— Один самотній дуплекс приїхав з вами, — сказав Інженер.
— А тобі відомі обставини, за яких це сталося?
Інженер не відповів.
— Послухайте, колеги, — втрутився Координатор, — така дискусія відразу обертається на порожню балачку. Ми не вели там систематичних досліджень, бо не є науково-дослідною експедицією: в нас були інші клопоти — на кшталт «боротьба за існування». Треба обміркувати плани подальших наших дій. Завтра почне працювати екскаватор — це вже напевне. Усього матимемо два автомати, два напівавтомати, екскаватора і Захисника, який за необхідної обережності теж може допомогти витягти ракету. Не знаю, чи відомий вам план, який склали ми з Інженером. Первісна ідея базувалася на тому, щоб покласти ракету горизонтально, а відтак поставити її вертикально, підіймаючи корпус і підтримуючи його утрамбованим ґрунтом. Цей метод використовували ще будівничі пірамід. Отож тепер ми хочемо розбити наш «скляний мур» на шматки потрібних розмірів і збудувати з них систему риштування. Матеріалу вистачить, і ми вже знаємо, що цю речовину можна плавити й зварювати при високій температурі. Реалізація такого проекту, при використанні будівельного матеріалу, який нам мимохіть постачили жителі Едема, дасть змогу радикально скоротити весь процес. Можливо, через три дні ми стартуємо. Почекайте, — сказав він, побачивши, що всі заворушилися, — у зв’язку з цим хочу запитати вас: чи будемо стартувати?
— Так, — відповів Фізик.
— Ні! — майже одночасно відгукнувся Хімік.
— Ще ні, — кинув Кібернетик.
Запала коротка тиша. Ні Інженер, ні Лікар іще не висловилися.
— Я гадаю, що треба летіти, — заявив нарешті Лікар.
Усі вражено глянули на нього.
Коли мовчанка затяглася, він заговорив, немовби від нього чекали якихось особливих пояснень:
— Раніше я міркував інакше. Але йдеться про ціну. Просто про ціну. Без сумніву, ми могли б іще багато чого довідатися, проте здобуття цієї інформації може обійтися надто дорого. Для обох сторін. Після того, що сталося, мирні спроби порозуміння, встановлення контакту вважаю нереальними. Крім того, що ми тут один одному наговорили, кожен, мабуть, хотів він цього чи ні, змалював якусь власну концепцію цього світу. В мене теж була така концепція. Мені здавалося, що тут відбувається щось жахливе і тому ми повинні втрутитися. Поки залишалися робінзонами й переносили кожен уламок власними руками, я нічого про це не говорив. Хотів почекати, поки довідаюся більше й ми матимемо в розпорядженні технічні засоби. А тепер признаюся, що більше не бачу переконливих підстав, які примусили б мене відмовитися від моєї концепції Едема, але будь-яке втручання на захист того, що ми вважаємо добрим і справедливим, будь-яка подібна спроба закінчиться, найімовірніше, так само, як наша сьогоднішня експедиція, — застосуванням анігілятора. Певна річ, ми завжди знайдемо виправдання, що це була вимушена оборона і так далі, але замість допомоги принесемо знищення. Тепер ви знаєте більш-менш усе.
— Якби ми краще розуміли те, що діється тут насправді... — зітхнув Хімік.
Інженер похитав головою:
— Тоді, напевне, виявилося б, що кожна зі сторін по-своєму в чомусь права.
— Ну й що з того, що вбивці «по-своєму» були би праві? — запитав Хімік. — Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.
— Але що можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми перетворимо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле «виробництво», облави, отруєння, — а що далі?
— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.
— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на «добрих» і «поганих».
— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.
— Гаразд. Уяви, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися у конфлікт, діючи на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.
— То що, ти справді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.
Координатор пильно подивився на нього, перш ніж відповісти.
— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певної суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту... Певна річ, я вже давно припускав, що з такими ідеями носиться дехто з вас, зокрема Інженер та Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій із земним походженням — так чи ні?
— Так, — підтвердив Лікар. — Я потерпав, що у нападі благородства ви захочете навести тут «лад», а в перекладі мовою практики це означало б терор.
— Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоби здійснити це, — зауважив Хімік. — І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато...
— Ми вже врятували одного, — нетерпляче відповів Координатор. — Може, ти знаєш, що робити з ним далі?
Йому відповіла мовчанка.
— Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? — сказав Координатор. — Гаразд. Оскільки я також, то, виходить, більшість.
Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Координатор був єдиним, хто сидів обличчям до дверей — до прочинених дверей. У цілковитій тиші — з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води — всі обернулися, стежачи за його поглядом.
У відчинених дверях стояв дуплекс.
— Як він тут... — почав Фізик, але слова завмерли в нього на губах.
Він зрозумів свою помилку.
Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, що м’яко струміла згори вниз, оточуючи торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, що розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, котрі багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, в якому спочивали його так само забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.
Усі заціпеніли. Дуплекс нахилився ще нижче, протяжно кахикнув і повільно ступнув уперед.
— Як він сюди увійшов?.. Адже Чорний у тунелі... — прошепотів Хімік.
Дуплекс повільно позадкував. Він вийшов, хвильку постояв у півтемряві коридору й знову зайшов до лабораторії, точніше, просунув тільки голову під самісіньким одвірком.
— Він питає, чи можна увійти... — пошепки сказав Інженер. І крикнув: — Будь ласка! Просимо!
Підвівшись, Інженер відступив до протилежної стіни; всі пішли слідом за ним; дуплекс із незворушним виразом обличчя дивився на спорожнілу середину приміщення. Потім повільно роззирнувся довкола.
Координатор підійшов до екрана, смикнув за стержень, і коли тканина зашелестіла та згорнулася, відкривши дошку, сказав:
— Розступіться.
Він узяв шматок крейди, намалював маленьке кружальце, довкола нього накреслив еліпс, ще один, більший, і ще — всього чотири. На кожному з еліпсів помістив маленьке кружальце, підійшов до велетня, який стояв посеред каюти, і тицьнув у його вузлуваті пальці крейду.
