Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.
Якась стара пані посміхнулася:
— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.
Гості подумали, ніби я й справді ніжнесенька, хвороблива панночка, така виплекана, бо боїться труднощів.
Я кивала головою, погоджуючись з ними. Я була їм безмежно вдячна за те, що вони вважали мене такою. Адже я брехала їм. Я знепритомніла зовсім не через те. Уперше в житті того дня Чаликушу нічого не їла. Вона була голодна.
Сьогодні до моїх учениць приїхали в гості з Ізміра четверо дівчат, віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. По обіді всі лаштувалися до морської прогулянки човном до Байракли, та, мов на зло, ледве-но ми вийшли на вулицю, почався дощ. Хоч-не-хоч, довелося повернутися до хати. Панночки пограли там щось на роялі, трошки вдовольнилися плітками й розійшлися парами по кутках, все ще перешіптуючись та сміючись вряди-годи так-, наче їх лоскотали.
Весела й метка Сабагат вдавалася до всіляких забавок, аби тільки гості не занудилися. На етажерці у них лежали альбоми з родинними фотокартками, і Сабагат, узявши одного, прикликала всіх до себе, щоб розглядати вкупі. Вона показувала нам фотокартки друзів їхньої родини й при цьому розповідала такі сміхотворні пригоди їхнього життя, що ми аж заливалися.
Вона розповіла, як величного бородатого пашу, обвішаного орденами, котрий, здавалося мені, може й усесвітом правувати, била віником його ж таки жінка. Після цього Сабагат показала ще одну фотокартку й сказала:
— А це наша родичка, дуже пишна пані. Але гляньте, хіба не видно, що вона провінціалка. Якось вона сходила по трапу з пароплава на пристань, це в Кокорйали, але спіткнулася й упала в воду. Як же тільки кричала вона, та ще й своєю провінційною вимовою: «Тону! Рятуйте моє дороге життя!»
На фотокартку молочного брата Решіт-бея теж неможливо було дивитися, щоб не зареготати. Справжнісінький тобі молла в шароварах і чалмі. Але була й інша фотокартка. Цей самий пан був депутат, отже, знявся у фраці й з моноклем.
Молла, витріщивши очі, сердито зирив на депутата, а депутат насмішкувато поглядав на моллу. Я розреготалася, мов дурна, хапала Сабагат за руку, щоб вона не перегортала. Фергунде залюбки жартувала:
— Феріде-ханим, хочете заміж? Будете дружиною такій відомій особі. До того ж він саме розлучився з першою дружиною й шукає панночку на європейський лад, аякже, щоб була гідна депутата.
Я, заливаючись, одійшла від столу й відповіла;
— Фергунде, сідайте й негайно пишіть листа. Я згодна. Якщо навіть не матиму щастя, то принаймні нарегочуся вже за все життя.
Сабагат перекинула ще одну сторінку й кивнула мені:
— Феріде-ханим, боюся, що, побачивши цю фотокартку, ви дасте одкоша навіть депутату.
— Леле, який красень! — зойкнули в один голос гості, сплеснувши руками, почали кликати мене.
— Дарма, — промовила я, підходячи до столу, — хто б він не був, депутатом я не поступлюся.
Та ледве-но схилилася я над тим альбомом, як знову зойкнула з подивом. З альбома мені усміхався Кямран.
Тепер Сабагат вже не жартувала, навпаки, пояснювала серйозно і з захопленням:
— Цей пан — чоловік моєї тітки Мюневвер. Вони одружилися торік навесні, ми тоді були в Стамбулі. Якби ви його тільки побачили. В житті він в тисячу разів вродливіший! Там такі очі! Ніс! Та це що, я скажу вам хіба таке! Кажуть, він понад усе кохав свою двоюрідну сестру. Таку собі невеличку, вередливу й дуже манірну дівчину. їй навіть прізвисько дали за це, здається, Чаликушу. І ось ця Чаликушу відмовила йому. Серце не приневолиш… За день до весілля вона втекла з дому, кудись на чужину. Кямран-бей нічого не їв, все марнів та чекав. Сердега не розумів, що коли вона втекла напередодні весілля, то вже не повернеться. Я була на обряді цілування рук. Коли моя тітка Мюневвер підійшла до свекрухи, та не втрималася й заридала, мов дитина. Либонь, згадала ту дивну Чаликушу.
Я слухала цю розповідь мовчки й незрушно, злігши на рояль, що стояв позаду. А Кямран все дивився на мене з альбома й усміхався.
— А де ж серце?! — вихопилося в мене.
Сабагат повернулася до мене:
— Правду кажете, Феріде-ханим. Вона не змогла бути вірною такому красеню, такому милому юнакові. Та дівчина й справді не має серця, інакше не скажеш.
Кямране, ти ненависний мені. Якби це було не так, то я, почувши про твоє весілля, заридала б і знепритомніла. А я ще ніколи в житті не сміялася так, як сьогодні,?а не звеселяла гостей. Цей день я назвала б найщасливішим, якби за кілька годин не трапилася мені одна нещаслива пригода.
Надвечір дощ ущух, і ми вийшли на прогулянку. Коли ми йшли край бурхливої річечки, хтось вигукнув, побачивши по той бік хризантему:
— Яка краса! От якби зірвати!
Я засміялася й запитала:
— Хочете, я подарую вам ту хризантему.
А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:
— А так, якби місток, то подарувала б.
— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.
Дівчата почали галасувати.
Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.
Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.
Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.
Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.
— Феріде, я вже кілька днів шукаю тебе. Для нашого пансіону в Карантіна потрібна вчителька турецької мови та малювання. Я порадила директорові взяти тебе. Хати шукати не треба, житимеш при пансіоні, адже ти звикла до нашого життя.
Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:
— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.
А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!
Завідувач, побачивши мене, вигукнув:
— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.
З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.
Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?
Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.
Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:
