— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.

Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:

— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.

Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.

— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.

Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:

— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?

Я мовчала та тільки гірко посміхалася. Мені здавалося, що Решіт-бей ставиться до мене з повагою, надає ваги моїй роботі з його доньками. Він міг годинами жартувати з нами, грати в м’яча. А насправді все це… Мені згадалися слова секретаря відділу освіти: «Якби Решіт-бей захотів, то вас призначили б вчителькою французької мови. Мабуть, він має свої плани».

Кілька років тому я була б обурена такою розмовою, яку почала ключниця. Але зараз я тільки сказала якомога байдужішим голосом:

— Ми могли б бути з вами свахами й висватали б за Решіт-бея гарну дівчину. Але я, на жаль, через кілька днів уже поїду в Кушадаси. Через кілька місяців туди приїде мій наречений, і ми повінчаємося. Пошли вам, господи, всілякого гаразду, моя люба… Хочу раніше лягти…

Покоївка глянула на мене ошелешено, а я пройшла собі повз неї до своєї кімнати.

— Кушадаси, 25 листопада

«Ви їдете в Кушадаси?» — питали мене, а я тішилася, примовляючи собі: «Кушадаси![92] Це так схоже на моє ім’я Чаликушу! Там я матиму спокій і щастя, я чекаю на них вже стільки часу.

І передчуття не зрадило мене. Я полюбила Кушадаси. І не за те, що це якесь там гарненьке містечко. Кушада-си це не той вимріяний мною екзотичний острів, де ми з Мунісе, цією жовтавою папужкою, мали б жити тихо й самотньо, як Робінзон Крузо. Тут нема чого й думати про спокій. Навпаки, доводиться працювати більше, ніж будь-де. То чому ж тоді? — запитаєте ви. Відповідь дещо смішна. Та що робити, коли це правда. Я люблю Куша-даси якраз за те, що тут не заживеш тихим життям, що в містечку годі й шукати доброчинної краси. Мені здається, що природа хотіла завдати людям потаємних страждань і тому створила не тільки вродливі обличчя, а й прекрасні міста, моря…

Ко;ґи я місяць тому приїхала в це місто й прийшла до школи, старша вчителька, дуже хвороблива жінка років п’ятдесяти, посадила мене перед собою й сказала:

— Дочко, за три місяці я віддала сирій землі двох синів. Були такі дужі парубки!.. Очі мої не бачать цього світу. Тебе прислали на посаду другої вчительки. Ти молода й, либонь, освічена. Ось тобі школа, керуй, як сама знаєш. У нас є ще дві вчительки, вже зовсім старі, від них вже мало діла…

Я пообіцяла працювати не покладаючи рук і дотримала слова.

Вчора старша вчителька сказала мені:

— Феріде, не знаю, дочко, як тобі й дякувати. Ти працюєш в десять разів більше, ніж обіцяла. Школи нашої вже й пізнати не можна. І діти наче розквітли. Хай тебе сподобить аллах! Всі тебе люблять, і діти, і вчителі. Навіть я забуваю деколи своє горе й починаю сміятися з тобою, коли в серці ущухне біль.

Бідна жінка думає, що я працюю через те, щоб уволити її волю. Таж працювати, віддавати себе іншим — це ж так чудово! Та й Чаликушу стала знову Чаликушу. Де поділися тяжка втома та нарікання. Все минуло, мов швидка хмаринка, яка лиш на мить заступила ясне сонце.

Мені вже не страшно, коли я думаю, що, може, все своє життя доведеться віддавати їм всю любов, яка належала тим, кого одного осіннього вечора ще два роки тому вбили в моєму серці.

Ось вже кілька днів у всіх на вустах слово: «війна». Я спершу не зважала на це, адже всі мої думки були тільки про школу. Та сьогодні в містечку почався справжній переполох: оголошено війну.

— Кушадаси, 15 грудня

Ще тільки п’ятнадцять днів, як почалася війна, а вже їдуть ешелони поранених. Школу оповив сум, у багатьох моїх учнів у війську то батько, то брат… Діти, мов дорослі, носять в собі тихий смуток, хоч самим їм, звичайно, нічого не загрожує.

Погано, боже, як погано! Сьогодні за наказом військової влади у школі тимчасово розташувався шпиталь. Хай роблять, що хочуть, мені байдуже. Тільки що робитиму я, поки знову відчинять школу? Де подіти час?

— Кушадаси, 24 грудня

Сьогодні прийшла до школи по книжки, а там метушня. Здається, загубить людина не те що книжку, а й сама себе, то не знайде. Довелося так і піти, але одна доглядальниця порадила:

— А запитайте-но у головного лікаря. Він, здається, прибрав кілька книжок…

Вона відчинила двері. В кімнаті усюди лежали пляшечки, склянки, аптечні скриньки, на столах було накладено купи бинтів. І стояв гамір. А головний лікар скинув кітель і, засукавши рукава, прибирав там. Він стояв лицем туди, я бачила тільки його шию та сивий чуб, а так починати розмову про- книжки не було зручно.

Я смикнула жінку за руку:

— Не треба.

Та вона не звернула уваги.

— Бей-ефенді, ви знайшли були кілька французьких книжок з малюнками, то де вони?

Старий лікар раптово розсердився. Навіть не оглянувшись, він так погано вилаявся, що я затулилася руками й хотіла утекти. Але тепер він озирнувся й вигукнув;

— Ой, це ти, маленька?

Я ж, упізнавши його, теж закричала?

— Пане лікарю! Та де ж ви були в Зейнілер!

Я не перебільшую, це справді був крик.

Він кинувся до мене, аж пляшечки поскидав додолу, ухопив мої руки, притиснув мене до себе й поцілував крізь чаршаф коси.

Ми бачилися тільки один день, навіть менше — усього одну годину, та вже тоді відчули одне до одного якусь внутрішню симпатію. І тепер, по двох роках, ми, як найближчі друзі, а скоріше, мов батько й дочка, кинулися одне до одного. Що зробиш, людське серце — така загадка, яку не розгадаєш…

— Розповідай, пустунко, що тобі тут треба?

Його блакитні і ясні, мов у дитини, очі так дивно сяяли під білуватими віями. Я теж так само, як і в Зейнілер, усміхнулася йому й одказала:

— Пане лікарю, адже ви знаєте, що я вчителька, то й їжджу, куди пошлють… Оце призначили сюди.

Невимовно сумним голосом, наче йому було відоме моє життя і все, що діється у мене в серці, лікар промовив:

— Маленька дівчинко, ти все ще не маєш вістей?

Я здригнулася, наче мене хтось облив холодною водою, і закліпала, прикинувшись здивованою:

— Від кого, пане лікарю?

Старий лікар насупився й посварився пальцем:

— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…

Я знизала плечима й засміялася:

— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.

Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.

— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.