— Що там таке? — запитав Інженер, підійшовши до Лікаря.
Той не відповів, й Інженер, звівши очі, теж заціпенів.
— Чим він дивиться? — мимохіть вихопилося у нього, і він на крок відступив — таку огиду викликало до себе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоча він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони.
— Ну й бридота! Тьху! — сплюнув позаду Хімік.
Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера та Лікаря, сховалися у них за спиною — наскільки уможливлювали пругкі стебла. Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився у світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.
І тут сталося таке...
Люди побачили яскравий спалах, який на частку секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, котрий саме цієї митті кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, — тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля ніг людей слимакоподібними рухами почали розповзатися навсібіч безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щось сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше, розповзання, закінчилося — останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, прудко та спритно вгризлися в ґрунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки у ніздрі людям ударив нестерпний солодкуватий сморід.
— Це була якась колонія?.. — невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.
Решта підсліпувато мружилися — перед очима в них і досі кружляли чорні кола.
— E pluribus unum, — відповів Лікар, — чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латини, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...
— Жахливий сморід, — озвався Фізик, — ходімо звідси геть.
— Ходімо, — погодився з ним Лікар.
Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:
— Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...
— Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, — кинув Хімік.
— А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.
— Ох, та облиште ви вже цю свою дискусію — он там наче видно якийсь просвіт! — вигукнув Кібернетик. — І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?
Звідкись віддалік почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, ґрунт під ногами значно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.
Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром кілька десятків метрів. У ній побачили восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної і здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, й від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висохлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в ґрунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер одразу ж спустився крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, котрі дивилися в неї згори, вона видалася кратером — свідком якоїсь катастрофи.
— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, стоячи на краю западини й стежачи за тим, як Інженер підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх з місця.
— Залізо?! — крикнув Координатор.
— Ні! — відповів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.
За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглася кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.
— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині нема нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років...
Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридору; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі ґудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в ґрунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.
Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони повважали її стежкою, однак це не була стежка. У безплідному ґрунті був виритий рівчак завглибшки кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно, наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.
Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Ішли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалося, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби у цьому місці були гігантські дзеркала, які відбивали вниз сонячне проміння.
Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із сіро-жовтих цівок чи ниток, коливалася перистальтичними рухами — зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася у самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.
Кібернетик зайшовся кашлем.
— Можливо, це якісь отруйні випари, — сказав він.
Люди стояли й дивилися на хвилі, що рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли подорожні рушили знову і від завіси їх відділяло вже лише кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів — і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.
— Упав туди, всередину? — засумнівався Кібернетик.
— Ну що ти! — вигукнув Хімік. — Він навіть не торкнувся цього... цього...
