— І що ж вона, по-твоєму, обробляє смугу ґрунту завширшки десять сантиметрів?

Вони переступили борозну й подалися далі, навпростець до інших. Досягли вже, по суті, краю ліска, котрий глухим шумом заважав розмові, як раптом ззаду долинув пронизливий, тужний свист. Люди інстинктивно сховалися за дерева й побачили вгорі над лугом вертикальний сліпучий вихор, який мчав по прямій із швидкістю кур’єрського поїзда. Його край був темніший, а центр яскраво світився то фіолетовим, то оранжевим вогнем. Діаметр цього центру із сочевицеподібними виступами становив від двох до трьох метрів.

Тільки-но сліпуча машина випередила їх і щезла, вони рушили далі в тому самому напрямку. Лісок закінчився, і прибульці тепер йшли широким відкритим простором, почуваючись непевно і раз у раз озираючись на всі боки; пасмо пагорбів, з’єднаних неглибокими сідловинами, було вже зовсім близько, коли вони знову почули протяжний свист й, оскільки не мали де заховатися, попадали долілиць. За якихось двісті метрів від них пролетів, обертаючись, диск, цього разу з центральним потовщенням блакитного, мов небо, кольору.

— Цей був, мабуть, метрів двадцять заввишки! — збуджено прошепотів Інженер.

Люди підвелися. Між ними й пагорбами розкинулася звужена улоговина, розділена посередині дивною кольоровою смугою. Підійшовши до неї зовсім близько, вони побачили струмочок із чистим піщаним дном, що просвічувалося крізь воду. Обидва його береги мінилися яскравими барвами; воду облямовував пояс блакитнуватої зелені, всередині якого була блідо-рожева смуга, а ще далі сріблом іскрилися виткі рослини, густо увішані великими, мов людська голова, пухнастими кулями; над кожною з них здіймалася трипелюсткова чаша величезної, білої, як сніг, квітки. Задивившись на цю незвичайну веселку, екіпажники сповільнили ходу; коли вони наблизилися до пухнастих куль, найближчі білі «квіти» раптом затрепетали й повільно здійнялися в повітря. Якусь мить вони висіли трепетливою зграйкою над їхніми головами, видаючи слабкий дзенькіт, а потім шугнули вгору, сяйнули на сонці сліпучою білиною розвихрених «чаш» і полетіли, щоб опуститися в гущу світлих куль по другий бік струмка. Там, де до нього підходила борозна, його береги, наче місток, з’єднувала арка зі склянистої речовини з правильно розташованими круглими отворами. Інженер випробував ногою міцність містка й поволі перейшов на другий бік. Тільки-но опинився там, як з-під його ніг знову злетіли хмари білих «квітів» і тривожно закодували над ним, наче зграя сполоханих голубів.

Прибульці зупинилися біля струмка, щоб набрати у баклаги води; певна річ, пити її не можна було, а зробити на місці аналіз не мали чим, отож вони набрали води, щоб дослідити її в ракеті. Лікар зірвав одну з маленьких рослин, які творили рожеву смугу, й, наче квітку, застромив собі в петлицю. Все стебло рослини було обліплене прозорими кульками тілесного кольору, запах яких видався йому напрочуд приємним; хоча ніхто не сказав про це ні слова, всім було чомусь жаль покидати цей чарівний куточок.

Пологий схил, яким пішли далі, вкривав шелесткий мох.

— Там, на вершині, щось є! — вигукнув раптом Координатор.

І справді: на тлі неба на пагорбі ворушився якийсь предмет невизначеної форми, раз по раз посилаючи сліпучі спалахи; за кількасот метрів од вершини люди розпізнали в ньому щось схоже на низький купол, який обертався довкола осі й боки якого були суціль у дзеркальних секторах, що відбивали то проміння сонця, то фрагменти довколишнього пейзажу.

Ведучи поглядом уздовж лінії пагорбів, люди помітили ще одну подібну споруду, точніше, про її наявність здогадались із рівномірних спалахів та мерехтіння. Іскристих цяток ставало дедалі більше — вони з’являлися на вершинах через рівні інтервали аж до самісінького обрію.

Із вершечка пагорба подорожні змогли нарешті зазирнути у глиб невидимого досі простору.

