчя його ледь зблідло, очі палали.

— Здорово, га? — сказав він і блиснув зубами, мовби усміхаючись, але в очах його затаїлася тривога.

— Чорт, забув бінокля, дай-но свого, — обернувся до Кібернетика Інженер. — Театральний, — зневажливо буркнув він і віддав бінокль назад.

Кібернетик стиснув у долонях скляний приклад електрожектора, мовби прикидаючи, скільки він важить.

— Як на мене, то ми озброєні просто сміховинно, — промимрив він із сумнівом.

— Чому ти думаєш зараз про боротьбу? — невдоволено запитав його Хімік.

Якусь хвилину вони мовчали, оглядаючи околиці.

— Ходімо далі, чи що? — несміливо запропонував Кібернетик.

— Звичайно, ходімо! — відповів Координатор. — А ось і другий! Дивіться!

Ще одне тьмяне сяйво, яке мчало набагато швидше, ніж попереднє, посувалося зигзагоподібною лінією поміж пагорбами; кілька разів воно, здавалося, пливло зовсім низько над поверхнею планети, а коли через хвилину помчало прямо на людей, вони згубили його з очей; тільки коли воно звернуло вбік, знову з’явилося розмазане, з тьмяним блиском — колесо, що шалено крутилося.

— Якась машина, чи що... — буркнув Фізик і, не відриваючи очей од сяйва, котре, дедалі зменшуючись, губилося вже серед хитливих гаїв, торкнувся плеча Інженера.

— Я закінчив політехнічний інститут на Землі, — раптом відповів роздратованим тоном Інженер. — У всякому разі... — додав він, мить повагавшись, — там, усередині, щось є... випукле, наче головка пропелера.

— А й справді, в самісінькому центрі щось сліпуче блищить, — підтвердив Координатор. — Якою завбільшки може бути ця штуковина, як гадаєш?

— Якщо он ті дерева, що внизу, такої самої висоти, як і ті, котрі в яру... то не менше десяти метрів.

— У діаметрі? Я теж так думаю. Щонайменше десять.

— Обоє зникли там, — Лікар показав на останню лінію пагорбів, яка затуляла дальшу перспективу. — А втім, ми теж туди подамося, правда ж?

Він почав спускатися схилом, розмахуючи руками. Інші заквапилися за ним.

— Нам треба приготуватися до першого контакту, — сказав Кібернетик, то кусаючи, то облизуючи губи.

— Того, що станеться, ми не в змозі передбачити. Спокій, розважність, самовладання — тільки це може нам допомогти, — відповів Координатор. — Але, мабуть, буде краще, якщо ми перешикуємося. Один — розвідник — попереду та один ззаду. І трохи більше розтягнімося.

— Чи варто нам іти так відкрито? Мабуть, буде краще, якщо спершу постараємося побачити якомога більше, поки нас не помітили, — швидко сказав Фізик.

— Ну... спеціально ховатися не варто, бо це завжди викликає підозру. Але, певна річ, чим більше ми побачимо, тим вигідніше для нас...

Обмірковуючи тактику, вони спустилися і, пройшовши кількасот кроків, досягли першої загадкової лінії. Вона трохи нагадувала слід старого земного однолемішного плуга — ґрунт був мілко переораний, мовби розпушений і викинутий пообіч борозни завширшки як дві долоні. Порослі мохом борозни, що трапилися їм на шляху під час першої вилазки, були таких самих розмірів, але істотно відрізнялися між собою: там ґрунт пообіч борозни був голий, а вона поросла мохом, а тут, навпаки, через суцільний покрив білястих лишайників бігла смуга перемеленого, оголеного ґрунту.

— Дивно, — сказав Інженер, підводячись із колін і витираючи вимащені глиною пальці об комбінезон.

— Знаєте що? — озвався Лікар. — Я гадаю, що ті борозни, на півночі, мабуть, дуже старі, давно закинуті, й через те вони заросли тутешнім, райським мохом...

— Можливо, — припустив Фізик, — але що воно таке? Явно не колесо — слід від нього був би зовсім інший.

— А може, все-таки якась сільськогосподарська машина? — підказав Кібернетик.