Так, пісню могла співати тільки ця дівчинка.
Мунісе й справді знічено кивнула голівкою:
— Так, це я співала, ходжаним.
Я відпустила її й почала урок. На серці в мене чомусь стало на диво радісно і ясно. Воно наче відчуло теплий подих весни. Очі цієї дівчинки зігріли мене, як сонячне проміння гріє пташенят, що мерзнуть у снігу. Недужа Чаликушу вже тремтіла в холодному гнізді, сховавши голову під крило, а це ожила й почала веселішати, щоб стати такою, як була раніше. Мої руки стали впевненіші й навіть грайливі, голос задзвенів тепліше й веселіше.
Я весь час мимохіть позирала на Мунісе. Вона теж не зводила з мене очей. Я милувалася її білими, мов перли, зубами, милою усмішкою, синіми очима, які мені так хотілося поцілувати. Уперше в житті я відчула в своєму серці тепло материнської любові.
Була б оце в мене отака крихітка! Адже мені доведеться звікувати самій… Як жаль, що це неможливо…
Хатідже-ханим небагато розповіла мені про Мунісе. Жінка, котру Мунісе називала «аба», була її мачуха. Батько дівчини раніше служив у лісництві, а що його друга дружина була родом із Зейнілер, то він, після того, як йому дали пенсію, переїхав сюди. Ця друга жінка мала тут хату та садибу, а він до того ж десять куру-шів пенсії.
— Коли так, — сказала я Хатідже-ханим, — то вони не убогі. Чому ж дівчинки не доглянуть?
Стара насупилася:
— Дякувати, що хоч так доглядають, Інша мачуха давно б на вулицю вигнала…
— Чому?
— Мати цієї дівчинки — погана жінка. Я вже не пам’ятаю, коли це було, чи й не п’ять років тому… Вона втекла з одним жандармом-офіцером. Покинула малу дитину. А потім офіцер той кудись поїхав, а її покинув. І вона пішла недоброю стежкою, молоді хлопці водили її в гори й там як хотіли розважалися.
— Це все так, Хатідже-ханим, але ж хіба винна дитина?
Стара з якоюсь фанатичною жорстокістю похитала головою:
— А що ж їм робити? Може, одягати дитину такої жінки в шовкові шати?
Мунісе не могла ходити до школи щодня, Коли ж я питала, чому вона не відвідує школи так, як треба, дівчинка відповідала:
— Аба загадала прати… Аба загадала помити підлогу… Аба послала в гори по дрова…
Недобре ставилися до Мунісе й діти. У класі трималися осторонь, а при нагоді нищечком діймали так, що вона починала плакати. В цьому була винна і я — діти бачили мою любов до цієї малої дівчинки. Вони помічали, як лагідно ставлюся я до неї, а в саду кличу до себе й розмовляю. їх це дуже гнівило.
Одного дня я почула, як у саду плаче Мунісе.
— Що я вам зробила? — благала вона когось. — Не треба!..
Я виглянула нишком у вікно. Дівчатка набирали в рота води, а тоді ганялися за Мунісе і обливали її. Бідне дівчатко кидалося то в один куток, то в інший, намагаючись водночас затулити то голу шию, то рученята. А мої школярки, оті безмовні полохливі дівчатка з непорушним поглядом, тепер схожі були на собачий ярчак, що женеться за пораненим ланеням. Вони так швидко й твердо плигали довкола своїми чорними ногами, що видалися мені воронням, котре кружляє над поживою, щоб ось-ось кинутися на неї з диким кряканням. Школярки то заганяли Мунісе в закут, то валяли її на землю й виливали малій на голе тіло, ледь прикрите драним ентарі, повні роти води. Я немов очамріла щодуху кинулася в сад. Я так бігла сходами, що одна дошка провалилася і моя нога застряла в дірці. Коли ж я вибігла в сад, то на місці ловів побачила ось що. На захист Мунісе вже прибіг інший захисник, такий самий маленький, як і вона, але впертий і бідовий. Це був Вегбі.
Ніколи не забуду цього дев’ятирічного пустотливого лицаря. Він скочив у баюру, куди стікала з джерела вода, і, мов качки крильми, почав розбризкувати довкола брудну воду, обливаючи дівчачий гурт. Та ще дужче замурзався він сам, руки й обличчя були чорні. Його тоненький голосочок лунав серед дівчачого гелготання, мов пісня сопілки.
— Не чіпайте дівчину, гавури! А то переріжу геть усіх!
