Кямран замовк. Його ніжне чоло зросилося потом. Ще нижче похилився він головою й промовив зовсім тихо:

Але якби ці були у мене муки. Мене почали брати ревнощі навіть тоді, коли до тебе підходила моя тінь. Я жахався, що на світі немає таких почуттів, які б з часом не ослабли. Я говорив собі: «А що, як я потім любитиму її не так? Що оце чарівливе млосне почуття зникне?». Я намагався прогнати твій образ із свого серця. Так гасять ватру — бояться, що вона сама згорить, щоб більше вже не запалати. Феріде, в горах є одна трава, не пам’ятаю, як називається. Коли вона квітує й надихатися того духмяного трунку, то не зможеш уже нічого відчувати. Отак і ми, охоплені бажанням повернути собі здатність відчувати чарівні пахощі, починаємо шукати інший квіт, дихати іншими пахощами, навіть якщо то пахощі «жовтої квітки». Я знаю, та чарівна трава гине через свої пахощі,— люди рвуть її й розтирають у пучках. Феріде, твої очі, які від страждання ще поглибшали, і твоє любе личенько, зморене сумними думками, нагадують мені ту квітку, яку гублять, а вона пахне ще дужче. Ти розумієш мене, правда ж? Адже твої очі вже не сміються і ти не смієшся, хоч я кажу такі беззмістовні слова.

Феріде заплющила очі, мов сонна дитина. На віях їй забриніли сльози. Вона стомилася від хвилювання, ноги її підтиналися. Але руки Кямрана не давали їй упасти.

Дівочі вуста ніби ві сні прошепотіли:

— Ти бачиш — Чаликушу померла навіки?..

Кямран пригорнув її ще міцніше й промовив так само тихо:

— Дарма. Свою любов, яка колись належала тільки Чаликушу, я віддав іншій. Її звати Гюльбешекер.

Кямран відчув, як її мляве тіло враз налилося снагою й затремтіло:

— Кямране, не кажи більше, благаю!

Її голова все ще лежала на грудях Кямрана. Феріде звела свій погляд на нього. Від тремтливого дихання її шия ледь здригалася, голубі прожилки хапливо билися, а щоки палали, аж займалися в очах червоні вогники.

— Гюльбешекер… Моя, тільки моя Гюльбешекер… — все промовляв Кямран.

Феріде знову затремтіла, звелася навшпиньки й пригорнулася до його плечей. Здавалося, що вся кров ударила їй в уста…

За мить вони відхилилися одне від одного. Феріде наче вся ожила, мов спрагла пташка, напившись з чистого джерела. Мов пташка стріпувала крильми, затулялася Феріде, щоб не бачити Кямранових очей, і, як дівчатко, промовляла:

— Боже, який сором! Який сором! Це все ти… Це ти винен, слово честі, ти!..

Десь на гілці щебетала чаликушу.

Решад Нурі Гюнтекін увійшов в історію турецької літератури як видатний письменник-реаліст, творчість якого визначається багатством жанрів і тематики.

Автор двадцяти романів, багатьох п’єс, кіносценаріїв, кількох збірок оповідань, Решад Нурі Гюнтекін відомий ще як укладач словників, мистецтвознавець, перекладач творів Толстого, Достоєвського, Сервантеса, Бальзака та інших письменників.

Народився Решад Нурі Гюнтекін 26 листопада 1892 року в Стамбулі, у родині військового лікаря.

Мандрівне життя родини дало можливість майбутньому письменникові пізнати не тільки природу рідного краю, а й життя народу в межах Османської імперії.

Закінчивши французький коледж в Ізмірі, Решад Нурі вступає на літературний факультет Стамбульського університету, по закінченні якого деякий час викладає в різних коледжах французьку й турецьку мови та літератури. Літературну діяльність розпочав у роки першої світової війни як театральний критик, публіцист і драматург. Його перші твори: повість «Давній приятель» (1917), п’єса «Кинджал» (1918) та роман «Таємнича рука» (1921).

У своєму першому романі «Таємнича рука» Решад Нурі ставив собі за мету (як свідчив сам автор) показати тих ненажерливих глитаїв, ту купку людей без принципів, що стояла біля керма влади в роки першої світової війни.

