Крізь нього він побачив тільки великі плями, що розпливалися.

Екран погас — перша плівка закінчилася. Початок другої зафіксував ту саму картину, тільки трохи зміщену й темнішу — мабуть, світло ослабло, й це не вдалося вже компенсувати навіть повністю відкритою діафрагмою. Двоє дуплексів повільно відходили, третій напівлежав. Через екран протяглися тремтливі смуги, об’єктив рухався так швидко, що нічого не було видно; потім у полі зору з’явилася велика сітка з п’ятикутними вічками, в кожному з яких стояв дуплекс й тільки в небагатьох — двоє. Під цією сіткою тремтіла друга, розмазана; люди зразу зрозуміли, що перша сітка — реальна, а друга — її тінь, котра падала на ґрунт, гладенький, немовби викладений якимись плитами, схожими на бетонні. Дуплекси, які стояли у вічках сітки, мали на собі пишне, темне вбрання, що робило їх набагато огряднішими. Майже всі вони виконували однакові рухи — маленькі торси, закриті чимось напівпрозорим, поволі нахилялися в різні боки; цю своєрідну гімнастику створіння виконували надзвичайно повільно. Зображення затремтіло, перекосилося, кілька секунд знову було погано видно; ставало дедалі темніше, промайнув краєчок сітки, розвішаної на линвах; одна з них закінчувалася біля великого, застиглого навскоси диска. Далі можна було спостерігати такий самий «вуличний рух», який вони вже бачили на першій плівці: у різні боки повзли бочкуваті предмети з дуплексами.

Камера знову наїхала на сітку, цього разу вже з іншого боку, потім трохи відсунулася, з’явилися піші дуплекси, зняті в скісному промінні надвечірнього сонця; перевалюючись, мов качки, вони ходили парами; далі з’явився натовп, розділений посередині довгим вузьким проходом. Ним на якихось коліщатах повз трос і зникав за краєм кадру; трос тягнув щось довге, що сліпило яскравими спалахами й було схоже на довгастий, гранований кристал або обкладену дзеркальними пластинами колоду; предмет цей перевалювався з боку на бік і відкидав від себе зайчики на тих, котрі стояли; згодом предмет на мить зупинився, став прозорим, і всі раптом побачили в ньому лежачу фігурку. Пролунав чийсь приглушений крик. Координатор повернув плівку назад, перемотав її і, коли на екрані знову з’явився довгастий предмет, зупинив проектор. Усі підійшли до самісінького екрана. Там, оточена рядами дуплексів, посеред порожнього проходу лежала людина. Запала мертва тиша.

— Здається, ми все-таки збожеволіємо, — пролунав у темряві чийсь голос.

— Ба ні, — спершу додивимося це до кінця, — відповів Координатор.

Усі повернулися на свої місця, стрічка знову попливла, зображення здригнулося, ожило. Вузькою вуличкою в натовпі одна за одною проїжджали довгасті, схожі на домовини, брили, але вони були накриті чимось світлим, що звисало аж до поверхні землі й волочилося по ній, наче товста тканина. Зображення змістилось, і на екрані з’явився пустир, який з одного боку впирався у похилий мур; під ним стирчали купи кущів, уздовж борозни, що «бігла» через весь екран, дибав самотній дуплекс; нараз, ніби чогось злякавшись, він сахнувся вбік і повільним величезним стрибком злетів у повітря; уздовж борозни прокотилася дзиґа, щось сліпуче блиснуло, й екран немовби затягло туманом; коли туман розійшовся, дуплекс непорушно лежав на боці. Його тіло раптом стало майже чорним. Усе це занурювалося в темряву, що дедалі густішала; здавалося, дуплекс здригнувся, поповз, на екрані заметушилися темні смуги, потім він спалахнув білим світлом. На цьому плівка закінчилася.

Коли увімкнули світло, Хімік забрав котушку й пішов зробити збільшені фотографії з відібраних кадрів. Усі решта екіпажників залишилися в лабораторії.

— Ну, а тепер спробуємо все це якось інтерпретувати, — озвався Лікар. — Я зразу можу дати два, навіть три різних тлумачення.

