— Атож, історія неприємна, — одказав старий. — Ось тільки не розумію, як це могло статися, адже Іхсан зовсім не забіяка. Може, ти знаєш деталі?

— Та я ж усе своїми очима бачив. Учора ми сиділи в казино. Бурганеттін-бей грав у більярд. Аж це заходить Іхсан і щось каже. Спершу вони розмовляли спокійно, а потім хтозна, що сталося, бо я побачив, як Іхсан-бей одступив назад і вдарив Бурганеттін-бея в обличчя. Майор ухопився за револьвера, але Іхсан-бей дістав свого раніше за нього. Якби на них не кинулося кілька душ одразу, пролилася б кров. Завтра Іхсан-бей стане перед військовим трибуналом.

— Якби це зробив котрийсь із нас, тугенько б йому було. А Іхсан, здається, родич паші?

— Жінчин молочний син і небіж.

— Ну то покарають абияк. А Бурганеттін-бей заслужив… Він зовсім розпустився…

— Цікаво, чому вони посварилися?

— Обидва кажуть, що на політичному грунті. Ой, ніяк не дадуть тій армії спокою через політику….

— А я гадаю, що тут знову не обійшлося без жінки, аллахом присягаюся. Наче ми не знаємо Бурганет-тіна…

Офіцери, все ще перемовляючись, пішли.

Я ж тепер зрозуміла, від кого були троянди, які привіз мені в каюту старий човняр вже перед тим, як пароплав мав рушити.

Іхсан-бею, я, мабуть, ніколи вже не зустріну вас. А коли й зустрінемося, то я прикинуся, буцімто не пізнаю. Але я до смерті не забуду, що того дня, коли вам належало стати перед трибуналом, ви згадали про мене. Ви наказали навіть приховати, від кого ці квіти. Це говорить, що ваша душа — витончена. У щоденнику я збережу пелюстку троянди, а в серці — пам’ять про вас, як про щось надзвичайно чисте.

Довготелесий пасажир на палубі все ще насвистував свої сумні пісні. Я виглянула у вікно. Починався ясний світанок, ніби виходив з глибини моря.

Чаликушу, лягай спати. Твої повіки вже обважніли від утоми. Нащо тобі світання? Світанок — то час, коли жовті квіти, упокоєні любов’ю і сном, починають розплющувати свої щасливі очі,

Ізмір, 20 вересня

Вже майже три місяці я в Ізмірі. Справи мої кепські, лишилася остання надія. Якщо завтра і її втрачу, тоді хтозна, що й буде зі мною. Я боюся навіть думати наперед. Та жінка, що працювала старшою секретаркою й до якої писала рекомендаційного листа мюдіре-ханим, за місяць до мого переїзду в Ізмір захворіла й поїхала до Стамбула, аж на півроку. Хоч-не-хоч, довелося йти до завідувача відділу освіти самій. І кого ж, ви гадаете, я там побачила? А саме того «короля ледацюг» із Б., що весь час дрімав за своїм столом, а з людьми розмовляв, наче марив. Його заспані очі, які природа дарувала йому більше на те, щоб спати, а не дивитися на людей, мене, звичайно ж, не впізнали.

— Зайдіть за кілька днів… Подивимося, щось придумаємо.

Та вже я знала, що мовою цього сонька то мало означати кілька місяців. Так воно й було.

Сьогодні ж, коли я зайшла у відділ, завідувач був дещо люб’язніший, бо своїм лагідним голосочком промовив:

— Дочко, тут недалечко, всього дві години дороги, є одна сільська школа. Вода, повітря там пречудові, прегарна погода…

Це була копія тієї промови, яку він виголосив, посилаючи мене в Зейнілер.

Я не втрималася й зареготала:

— Не турбуйтеся, бей-ефенді, я можу продовжити сама. Керівники доклали чимало зусиль та коштів і створили там сучасну школу. Тепер потрібний тільки молодий, завзятий педагог, готовий на самозречення — такий як я… Чи не так? Дякую, бей-ефенді. Я спізнала ваше піклування ще тоді, коли ви послали мене в Зейнілер.

Я була впевнена, що він мене вижене. Та завідувач, на диво, навіть не розгнівався. Навпаки, він зареготав, а потім промовив тоном філософа:

— Обов’язок керівника. Що ж робити, дочко? Ти не поїдеш, він не поїде, а хто ж тоді поїде?

Раптом з кутка почувся хрипкуватий голос:

— Ба, яка крихітка! Горіхова лялечка, та й годі.