Через рік побачив світ новий роман Решада Нурі «Чаликушу».

Про цей роман Назим Хікмет писав: «Він викликав найширше зацікавлення, завоював таку славу, яка не судилася ще жодному турецькому романові» [105].

Головна тема роману — одна з найактуальніших проблем для турецького суспільства тих літ — доля жінки. Як письменник-реаліст, Решад Нурі тут ішов від життя, але, маючи освітницькі ліберальні переконання, він не зміг постати над тим матеріалом, який давала йому сучасна дійсність. Решад Нурі не показав в долі героїні роману Феріде тієї перспективи, яку змалювали письменники революційно-демократичного табору. Відсутність такої перспективи, треба зауважити, багато в чому робить безкрилою історію Чаликушу — пташки, котра не захотіла врешті-решт свободи й потяглася до позолоченої клітки, щоб щасливо оселитися в ній.

Решад Нурі писав свій роман в роки реакції, І цей засіб зображення життя через призму бачення світу дитиною, а потім дівчиною для турецької літератури був новітньою формою, а для письменника одним із методів реалістичного відображення дійсності. Оцінка очима Феріде тогочасного життя була ніби дзеркалом, у якому відбилися численні суперечності соціального й економічного життя країни.

Від Решада Нурі вимагалась велика майстерність, щоб, ідучи за чужим світобаченням, ані на мить не забуваючи про власне «я» оповідача, водночас змалювати широку, об’єктивну картину життя, вивести свій твір на велику дорогу соціального роману.

В романі немає звичайного героя — справжнього виразника ідеалів Решада Нурі, бо письменник ще не знайшов його в житті. Але він так змалював соціальне середовище героїв, що суспільне життя країни стало не тлом, на якому розвивалася любовна інтрига роману, а самостійним, повноправним художнім полотном. Зображуючи моральні підвалини провінційних містечок і столиці, середовища аристократів і кар’єристів, що доп’ялися до влади, Решад Нурі звівся до справжнього критичного пафосу.

Якщо роман «Чаликушу» можна розглядати як своєрідне наближення до повного оволодіння методом критичного реалізму, то роман «Зелена ніч» (1928) — це вже справжнє досягнення критичного реалізму турецької літератури.

Письменник неодноразово звертався й до теми «маленьких людей». Такі герої романів «Тавро» (1924), «Жаль» (1928), «Падолист» (1930). Це дрібні урядовці, що замолоду палали бажанням пройти життя чесно, віддаючи людям труд і знання, а насправді ж вони відчули, що їх життя — це втрачені ілюзії.

У деяких творах письменника вчуваються страхітливі ноти песимізму («Давня хвороба», 1938) і навіть містики («Небосхил», 1935).

1944 року Решад Нурі друкує твір «Млин», який відзначається гострою сатиричною спрямованістю проти сильних світу цього.

Ще один роман Решада Нурі — «Останній притулок» — було надруковано вже по смерті письменника, — 1961 року. Він, як і роман «Гілка терну» (1932), посвячений життю турецьких акторів.

В останні роки свого життя письменник багато часу віддавав театрові. Разом із знаменитим актором Мухсіном Ертогрулом він створив театральну школу молодого актора, часто виступав як театральний критик.

Наприкінці свого життя він жив у Парижі як атташе, одночасно репрезентуючи Туреччину в ЮНЕСКО.

Помер Решад Нурі 7 грудня 1956 року в Лондоні.

Переклав Г. Халимоненко

Перекладено за виданням: R е § а t Nur і.

£a!iku§u. Sofya,

«Narodna prosveta», 1957.

Решад Нури Гюнтекин ЧАЛЫКУШУ

Роман

(На украинском языке)

Видавництво «Дніпро»,

Київ, Володимирська, 42.

Редактор В. І. Ціпко Художник В. І. Масик Художній редактор П. Т. Вишняк Технічний редактор П. Д. Цуркан Коректор С. І. Шевцова

Надруковано з матриць Головного підприємства республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, вул. Воровського, 24.