— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..

Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і

Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.

Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.

За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.

Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…

23 квітня

Сьогодні гидирелез [80] і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81], мовби на возі, й вони влилися в натовп.

Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.

Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:

— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.

Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.

Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.

А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.

Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:

— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!

І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.

— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?

Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.

Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»

Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала Мунісе й, припавши щокою до залізної клітки, сказала:

— Гаразд, вас повипускаю, але що ми потім скажемо Мунісе, ще одному золотокосому деспоту? Що ж робити, мої маленькі… Скільки б ми не прагли, все одно нам не вдасться звільнитися від цих підступних рудих деспотів раз і назавжди.

Після пташок настала моя черга. В сонячну годину я люблю мити косу холодною водою, а потім сушити її на сонці.

Сьогодні я зробила те саме, а потім здерлася на сливу й підставила мокру голову під лагідний весняний вітерець. Коса в мене була вже довга, майже сягала стану. В Б. я соромилася розповідати жінкам, чому в мене коротка зачіска. Вони вважали це за сором для жінки, навіть за гандж. Я де могла шукала всіляких знадоб, щоб краще росла коса, навіть Хаджі-калфа щось діставав. А потім усі вважали свої ліки найкращими й доводили це тим, що показували на моє густе волосся.

Слива росла біля вікна, де стояли клітки з пташками. Вони теж позирали на сонце намистинками своїх блискучих очей і без угаву щебетали. Я, розхитуючись на сливі, мов на гойдалці, заповзялася з ними пересвистуватися. Але ось мій погляд упав на вікно сусідської хати. І що ж я побачила? Наш сусіда, імам Гафіз Курбан-ефенді стежив за мною. Його круглі хворі очі, що аж гноїлися, поблимували на гладкій пиці, мов дві лампадки в мечеті. Годі й розповісти, що було зі мною! Одне вже — мій вигляд… Боса й у білій блузці з вирізом на спині. Перший рух мій був — якомога швидше закрити груди й шию важкою косою. А вже тоді я, мов мішок, упала зі сливи додолу. Слава богу, хоч не високо сиділа. До моїх вух долинув зойк: «О господи, ой! ой!» Упала я, заболіло мені, а кричав сусід Гафіз Курбан-ефенді.

Цьому імамові,— його імені я не можу вимовити, щоб не засміятися, — було п’ятдесят років. Він тільки й хвалився, що дуже багатий. Жінка ж у нього була молода, гінка, вродлива черкеска. Цій кароокій молодиці було тільки тридцять літ. Ми були з нею гарні сусіди. Це вона взяла сьогодні Мунісе з собою. У самої дітей не було, і вона дуже полюбила малу пустунку, як рідну дитину.

Сьогоднішня пригода зіпсувала мені настрій, мені було соромно імама. Хто його знає, чого соромітницького він надумає.

Я пишу ці рядки, а самій і досі соромно, відчуваю, що вся червонію. От господи! Вже ж і вчителька, а й досі не полишила своїх божевільних витівок. Недаремно Реджеп-ефенді казав: «Не доведи, аллах, але ж прийде й до тебе смерть. Почне імам читати на цвинтарі молитву та й не дочитає, бо ти його й там насмішиш…»

Сьогодні після обіду я мала намір записати в щоденник усе, що сталося за цього півроку. Адже я не бралася за нього з того часу, як ми сюди переїхали.

Я стала край вікна. Виднілася сага й військові будови. Ми тільки тому й оселилися в цьому будиночку, що мені сподобався морський краєвид, а так наша садиба звичайна…

З Б. я хотіла виїхати якомога швидше, а тому пристала на першу пропозицію. Де вже було думати, сподобається мені Ч. чи ні. Не зважала я й на те, що й заробітки тут абиякі. Та, на моє щастя, місце було справді непогане. Тихе, гарненьке військове містечко.

Кого б ви не запитали з місцевих людей про їхнього батька, сина, брата чи чоловіка, вам скажуть, що вони військові. Навіть деякі ходжі служать спеціально у війську: або імамами, або муфтіями [82]. Отже, тут живуть люди, існування яких пов’язане з військом. Наш сусіда Курбан-ефенді, завірчуючи перед службою голову завоєм, одягає також військовий одяг і чіпляє збоку шаблюку.

Мені дуже подобається місцеве жіноцтво — вірне, бідове, життєрадісне, просте й неспесиве. Жінки тут люблять попрацювати, люблять і повеселитися. Тижня не минає, щоб у когось не було весілля. А вже воно разом з різними передвесільними вечорами триває цілий тиждень. Отже, й жінки розважаються щовечора. Спочатку я ніяк не могла второпати, де вони грошей беруть, але потім зрозуміла ті секрети. Наприклад, жінки одягають на весілля одну й ту саму святкову сукню всі десять, а то й двадцять років. А потім ту сукню, чисту, мов нову, одягає вже дочка. Та й розваги в них звичайні. Яка-небудь стара вірменка грає на гармошці. І якщо їй потім подарують тканини або дадуть трохи грошей, вона дуже задоволена.