«Дідусь Комсток» був одним із тих людей, які зберегли свій вплив і після смерті. Ще той покидьок за життя, він нагрів руку на п’ятдесят тисяч фунтів, грабуючи робітничий клас і приїжджих, збудував собі добротний маєток з червоної цегли і наплодив дванадцять чад, з яких вижило одинадцять. Його смерть прийшла несподівано — крововилив у мозок. Діти звели над його могилою глибу з написом:

Не варто й згадувати ті святотатні коментарі до останнього речення, що лунали з вуст знайомих діда. Лише варто зазначити, що гранітна глиба важила близько п’яти тонн і встановили її там не просто так — нащадки Семюеля Комстока хотіли бути певні, що дід з могили вже не підведеться. Хочете дізнатися, що думають родичі небіжчика про нього, подивіться на його надгробний камінь.

Комстоки, принаймні на пам’яті Гордона, були безініціативним, нудним сімейством. Їхня інертність дивувала. Без участі «дідуся Комстока» тут, звісно, не обійшлося. На момент смерті того всі його дітки вже були дорослими і самостійними. Протягом життя придушувалися будь-які вияви ініціативи з їхнього боку. Він пройшовся по них, мов катком по асфальту, не залишивши їм жодного шансу на вираження особистості. Зрештою, всі вони виросли безхребетними невдахами. Жоден із синів не здобув справжньої професії, бо «дідусь Комсток» завчасу скерував їх у ті галузі, які були для них абсолютно не підходящими. Тільки одному з них — Джонові, батькові Гордона — не забракло духу зробити щось по-своєму. Він одружився ще за життя батька. Неможливо було уявити когось із чад діда успішними бодай у чомусь — у створенні чогось нового чи, навпаки, у руйнуванні, щасливими чи глибоко нещасними, такими, що живуть на повну та мають пристойний заробіток. Їхня доля — животіти, чіпляючись за респектабельність роду. Одне з типових сімейств середнього класу, в якому ніколи нічого не відбувається. Взагалі.

Родичі з раннього дитинства викликали у Гордона відчуття пригніченості. Його оточували численні тітки і дядьки, яких об’єднував однаково сумний тьмяний погляд, погаслі очі й занедбаний вигляд; всі вони скаржилися на здоров’я і постійно переймалися через гроші — крий Боже, збанкрутують. Не дивно, що вони втратили навіть основний інстинкт. Ті, в кого палає вогонь життя, плодять потомство незалежно від того, є в них гроші чи їх немає. «Дідусь Комсток», для прикладу, який був дванадцятим у родині, примудрився зачати одинадцятьох нахлібників. Ті ж, своєю чергою, спромоглися дати світові тільки двох — Гордона та Джулію, які до цього дня лишалися бездітними. Гордон, останній з Комстоків, прийшов у цей світ 1905-го. Вагітність була незапланованою, і протягом наступних тридцяти років у родині не з’являлося жодного малюка, самі небіжчики. І йдеться не тільки про продовження роду, в інших сферах так само — цілковитий штиль.

