Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.

— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.

Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.

Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:

— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.

Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:

— Ви дуже любите Кямран-бея?

— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?

— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.

— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.

— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.

— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.

Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.

Останні слова я сказала навіть з посміхом. Жінка не встала, а лише трохи випросталася, і, нервовим рухом поправивши чаршаф, стиснула потім руками краї лави, а я зрозуміла, що зараз вона вирішила вже все розповісти.

Якось машинально, хапливо, голосом майже безбарвним сказала:

— На перший погляд ви здалися мені дитиною, але тепер я бачу перед собою гарну дорослу дівчину. Кям-ран-бей, на жаль, не оцінив вас належним чином. Хоча, хто знає, може, він і оцінив, та тільки здався на мінливу звабу. Коротше, два роки тому він познайомився в Європі з моєю подругою, про яку я вже вам сказала. Не знаю, чи варто розповідати вам усі подробиці?

Я кивнула головою:

— Так, мені треба переконатися, що все правда.

— Мою подругу звати Мюневвер, її батько дуже наближений до султана. Одного разу вона вже була закохана й одружилася з тим чоловіком, та не стала з ним щасливою. Захворіла, й лікарі порадили їй поїхати в Європу. Там вона була вже майже очуняла й лаштувалася їхати додому, та сталося ось це. Приїхав у Швейцарію Кямран-бей, не знаю, відпочивати чи у відрядження, тільки зустрілися вони там. Він їхав у Швейцарію на тиждень, а пробув щось два місяці. Здається, мав з того навіть службові прикрощі.

— З вашого дозволу, одне питання… — урвала я розповідь. — Навіщо хоче ваша товаришка все це мені доповісти.

Жінка встала й стиснула руки.

— Мені важко сказати щось. Зараз вона на становищі, вашої конкурентки…

— Що ви!.. Хай вас бог милує!..

— Але ж це так, Феріде-ханим. Вона непогана людина, дуже вразлива. Зустріч з Кямран-беєм для неї не роман… Вона мала надію на одруження. А чия вина? Кямран-бея, він приховав, що заприсягнувся іншій. Я мусила взяти на себе цю недобру місію, через те що боюся, щоб ця вразлива істота не вмерла.

— Помре, як не одружиться з ним?

— Не хочу казати неправду, — так, помре, якщо я не принесу їй утішної звістки…

— Жаль бідолашної.

— Обох вас жаль, правду кажучи.

Я рвучко захистилася рукою, наче хотіла дати зрозуміти цій жінці, що вона далеко зайшла.

— Мене не чіпайте, — сказала я й засміялася. — Зараз думайте тільки про неї.

— Чому, Феріде-ханим? Ми з Мюневвер і справді давні товаришки, але ви теж гарна дівчина, і мені вас також жаль, бо й ви анітрохи не винні…

— Я не дозволю вам цього. І вважаю, що говорити нам вже нема про що, — урвала я її слова суворим і рішучим голосом.

Під час розмови жінка кілька разів розкривала свою сумочку, певне, хотіла щось дістати. А побачивши, що я не маю наміру більше розмовляти, вона вийняла зім’ятий папір і подала мені.

— Феріде-ханим, я боялася, що ви мені не повірите, й тому захопила цього листа. Може, вам буде з того гірко…

Спершу я хотіла відхилити руку з листом, але потім подумала, що це було б неправильно, і злякано вхопилася за нього.

— Коли хочете, я залишу його вам? Опісля прочитаєте. Він уже не потрібен моїй подрузі.

Я знизала плечима.

— Мені він теж не потрібен. А для вашої подруги все-таки пам’ять… Хай краще буде в неї. Я тільки, з вашого дозволу, хутко перегляну його.

Було вже поночі. Я вийшла з затінку дерев на стежинку й піднесла листа до очей.

«Моя жовта квітко!» — починався лист знайомим почерком.

Далі йшла низка літературщини такого плану, що як чисте ранкове світло заливає землю, так і жовта квітка осяяла йому душу своїм промінням.

«В мені жила якась незрозуміла радість, передчуття чогось незвичайного, що повинно було зі мною статися». І нарешті передчуття справдилося: одного вечора в саду електричне світло вихопило жовту квітку.

Я бігала очима по листу, а рядки зливалися докупи, — адже було вже темно. Я не запам’ятала всього, а тільки оці останні рядки ще й досі в моїй пам’яті. Я прочитала їх кілька разів.

«Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».

Жінка підійшла до мене й тремтячим голосом сказала:

— Феріде-ханим, я завдала вам болю. Але повірте, що…

Я стрепенулася, подала листа й не дала докінчити їй слова:

— Звідки ви взяли? Мені зовсім не гірко. Сталося звичайне. Я вам навіть вдячна… Ви мені сказали правду. А зараз я, з вашого дозволу, піду.

Ледь кивнувши головою, я пішла до хати. Та ось жінка гукнула:

— Феріде-ханим, ще на одну мить. Що ж мені сказати подрузі?

— Скажіть, що свою місію виконали. А більше нічого їй не треба знати. Ось і все.

Жінка говорила ще щось, та я не чула, — тихо сховалася за деревами.

Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде»

Б., вересень, 19…

— Відколи ти приїхала, то все пишеш та й пишеш, день і ніч… І що це за писанина така безупинна. Може, скажеш, листа пишеш? Ні, листів у зошити не пишуть. Книжку? Теж ні, їх пишуть бородаті, з довгими чубами богослови. А ти ж дівчина, та ще й мала, мов мізинчик. А,що ж ти тоді пишеш і не спочинеш?..

Це питає мене старий Хаджі-калфа [20]. Понад годину мив він в готелі підлогу, допомагаючи собі піснею, а це стомився й прийшов до мене, щоб, як сам каже, словом перемовитися.

Я глянула на нього й не змогла втриматися, щоб не зареготати:

— Хаджі-калфа, що це за вбрання на тобі?

Він завжди ходив у білому фартусі, а це одягнув ентарі ще хтозна-коли пошите, по боках розрізане. Босими ногами він тягнув ганчірку, а щоб не впасти, спирався на грубезного дрюка.

— А що робити? Якщо виконую жіночу роботу, то й убиратися, мабуть, повинен, як жінка.

Хаджі-калфа — єдина людина, яка заглядає до мене, щоб поговорити. Ото ще сусідка, та в неї своє горе.

Щоправда, перші дні Хаджі-калфа уникав мене, а коли вже треба було щось у кімнаті зробити, то стукав у двері й казав:

— Це я, ходжаним[21], прикрий лице!