Плавний спуск переходив у хвилясті поля, через які бігли довгі шеренги шпичастих щогл. Найдальші з них губилися біля підніжжя блакитної конструкції, що мріла аж на обрії. Над ближчими з них повітря виразно вібрувало вертикальними стовпами, немовби сильно нагріте. Поміж рядами щогл вилися десятки борозен, які то сходилися в пучки, то розбігалися, то перетиналися й вели усі в один бік — до східного обрію. Там блідою, розмазаною мозаїкою неправильних зламів, підвищень, золотистих та сріблястих шпилів вимальовувалося безліч споруд, які завдяки значній відстані злилися в блакитнувату, мінливу масу. Небосхил у тому напрямку був трохи темнішим, подекуди до нього підіймалися струмені молочної пари й розпливалися грибом у тонкому шарі чи імли, чи хмари, в якій, добре напруживши зір, можна було розгледіти чорні дрібні цяточки, котрі то розгорялися, то згасали.

— Місто... — прошепотів Інженер.

— Я бачив його... тоді... — так само тихо сказав Координатор.

Вони почали спускатися. Перша шеренга щогл чи стовпів перетнула їм шлях біля кінця схилу.

Щогли входили в ґрунт конусними втулками з чорною, як смола, поверхнею. За якихось три метри від поверхні втулка закінчувалася, і далі йшов напівпрозорий стовп із центральним лискучим стержнем, повітря вгорі сильно вібрувало, й чулося розмірене глухе сичання.

— Якийсь гвинт, чи що? — мовив Фізик.

Обережно, а відтак дедалі сміливіше люди почали торкатися конусної основи щогли. Вона зовсім не вібрувала.

— Ні, там ніщо не крутиться, — сказав Інженер. — Не чути ніякої тяги. Це якийсь емітер чи щось...

Далі посувалися місцевістю з плавними, неглибокими складками. Місто вже давненько зникло з очей, але заблукати тут було неможливо, бо не тільки довгі шпалери стовпів, а й численні борозни посеред поля вказували напрямок. Час від часу в той чи інший бік мчав сяючий обертовий клубок, однак щоразу на такій великій відстані, що люди й не пробували ховатися.

Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Прибульці хотіли його обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, тому вирішили йти навпростець через зарості.

Із усіх боків їх оточили дерева-легені. Висохле, пузирчасте листя, що неприємно рипіло під ногами при кожному кроці, вкривало поверхню, порослу трубчастими рослинами та білястим мохом. То тут, то там між товстим корінням висовувалися маківки блідих м’ясистих квітів з колючками, котрі стирчали з осердя, наче голки. Товстою корою стовбурів стікали краплини запашної живиці. Інженер, який ішов попереду, раптом сповільнив ходу й неохоче мовив:

— Хай йому грець!! Не треба було сюди йти.

Серед дерев виднівся глибокий рів, його глинисті стінки були вкриті фестонами довгих змієподібних лишайників. Екіпажники заглибилися в ліс надто далеко, щоби вертатися тепер назад, і через те сповзли по стінці, обвитій гнучкими ліанами, на дно, де дзюрчав тоненький, як ниточка, струмок. Протилежний схил рову був дуже крутий, і вони пішли по його дну, шукаючи місця, де можна було б видертися нагору. Так вони зробили якусь сотню кроків. Западина раптом розширилася, її береги знизилися, трохи посвітлішало.

— Що це? — несподівано сказав Інженер і змовк.

Подих вітру приніс солодкаво-нудотний запах.

Люди зупинилися, їх то заливала злива сонячних зайчиків, то огортала пітьма, вершечками високих дерев прокочувалися глухі хвилі дихання.

— Там щось є, — прошепотів Інженер.

Вони вже могли вибратися на другий берег рову, плаский і низький, але, тримаючись близько один біля одного й ледь нахилившись, простували далі до стіни заростів. Іноді, коли вітрець відкривав у ній щілинки, звідти просвічувалась якась видовжена, бліда маса. Ґрунт ставав усе більше грузьким, чвакав під ногами. Проте ніхто не звертав на це уваги. Стебла, вкриті гронами наростів, розступилися, й за ними блиснула галявинка, залита сонцем; дерева розходилися й знову сходилися у глибині, розділені лише вузькою просікою, з якої на галявину вибігала самотня борозна. Вона закінчувалася біля прямокутного рову, оточеного викинутою з нього глиною. Люди приголомшено зупинилися біля бережка заростів, стебла, повільно розгойдуючись, шелестіли об їхні комбінезони, пальчастими відростками ліниво торкалися їхніх ніг і мовби знехотя відступали. Люди стояли, неспроможні відірвати очей від цього видовища.