Зустрів мене Решіт-бей дуже тепло й сказав, що на екзаменах був задоволений з моїх знань. Але зважив усе й вирішив, що не зможе позбавити мене від чвар та інтриг у тому колективі. Робота, про яку він писав у листі, полягала в тому, щоб я викладала французьку мову його донькам.
— Дочко, — сказав він, — мені сподобався не тільки ваш хист, а й манери, зовнішність. Нащо вам марніти по школах? Навчайте французької мови моїх дочок. Разом житимете, разом їстимете й питимете. Дамо вам прекрасну кімнату. Згода?
Отже, посада гувернантки! Може, це спокійніша й вигідніша робота, аніж місце вчительки. Та, на жаль, я завжди дивилася на цю посаду упереджено. Мені здається, що це те саме, що й наймичка.
Та мені не хотілося ображати й Решіт-бея. Я подякувала за довір’я й гостинну зустріч, та розповіла про Мунісе й сказала, що не можу через це пристати на пропозицію. Решіт-бей же почав переконувати мене, що мої докази зовсім невагомі.
— Місце знайдеться й для неї. Мале дівча нам хати не перележить.
Я все-таки остаточної відповіді не дала, а попросила три дні, щоб подумати. Спробую востаннє влаштуватися на офіційну роботу. Поталанить — то добре, а ні — то робити нічого.
Нам дали кімнату на горішньому поверсі. Кімнатка невелика, мов клітка на пташок, але гарна й затишна, з вікнами на море.
Я до пізнього вечора милувалася морем та узбережжям. З мого вікна видно затоку. А навпроти такий прекрасний Ізмір, з горами, схожими на обсипане хмарами нагромадження, та палахкотливим від розкішної ілюмінації Кордоном [90].
Та узбережжя в Каршияка подобається мені ще дужче. Життя тут аж буяє. До півночі гримкотять трамваї, в зеленому світлі газових ліхтарів гуляє юрма молоді, і немає тому плину кінця-краю. А трошки далі виграють у воді затоки різнобарвні вогні казино. Там грає гітара, то сумно, то весело.
Не знаю, чому мені так здається, але я’не бачу нічого, окрім білих і чорних постатей, що прогулюються по узбережжю, освітленому місяцем. Кожна пара для мене— закохане подружжя. Та й не тільки ці пари. Мені здається, що й там, у пітьмі, посеред скель, які ледь-ледь бовваніють край берега, теж прогулюються по двоє закохані.
З моря долинає шепотіння. Здається, що то розмова закоханих. І тепле дихання ночі, від якого стискаються мені груди, мабуть, злітає з гарячих вуст дівчат, котрі, пригорнувшись чолом до серця коханих, дивляться їм у любі зелені очі, що темнішають, як це море вночі.
У будинку Решіт-бея мене зустріли привітно й шанобливо, як панночку. Моя ноша ніколи не була заважка, та все-таки я вдячна старому служникові, котрий не дозволив мені нести валізку, а вихопив її у мене з рук і поніс до кімнати.
Мунісе ще не розуміє всіх тонкощів цього поводження, адже вона ще така мала. Розкішна вілла затьмарила її. Коли ми йшли нагору, Мунісе хотіла була пожартувати, як це не раз робила удома. Вона вхопила мене за поділ сукні й хотіла потягнути униз по сходах. Але я взяла її за руку й пошепки пояснила:
— Доньцю, ми в чужих. От якщо у нас знову буде своя хата, тоді можна.
І вона одразу ж принишкла, зрозумівши, що я хотіла сказати. Коли ми увійшли до кімнати, на її гарненькому личку вже не було втіхи. Яка ж вона чутлива! Мунісе кинулася мені на шию, притислася міцно-міцно й стала цілувати мене в обличчя.
Коли я зачиняла вікно, на узбережжі людей вже майже не було. Погасли ліхтарі, і море, яке ще недавно грало вогнями, покотило назад, оголивши смужку піщаного берега, та й, немов сонна дитина, поклало свою голову на білу постіль скель.
Сьогодні, коли я їхала сюди… Ні, про це я не писатиму… Нехай колись…
Каршияка, 7 жовтня
У будинку Решіт-бея жити непогано. Мої учениці — старша — моя ровесниця, а менша теж не набагато молодша. Старшу звати Фергунде, вона — викапаний татуньо, тільки вередлива дуже. Натомість Сабагат — мов писанка, та ще й дуже мила.
Якось одна із служниць сказала мені, багатозначно моргнувши:
— Тоді небіжчиця ханим-ефенді хорувала і її лікував молодий лікар, військовий. Ханим-ефенді, мабуть, весь час дивилася лікареві в лице, отож і народилася така гарна дитина…
Над усе боюся я служниць. Хоча хіба я не одна з них? Я намагаюся поводитися з ними чемно й нічого не загадую робити. Через те вони мене поважають. Але тут має значення й те, як до мене ставиться Решіт-бей-ефенді.
Та найбільша вада цього дому — це те, що всі тут рояться, мов бджоли у вулику. Врешті, це мене не обходило б, але Фергунде й Сабагат наполягають, щоб я конче виходила до кожного гостя. Надто ж непокоїть мене, що в цьому будинку живе син Решіт-бея-ефенді — Джеміль-бей. Цей неприємний пустий молодик років тридцяти на десять місяців їздить проциндрювати батькові гроші в Європу, а в Ізмірі живе тільки два місяці. Дякувати, що ці два місяці вже закінчуються, а то я втекла б звідсіля ще три дні тому. Ви запитаєте чому? Тому, що все не так просто…
Три дні тому Сабагат і Фергунде затримали мене допізна у вітальні. Коли ж я вже вийшла звідти, на сходах було темно. Раптом вже на третьому поверсі дорогу мені заступила чоловіча постать. Я злякалася й хотіла бігти вниз.
— Не бійтеся, панно, це я, — почувся голос Джеміль-бея.
Мляве світло з вікна в кутку ледь освітлювало обличчя панича.
— Даруйте, бей-ефенді, я не впізнала відразу… — сказала я й хотіла пройти, але він теж ступнув праворуч і заступив вузенький прохід.
— Панно, мені оце не спиться, вийшов помилуватися місяцем.
Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:
— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…
— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..
Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.
Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.
— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?
«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,
а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:
— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…
Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.
— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.
Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.
Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.
В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.
Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.