— Хочеш неодмінно довести нас до відчаю? — раптом розсердившись, кинув Інженер. — Якби ти був серйозно взявся за фізіологію дуплекса, насамперед фізіологію органів чуттів, то ми, напевне, знали б сьогодні вже набагато більше!

— Коли я міг цим зайнятися? — здивувався Лікар.

— Колеги! — підвищив голос Координатор. — Схоже, що тут починається засідання Космологічного інституту! Певна річ, нас усіх шокувала ця людська статуя, — а то, без сумніву, була статуя, нерухома копія, залита, як здається, в якусь масу. Цілком імовірно, що через свою інформаційну мережу вони розіслали наші зображення в усі населені пункти, де на підставі одержаних даних було виготовлено людиноподібні ляльки.

— Звідки вони взяли наші портрети? — запитав Лікар.

— Звідки? Два дні тому вони добрих кілька годин крутилися довкола ракети й могли здійснити якнайдокладніші спостереження.

— А навіщо їм робити такі «портрети»?

— Із науковою чи релігійною метою, — цього ми, мабуть, не вирішимо, хоч би хтозна-як довго дискутували. В кожному разі, це не якийсь непоясненний феномен. Ми бачили, очевидно, не дуже великий центр, де тривають роботи, мабуть, якогось виробничого спрямування. Можливо, ми спостерігали також їхні розваги, може, функціонування їхнього «мистецтва», звичайний собі «вуличний рух», потім працю на пристані й біля тих предметів, що сипалися — щоправда, не дуже зрозумілу.

— Достатньо чітке визначення, — зіронізував упертий Лікар.

— Там було ще щось на зразок «сцен з армійського життя» — в нас чимало підстав для висновку, що одягнені в срібні «мундири» дуплекси — воїни. От тільки кінець сцени незрозумілий: це могло бути, звичайно, якесь покарання індивіда, що, гуляючи шляхом, призначеним для дзиґ, порушив установлений в них закон.

— Екзекуція на місці, як штраф за неправильний перехід вулиці — це, мабуть, жорстоко, тобі не здається? — запитав Лікар.

— Чому ти намагаєшся обернути все на нонсенс?

— Тому, що й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.

— Хто ще хоче висловитися? — запитав Координатор. — Тільки, прошу вас, говоріть не антагоністично.

— Я, — озвався Фізик. — Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це, зрештою, свідчить їхня величина й диспропорція кінцівок, особливо рук, стосовно маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили жваву жестикуляцію дуплексів. Суттєва деталь: цими ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини у земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для чогось зовсім іншого?

— Для чого саме? — з цікавістю запитав Лікар.

— Не знаю, це твоя сфера. В усякому разі, маємо над чим попрацювати. Можливо, ми надто поквапилися зрозуміти архітектоніку їхнього суспільства — замість того, щоб узятися за сумлінне вивчення окремих його цеглин.

— Це правда, — притакнув Лікар. — Руки — так, то, без сумніву, дуже важлива проблема. Еволюційне дерево теж. Ми навіть не знаємо, чи вони ссавці. Протягом кількох днів я міг би відповісти на такі запитання, але боюся, що не зможу з’ясувати те, що мене в усьому цьому видовищі вразило найбільше.

— А саме? — запитав Інженер.

— Я не бачив жодного самотнього пішохода. Жодного. Ви не звернули на це уваги?

— Та... був один... у самому кінці, — відповів Фізик.

— Отож-бо й воно.

Ніхто довго не озивався.

— Треба подивитися цей фільм ще раз, — неквапливо мовив Координатор. — Мені здається, що Лікар має слушність. Самотніх пішоходів не було — вони пересувались як мінімум парами. Хоча на початку... Так! Один таки стояв на пристані.

— Сидів у тому конусоподібному пристрої, — уточнив Лікар. — У дисках вони теж сидять по одному. Я говорив про пішоходів. Тільки про пішоходів.

— Їх було небагато.

— Кілька сотень напевно. Уяви собі вулицю земного міста з висоти пташиного лету. Відсоток самотніх пішоходів, без сумніву, буде великий. У деякі години їх навіть більшість, а тут їх нема взагалі.

— Що це могло б означати? — запитав Інженер.

— Даруй, — похитав головою Лікар, — але зараз запитую я.