Горіхова лялечка? Тільки цього мені ще бракувало!

Наче мені й так уже не допекли ті прізвиська: Шовкопряд, Гюльбешекер… Я спаленіла й круто повернулася. Нарешті мені вдалося піймати хоч одного з тих негідників, що обзивають мене то «колодкою», то жучками та комашками. Мені захотілося провчити його так, щоб уже за всіх. Та не встигла я ще й почати, як той незаперечним тоном сказав завідувачу:

— Дай цій панночці все, що вона хоче. З любові до аллаха не ображай дитини.

— Як накажете, Решіт-бей-ефенді…— шанобливо од-казав завідувач. — Але зараз у нас і справді немає вільних місць. В рюштіє є вакансія для викладачки французької мови. Але це, звичайно, не для ханим…

— Чому ж, ефендім? — заперечила я. — Я викладала французьку в жіночій педагогічній школі Б.

— Так… — промимрив нерішуче завідувач. — Але ми оголосили конкурс, завтра екзамен.

— Чудово, — сказав Решіт-бей, — хай і панна візьме участь, а що хіба? Я теж прийду на екзамени, коли воля аллаха! Ви глядіть — не починайте без мене.

Цей Решіт-бей був, видно, неабияка особа. Тільки ж, боже милостивий, який він був гидкий! Я дивилася на його страхітливе обличчя й до болю кусала губи, щоб не зареготатися. Люди бувають або смагляві, або ж біляві. На парсуні ж бея-ефенді були всі кольори, починаючи хворобливим білим відтінком вавок, які ледве-но загоїлися, й закінчуючи неприємною вугільною барвою. Це був якийсь брудно-смаглявий колір, і дивним здавалося те, що комірець не робився чорним. Було таке враження, ніби хтось задля жарту наялозив сажею руку й витер її об щоки Решіт-бея. Пан мав оченята павіана, так близько сиділи вони одне біля одного. Повіки без вій нагадували червону вавку. Ніс теж вирізнявся тим, що тягнувся понад сивим вусом аж до нижньої губи. Та найсміхотворніші були щоки. Вони звисали з обличчя, мов у мавпочок, коли ті напхають рот горіхами.

Але мені таланить, бо як направду, то кілька слів Ре-шіт-бея мені неабияк допомогли. Природа, мабуть, ліпила цьому панові обличчя та й побачила, що перебрала, отож надумалася якось віддячити й наділила бея-ефенді добрим серцем. Як на мене, то краса душі набагато краща, ніж урода. Бо нащо та бездушна врода? Хіба на те, щоб сердешні дівчата марнували собі життя?

Ізмір, 22 вересня

Сьогодні я брала участь у конкурсі. Письмовий екзамен пройшов погано. Дали продієвідміняти в теперішньому та майбутньому часі десять дієслів, утворених від таких іменників, як «істіксар», «істісмар», «істірат»[89] тощо. Але як я могла їх провідміняти французькою мовою, коли не знала їхнього значення турецькою? Натомість усно я відповідала добре. Решіт-бей-ефенді поговорив зі мною французькою й кількома словами дав мені зрозуміти, що я вийду переможницею.

Хай змилується аллах над моєю Мунісе!

Ізмір, 25 вересня

Сьогодні оголосили результати конкурсу. Мені було відмовлено. Один із секретарів відділу освіти сказав мені:

— Якби Решіт-бей-ефенді захотів, то ви пройшли б. Хіба б хтось наважився заперечити йому? Може, має якісь плани.

Наше становище було вкрай скрутне. За два дні вже треба платити за помешкання. Допоміг золотий медальйон — останнє, що лишилося в мене з материзни. Сьогодні я віддала його сусідці й попросила продати. Мені гірко було розлучатися з ним, всередині я носила фотокарточку: батько з матір’ю на весіллі. Тепер сама фотокартка..* Та я спробувала себе розрадити: «Татко з мамою теж вважають, що краще їм жити в серці своєї єдиної доньки, аніж в оточенні коштовного металу…»

Із мір, 27 вересня

Сьогодні я отримала від Решіт-бея листа. Він писав, що знайшов мені роботу й викликає для розмови у свою садибу в Карші-яка. Чому ж секретар відділу освіти сказав, що Решіт-бей поставився до мене неприхильно? Отже, це не так. Побачимо, завтра я все знатиму.

Ізмір, 28 вересня

Я щойно повернулася з Карші-яка від Решіт-бея. У нього не будинок, а справжній палац. Тепер мені зрозуміло, чому до нього ставляться з такою шанобою.