Така мила й навіть весела картина уявлялася мені при згадці про смерть. Тільки тепер я майже відчуваю

її гіркий смак, бо мої легені вдихають його разом з запахом землі, столітника й кипарисів.

Що діти такі сумні та невеселі, винна й Хатідже-ханим. Ця бідна жінка гадає, що головне завдання вчителя — погасити в дитячому серці будь-яке бажання. Вона тільки й шукала нагоди, щоб звести дітей віч-на-віч зі смертю. Вона вирішила, що якраз для того прислали в школу оті анатомічні плакати.

Вона вчила дітей хором читати урочисто-песимістичні релігійні вірші:

Посейбічний світ — він не вічний для нас,

Хай спливає життя, хай іде смерті час!

Плакат з малюнком кістяка людини Хатідже-ханим повісила на стіну й почала розповідати дітям про те, яка жахлива смерть та які муки чекають нас на тому світі:

— Завтра, коли ми помремо, наше м’ясо зогниє й залишаться отакі кістки…

Інші плакати на її розсуд призначалися також для того, щоб їх тлумачити так, як вона пояснювала малюнок хліборобської садиби:

— Аллах створив вівцю й думав: «Хай мої раби їдять м’ясо й моляться…» А ми? Набиваємо собі пельку м’ясивом, а сплачуємо борг аллахові? Аякже!.. Та вже коли ми завтра опинимося під землею й біля нас постануть з вогняними булавами Мюнкір та Некір [50] що ми тоді скажемо їм?

І Хатідже-ханим знову починала розповідати, яка та смерть.

А от гадюку, намальовану на третьому плакаті, Хатідже-ханим визнала за царицю гадюк — Шахмеран. Вона використала плакат як лікувальний засіб — виписувала імена селян у гадюки на животі.

А я до чого тільки не вдавалася, щоб розважити дітей, бодай насмішити, та все марно. Я виділила час на перерви, після кожної години виводила дітей у сад, щоб призвичаїти їх до забавок та веселощів, тільки це їх не тішило. Тоді я залишала їх самих і ставала десь у куточку.

Ці ж малі дівчатка з погаслим поглядом і змореними, мов у замучених та заклопотаних дорослих, обличчями вдавалися до своєї втіхи. Вони збивалися десь в куточку саду в гурточок і починали співати релігійні гімни, де тільки й чути було слова «смерть», «домовина», «могила», «тенешір» [51], «зебані»[52].

Я слухала цей хор тремтячих голосів, і мене обсипало морозом.

Мов розбійники, знімуть твою одежину,

І тебе покладуть у тісну домовину,

І не зможеш уникнути смерті безжальної…

Вони тужили, а в мене перед очима поставали картини жалобного погребання.

Діти й справді любили погратися в похорон. Влаштовували вони це переважно під час довгої перерви на обід.

Гра скидалася на театральну виставу. Головні актори були Гафиз Нурі та арабчик Джафер-ага.

Джафер-ага захворів. Сходяться дівчатка, читають гуртом коран, напувають свяченою водою. Аж ось хворий пускає під лоба очі, доручає всевишньому свою душу, а дівчатка голосять і підв’язують хусткою небіжчику бороду. Потім кладуть його на тенешір і обмивають.

Дошку, виламану з паркана, вони обпинали зеленими хустками й виходила домовина, що на диво схожа була на справжнісіньку труну.

Мене аж морозило, коли Гафиз Нурі проймаючим голосом зловісника сповіщав про похорон, закликав до молитви і сам ставав до жалобного намазу.

Біля могили ж він починав чинити розлучення небіжчика із вдовою й вигукував:

— Агей, Зехра, Джаферова вдово!

Це мені навіть снилося ночами.

В цьому селі людина завжди відчуває запах смерті, та вночі особливо, адже кожна година тоді спливає довго-довго…

І так тяжко гнати страхітливі привиддя…

Якоїсь ночі в горах почали вити шакали. Я налякалася й побігла вниз, до Хатідже-ханим, Та ледь я переступила поріг її комірчини, просякнутої запахом цвілі, як мене пройняв жах куди більший, ніж од завивання шакалів. Закутана з ніг до голови білим напиналом, стара сиділа на килимку, й, перебираючи чотки, хиталася, і глухим голосом шепотіла, мов у нестямі, молитву.

У мене в Зейнілер три любові. Перша — джерельце, яке тече під моїм вікном. Його вода не стає й на мить, вона — розвага моєї самоти, моя вірна посестра.

Друга любов — маленький Вегбі, отой пустун, котрий, як ще в класі була султаншею Хатідже-ханим, весь час карався у скрині. Я дуже полюбила цього пустуна, що так відрізнявся од своїх однолітків. Він так смішно вимовляв м’яке «к», геть як «ч».

Якось у саду він пильно-пильно подивився мені в очі,

— Ти чого дивишся, Вегбі, га?

Він, анітрохи не знітившись, одказав:

— Ти дуже вродлива. Ходи-но, візьму тебе старшому братові, будеш нашою невісткою. Брат купуватиме тобі пабучі [53], ентарі [54], гребінці…

Славний хлопець, цей Вегбі, дуже мені до вподоби, тільки ж ніяк не хоче шануватися. Навіть коли я розгнівана, смикаю його за вухо, він і на це не зважає. Може, тому я його й люблю.

Та коли вже він заговорив до мене запанібрата, я насупилася:

— Хлопче, хіба можна говорити таке вчительці? Скажеш іще комусь, то язика тобі одірвуть.

Малий відповів весело, наче йому стало смішно, що я така наївна:

— А дзуськи! Хіба я іншим таке скажу.

Боже, яке ж тільки розумне це сільське хлоп’я.

— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.

— А що, у вас немає ще невістки?

— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.

— А хто ж твій брат?

— Жандарм.

— А що роблять жандарми?

Вегбі подумав, почухав голову й одказав:

— Гавурів[55] ріжуть.

Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:

— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…

А третя моя любов — одна сирітка.

Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.

Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?

— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.

Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.

Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.

Я взяла її маленькі руки й сказала:

— Глянь-но мені в очі.

Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.

Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.

Я погладила дівчинку по щоці й запитала:

— Ти Зехра чи Айше?

— Мене звати Мунісе, ходжаним, — відповіла дівчинка дуже мило з чистою стамбульською вимовою.

— Ти вчишся в цій школі?

— Так, ходжаним.

— А чому ж не ходила стільки днів?

— Аба[56] не пускала. Багато діла було. А тепер ходитиму.

— А мама в тебе є?

— У мене є аба,

— А мама де?

Дівчинка мовчала, опустивши очі. Мені здалося, що я вразила чимось таємну рану в дитячому серці. Щоб не завдавати їй жалю ще дужче, я запитала інше:

— Мунісе, а це не ти вчора співала увечері?

Учора ввечері я почула, як у сусідньому саду співає чийсь дитячий голос. Він так одрізнявся від усіх тутешніх голосів, був такий м’який, що я виглянула з вікна, заплющила очі, і кілька хвилин мені все здавалося, ніби я десь не тут, а в якійсь невідомій країні.