Як сьогодні пригадую той день. Трохи позаду, на садовій лаві, сиділа, як завжди, в своєму чорному чаршафі [7] бабуся. Долі ж, поряд з нею, сидів навпочіпки, наче готувався до молитви, Хюсейн. Вони про щось тихо розмовляли, очевидно, турецькою мовою, бо я їх не розуміла. Одначе тон бесіди й те, як вони вряди-годи позирали па мене, посіяло в моїй душі сумніви. Я насторожила, мов зайчик, вуха і вже не зважала на червону рибинку, яка крутилася довкола розжованого шматочка бублика, що я його нещодавно кинула їй, а дивилася на відображення бабусі й Хюсейна, що віддзеркалювалися на зеленій воді. Хюсейн дивився на мене і витирав великою хусткою очі.

У дітей, як на їхні роки, часом буває занадто розвинена інтуїція. Я відчула лихе: мене хочуть розлучити з Хюсейном. Але нащо? Таких тонкощів я ще не розуміла, але добре відчувала, що це розставання є такою самою неминучою бідою, як і захід сонця або страшна злива.

Серед ночі я раптом розплющила очі. Моє маленьке ліжечко стояло поруч з бабусиним. Червона нічна лампа, що висіла над нами, погасла, але місячне проміння через вікна залило білим світлом геть усю кімнату. Спати я не могла, було так гірко. Я зіп’ялась на лікті й деякий час дивилася на бабусю, а побачивши, що вона спить, сама нишком злізла додолу і навшпиньках вийшла за поріг. Темряви й самоти, як то інші діти, я не боялася. Коли дерев’яні сходинки починали рипіти, я насторожено, мов доросла, зупинялася. Ледве перейшла я до нижньої кімнати. Двері були замкнені, але поруч з дверима, що вели до саду, світилося вікно — воно було відчинене. А вже вихопитися через нього було мені дуже легко.

Хюсейн спав у садівниковій колибі, край саду. Плутаючись у подолі довгої білої сорочки, я побігла до хатини. Увійшовши туди, я вмостилася поруч з Хюсейном.

Хюсейн завжди спав непробудним сном. Ще як ми жили в Арабістані[8], то, пам’ятаю, розбудити Хюсейна вранці була ціла морока. Для того, щоб він розплющив очі, треба було скочити, мов на коня, йому на груди, ухопитися, як за вудила, за його довгого вуса і щодуху кричати. Та цієї ночі я боялася його будити. Він прокинеться і не дозволить мені, як раніше, лежати поруч, а візьме на руки і, незважаючи на всі мої благання, віднесе до бабусі. А я ж так хотіла, щоб останню ніч побути з Хюсейном.

У нашій родині й досі згадують цю мою пригоду. Вранці бабуся прокинулася, побачила, що моє ліжко порожнє, й мало не збожеволіла… За мить увесь дім ходив ходором… Кинулися з ліхтарями та свічками по садах, узбережжю, на горище, на вулицю… Обнишпорили клуню, де лежали каюки, і басейн — вздовж і впоперек… У криницю, з якої поливали городину, опускали ліхтар… Врешті бабуся згадала про Хюсейна, побігла мерщій до нього в хатину і знайшла мене сонну в араба на шиї. День нашої розлуки, цю справжню трагедію, я пам’ятаю й досі, і робиться мені смішно. Ніколи в житті я так не підлещувалася, як того дня. Хюсейн сидів край порога навпочіпки й плакав, не соромлячись довгого вуса, а я, вигукуючи благання, яких наслухалася від жебраків арабів у Багдаді та Сірії, цілувала подоли бабусі та тіток і просила не розлучати нас.

Романісти людське горе змальовують приблизно так: опустилися плечі, погасли очі, ані поруху, ані звуку — одна безпорадність. Та в мене все навпаки. Лихо якесь у мене — починають горіти очі, обличчя — веселе. Сміюся, мелю без угаву, викидаю коники, наче мені й горя мало. А все через те, що гадаю, ніби людині, яка не може ділитися своїм горем аби з ким і навіть із кимось близьким, так легше.

Після розлуки з Хюсейном я саме так і поводилася. Пустощі довели мене до божевілля, і я накинулася на своїх малих родичів, котрих привели, щоб я трохи розважилася.

Невдовзі я вже не сумувала за Хюсейном. Така невірність, звичайно, сором. Я не знаю, може, це йшло від моєї образи. Ледве хтось нагадував при мені його ім’я, як я починала кривитися, плювати й лаяти Хюсейна тими турецькими словами, які вже встигла вивчити: «Хюсейн— гидкий, Хюсейн — бридкий, дурний!»

