Деякі селяни потикалися до мене й у гості. Тільки вони й говорити не вміють до ладу, де вже там сміятися. Може, вони соромляться мене. З самого початку я намагаюся одягатися якомога простіше, та вони, проте, вважають мене за пишно вбрану. Я розумію, що їм не до вподоби це. Мухтарова дружина кілька разів навіть зауважувала мені,

А я ж хотіла якомога більше сподобатися селянам. Завжди прислуговуюся їм і пишу листи, шию декому ентарі. Щоправда, останнім часом їхня думка про мене вже трохи змінилася.

Три дні тому приходить до мене мухтариха й переказує вітання од свого чоловіка. «Коли я, — каже, — побачив учительку вперше, то вона мені не сподобалася. А вона ж непогана дівчина. Керує школою добре. Одне слово, ханим як ханцм». Коли щось треба буде, то можна до нього звертатися одразу.

Я, звичайно, подякувала за ласку.

У селі є ще одна поважна особа, котра мене дуже вподобала й тепер ходить до мене в гості, та ще й часто-густо. Це сільська повитуха Назіфе Молла. Через те що вона не звалася ані Зехра, ані Айше, я зрозуміла: баба не тутешня. Та ще ж і те, що стара дуже любила побалакати.

Я не наважуся її про щось запитати, щоб не подумали, що я ласа на плітки. Але баба сама приносить мені всі найсмішніші новини. До речі, їй не бракує і глузду, й навіть витонченості. Наприклад, якось вона розговорилася про матір Мунісе. У хаті ми були самі, але баба,

наче боялася, щоб хто не підслухав, зашепотіла мені на вухо. Співчутливо й поблажливо говорила вона про ту жінку. А потім похитала головою й додала:

— Винний чоловік її… Йому б попом бути… Це він мав би спокутувати гріхи. Тільки, дочко, на бога, нікому не кажи ж, що я тобі розповіла, Бо тут камінням заб’ють людину.

Ебе-ханим [57] має сина. Він у неї гафіз[58]. Зараз він поїхав у містечко Б. збирати джер [59]. Мабуть, має зиск, бо ще й досі не повернувся. Цього року, як аллах сподобить, баба свого гафіза оженить. Вона тільки й шукала нагоди, щоб похвалити сина, підморгуючи мені при цьому багатозначно, мовляв, є надія, є… Отже, коли я дотримаюсь деяких умовностей та обмежень, мені судитиметься щастя стати дружиною гафіза-ефенді.

Словом, ця баба мене добре-таки тішить.

Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».

Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!

— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…

Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.

Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.

Я страшенно здивувалася, коли почула про це.

— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.

Назіфе Молла засміялася:

— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…

— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?

— Зехра.

У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.

Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.

— Зейнілер, 1 грудня

Учора в мухтаровій хаті було весілля. Щоб чабан Мегмет не журився, на майдані грали музики: бубон і зурна, та ще боролися пехлівани [60] Жінки ж влаштували собі кинагеджесі[61] й слухали «Мевлют».

Весільна сукня, яку я подарувала молодій, старим видалася занадто вже «французькою». Звідусіль я тільки й чула слова: «…а завтра на тому світі», «Мюнкір і Некір…», «…гарячою булавою». Зате молодші жінки тільки губи облизували. Декотрі, мабуть, заздрили молодій.

Я теж трошки розважилася. Мухтариха подала чудову вечерю. З розмов, які точилися за вечерею, можна було зрозуміти, що все це приготовано не так на Зехрине весілля, як на те, щоб похизуватися перед ханим!

Перш ніж Мегмет взяв собі дружину, мала бути смішна церемонія цілування рук. Поцілунок сором’язливого сільського парубка належав і моїй руці. Та не тому, що я* вчителька, — гадаю, швидше, через те, що я вважалася тут ледве не матір’ю.

Я ніколи не забуду кумедії, яка сталася тоді, хоч майже ніхто цього не помітив. На довгій подушці сиділо вже п’ять чи шість старих жінок, серед них і мухтариха та Назіфе Молла. Хоч Мегмет мав цілувати й мою руку, та я сіла все-таки біля печі на скрині, через те що не звикла сидіти, підкорчивши ноги.

А тому Мегмет, котрий до того ж зовсім не підводив очей, спершу не помітив мене. Тоді ебе-ханим показала парубкові рукою на мене й промовила:

— Мегмете, синку, поцілуй і вчительці руку…

Знічений чабан підійшов до мене, і я статечно подала

йому руку. Та він ледь доторкнувся моїх пальців, як одразу ж випустив їх, наче не вірив, що ця рука — людська.

Стримуючи сміх, я сказала:

— Цілуй, сину мій…

Бідний чабан знову вхопив мою руку й, забувши сором, звів голову. Ми зустрілися поглядами. Та, як на те, в печі тої ж миті зайнялося полум’я й освітило моє обличчя. Чабан побачив, що я сміюся. Я й досі не пригадую, щоб десь я бачила розгубленіше лице, як чабанове.

Після цілування рук молодого повели в кімнату до нареченої. В новій сукні та зачісці, зробленій моїми руками, Зехра могла видатися навіть гарненькою. Але через те, що за тутешнім звичаєм на неї не накинули серпанок, а запхали її в якусь торбу із зеленого єдвабу, я не змогла побачити, яке враження справила на чабана суджена.

— Зейнілер, 13 грудня

Прокинувшись уранці, я відчула, що мені наче чогось забракло. Думала довго та й додумаласяї не чути джерельця, котре ночами співало мені під вікном журливу колискову.

Я схопилася з ліжка й хотіла відчинити віконниці, та дарма. Я ще раз штовхнула, з усієї сили, — в шпарку посипався сніг.