Від такого навального наступу дівчата змушені були тікати. Я взяла майже непритомну Мунісе на руки й понесла в кімнату. Годі переказати, що я відчула, притиснувши до грудей цю малу істоту. В серце вдарила гаряча хвиля, наче десь у його глибині завирувало зненацька джерело. Все тіло залила солодка млосність, мені перехопило подих, на очах забриніли сльози, в тихому теплому дурмані закрутився світ.
Я відчула, що нібито вже п’яніла колись отак. Та коли? Іде?
Тепер, коли я пишу оці слова, мені знову завмирає серце. Зазираю очима в далеке минуле й думаю: «Так, де й коли?» Мабуть, це згадка про якийсь давній сон, бо в цьому далекому й напівзабутому, мов сон, маренні є щось таке, чого несила осягти розумом. Мені здається, ніби я лечу в небесній порожнечі. А довкола мене нуртує потік листя. Воно щосили б’є мені в лице, шарудить у косах. Тільки де ж? Ні, ні, брехня, я відчуваю це уперше в житті.
Того дня я забула про дітей, а заходилася біля Мунісе. Обмила її біле красиве тільце, яке нагадувало прибиту градом лілію, розчесала її русяві, майже золоті коси.
А вона, бідна, ще довго по тому плакала. Ой ці сльози! Мені здавалося, що ті краплини котяться не по щоках дитини, а протікають моїм серцем.
Поступово вона зовсім прониклася до мене довір’ям. Я ж похапцем перешила на неї своє старе ентарі, а вона, поки я поралася біля одежини, мов котеня, терлася біля мого подолу й пильно дивилася своїми вологими очима мені в обличчя.
Як і в усіх дітей, що рано зазнали в житті горя, в Мунісе також було багато від дорослої людини. їй давно вже було відомо дещо таке, чого я скуштувала тільки тепер. Так, у хаті ще троє менших дітей, і все це на її руках. Тільки мачусі все одно не вгодиш. Кілька разів на день товче малу сироту.
Тиждень тому в їхній город забрела сусідська корова. Поки Мунісе її виганяла, з колиски випав найменший братусь. Мачуха била її, скільки вже подужала, а потім зачинила в хлів і три дні не давала їсти, самі тільки недоїдки.
І Мунісе показала мені кілька рубців, що синіли на її білому, мов вирізьбленому з слонової кістки, тілі. Це сліди батога.
— Мунісе, — не втрималася я, — але ж батько тебе хіба не жаліє?
Вона пильно глянула мені в обличчя, наче подивувала, яка я наївна, й посміхнулася:
— І він жаліє мене, і я його… Але ж ми тут нічого не маємо…
Вона промовила ці слова, тяжко зітхнула, а потім так розвела в боки свої крихітні рученята, мовляв, немає ради, що у мене защеміло серце.
Зате вже я трохи одійшла, прибираючи Мунісе. Здавалося, що я граюся в ляльки. Врешті піднесла перед неї своє люстерко. Вона вся зашарілася з радощів. А потім з острахом глянула на синє вовняне ентарі, довгі чорні панчішки й рожеву стрічку в косах, як на щось чуже.
Я потім дізналася, що це вбрання стало в селі темою кількаденних пліток. Декому моя доброта сподобалася, та більшість були незадоволені. Вони говорили, що не треба занадто жаліти гадюченя, мати котрого повіялась в гори. До того ж вони вважали, що так прибиратися гріх, бо це може навернути дівчинку на материну стежку.
Та врешті Мунісе й так не могла бавитися своїм коротеньким ентарі, рожевою стрічкою та панчішками — мачуха взяла усе це, хтозна-що надумавши, й сховала його в скриню.
А Мунісе через два дні знову прийшла в старому драному ентарі.
До школи вона ходить дуже рідко. Я не бачила її вже ось три дні. Завтра розпитаю у Вегбі, що там сталося.
Я що не день, то все дужче звикаю до школи. Порожня класна кімната стала чиста й привітна, Я її навіть дещо прикрасила.
Та й діти спершу здалися були мені дикими й чужими, а тепер я їх полюбила. Може, це я звикла до них, а може, й вони врешті ставали на той шлях, яким мені хотілося їх повести, хтозна. Мабуть, і одне й друге.
Я багато працюю. Не так для них, як для себе. Неробство й самота нагонять тугу, а щоб вона мене не оплутала, треба працювати. Успіхів ще зовсім мало, та головне — не журитися. Радію вже з того, що відчуваю, як іноді мені вдається розбудити в душі дітей спрагу жити, як у їхніх непорушних очах починає мріти думка.