Одначе від коробки хурми, яку бідний «гидкий та бридкий» Хюсейн послав мені з Бейрута, як тільки туди приїхав, мій гнів, здається, дещо вщух. Хурми все меншало, і це мене лякало, мов якесь лихо, та я, як сіла біля коробки, так і не встала, доки не з’їла її всю. Добре, що хурма була з кісточками, і я довго ще бавилася ними. Деякі з них я нанизала разом з намистом від пристріту на нитку, й у мене вийшов такий чудовий разок, такий самісінький, як у людоїдів. А решту кісточок я повтикала по всьому саду в землю, і щоранку протягом кількох місяців поливала з відеречка та чекала, що виросте гай.

Сердешна моя бабуся не знала, що зі мною робити. Мене й справді годі було вгамувати. Ледь світало, я вже вставала й бешкетувала аж до вечора, поки не падала зморена. Якщо мій голос затихав, всі лякалися, бо це означало, що я або порізала собі руку й нишком спиняю кров, або десь упала й кручуся від болю, щоб не крикнути, або ж роблю вже якусь шкоду: перепилюю ніжки в стільцях, фарбую напірники чи ще щось.

Сьогодні я могла видертися аж на верхівку дерева, щоб зробити там із трісок та ганчір’я гніздо для пташки, завтра ж мені заманулося б полізти на дах, і вкинути в бовдур каменюку, й налякати кухарку.

До нас на віллу вряди-годи навідувався лікар. Одного разу він залишив біля воріт свій фаетон, я ж одразу сіла в нього, уперіщила батогом коней і помчала. Іншого разу я притягнула волоком до моря дерев’яні ночви, спустила їх на воду, сіла й попливла за течією.

Не знаю, як де, а в нашій родині вдарити сироту вважали за гріх. Коли я вже вкрай допікала, то брали мене за руку й зачиняли в кімнаті.

У нас був один кумедний родич, дітлашня називала його бородатим дядьком. То цей бородатий дядько казав про мої руки, що це «пальці святих». Це тому, що вони завжди були в синцях та саднах, ще ж до того й замотані білими ганчірочками, наче я їх фарбувала хною.

З однолітками я не мирилася. Навіть старші діти мене часто боялися. Коли ж у моїм серці й прокидалася хвиля любові, а це могло бути раз на тисячу випадків, то тій дитині, яку я вподобала, окрім лиха, не було нічого. Я не навчилася любити так, як усі люди. Мов хиже звірятко, кидалася я на розгублену дитину, кусала її за вуха, дряпала, щосили смикала та шарпала.

Серед моїх малих родичів був тільки один, перед ким я ніяковіла й бентежилася, це син моєї тітки Бесіма — Кямран. Взагалі назвати його дитиною було б неправильно. Адже Кямран був старший від мене, і йому притаманні були здоровий глузд і статечність. Він не любив бігати до дітей, а переважно бродив, засунувши руки в кишені, біля моря або ж читав під деревом книжки. У нього був кучерявий русий чуб і ніжна біла шкіра. Така біла, що, здавалося, якби я наважилася та впилася зубами в кузенове вухо, то побачила б у його щоках, ніби в дзеркалі, своє відображення.

А все-таки, хоч я перед Кямраном і ніяковіла, мені довелося посваритися й з ним. Якось носила я кошелем з морського узбережжя каміння. Одна каменюка викотилася і впала Кямранові на ногу. Чи то камінь був такий важкий, чи нога така ніжна, а тільки знялося ойкання та йойкання. Я злякалася й спритно, ніби мавпочка, видерлася на чинару, що росла в нашому саду. Ані сварки й погрози, ані благання не могли примусити мене злізти. Врешті садівникові загадали зняти мене з дерева. Та ледь він почав добиратися до мене, як я опинилася аж на самісінькій верхівці. Бідолаха почав злазити додолу, бо зрозумів, що коли й далі ловитиме мене, то я випнуся на таку тоненьку гілку, яка вже не втримає мене, й станеться нещастя.

Бідна моя бабуся не мала спокою. Не раз трясла вона мене, коли прокидалася вранці, так і не спочивши після цілоденної втоми, та все виказувала моїй бідній матері:

— Ти, дочко, пішла від мене, а мені на мою старість та на голову лишила оце звіря!..

Але я добре знаю, що якби це устала зараз моя мати та спитала: «Кого ти вибереш, мене чи оце звіря?>> — бабуся, безперечно, вибрала б мене.