Здавалося, кожен у цій родині приречений. Ніби хтось наклав на рід прокляття: доживати віку у злиднях посередності. Жоден із них не зробив за все своє життя жодного вчинку. Такі вже вони люди — з тих, що у будь-якій справі опиняються за бортом, навіть якщо йдеться про просту необхідність влізти у переповнений автобус. З грошима, звісно, ніхто належно поводитися не міг. Зрештою, «дідусь Комсток» розділив між ними всіма порівну свій статок, який отримав після продажу маєтку: кожному дісталося по п’ять тисяч. Не встигло тіло діда охолонути, як вони почали тринькати гроші. У них забракло духу спустити їх на якісь шалені розваги, як-от на жінок чи роблячи ставки на перегонах; натомість, вони потроху витрачали їх — хтось бездумно вклав кошти в облігації, хтось в ризикований бізнес, який за рік-два прогорів, не залишивши після себе нічого, крім збитків. Більше половини з них померли холостяками. Дехто з уже немолодих доньок усе ж таки вискочив заміж після смерті батька, але ті шлюби не були вдалими. Сини ж так і лишилися неодруженими, бо через неспроможність заробити достатньо грошей на утримання сім’ї просто «не могли собі її дозволити». Жоден із них, крім Гордонової тітки Анджели, не мав власної домівки; всі вони гибіли в орендованих кімнатчинах. І рік за роком хтось із них йшов з життя після якоїсь сумнівної, проте дороговартісної в лікуванні хвороби, що висмоктувала з них усе до останньої копійки. Тітка Шарлотта, наприклад, 1916-го потрапила до Клепгемської психлікарні. Нині такі заклади в Англії переповнені! Головним чином, за рахунок самотніх старих дів. До наших днів серед живих з цієї родини залишилося троє — тітка Шарлотта, про яку вже згадували; тітка Анджела, яку якимось дивом переконали придбати будинок і крихітну ренту ще 1912-го; і дядько Волтер, який примудрявся крутитися на кілька сотень фунтів, що лишилися з тих п’яти тисяч від «дідуся Комстока», і прибутку від сумнівних «агенцій», якими він управляв.

Гордон зростав в атмосфері перешитого одягу і баранячих хрящів на вечерю. Його батько, як і решта Комстоків, був депресивною особистістю. Спочатку він виявляв кмітливість і демонстрував хист до літератури. Помітивши це, як і його страх перед арифметикою, «дідусь Комсток» відразу ж відправив Гордонового батька вивчати бухгалтерську справу Тож він безуспішно займався фінансовою справою, час від часу встрягаючи в якісь партнерські угоди, які прогорали через рік-другий. Дохід його був нестабільний — іноді доходив до п’яти сотень на рік, а іноді падав до двохсот, але ніколи не зростав. Помер він 1922-го. Йому було п’ятдесят шість, та здоров’я не витримало — підкосила ниркова недостатність.

Оскільки Комстоки були сімейством хоч і бідним, але шляхетним, економити на «освіті» Гордона для них було абсолютно неприпустимо. Дивна річ ця освітня лихоманка! Для того, щоб улаштувати своє чадо до «правильного» освітнього закладу (тобто до котроїсь з приватних шкіл), маєш роками скніти, проживаючи життя, яким погребував би пересічний робітник. Гордона віддали до нікудишньої, проте претензійної школи, рік навчання в якій коштував близько ста двадцяти фунтів. Для того, щоб дозволити собі такі витрати, родині доводилося багато від чого відмовлятися. Старшу сестру Джулію залишили практично взагалі без освіти (згодом її відправили до якоїсь скромної публічної школи, та щойно їй виповнилося шістнадцять, забрали звідти). Джулія ж була «дівчинкою», а Гордон «хлопчиком». Тому здавалося цілком природним, що дівчинка має поступитися хлопчику. До того ж Гордона в родині заздалегідь охрестили «здібним хлопчиком». Задум був такий: він зі своїми «блискучими талантами» мав отримати стипендію в університеті, досягти успіху в житті і повернути родинне багатство. Більше за всіх у це вірила Джулія. Худорляве високе дівчисько, на голову вище за Гордона, з видовженим обличчям і дещо довгуватою шиєю, яке, хай би що робило, завжди нагадувало гуску. Простодушна, непримхлива Джулія була народжена для того, щоб створювати сімейний затишок, прибирати, прати і прасувати. Навіть у розквіті юності в неї на лобі було написано: «стара діва». Гордона вона обожнювала. Для неї він був ідолом. Леліяла, пестила, сама ходила у старому дранті, щоб йому могли придбати нову шкільну форму, економила кишенькові гроші, аби купити йому подарунок на Різдво і день народження. Відплатив він їй сповна: зневагою до сестри, яка ніколи не здавалася йому достатньо розумною чи вродливою.

Навіть в його школі третього ґатунку всі хлопчики були із більш забезпечених родин. Згодом, довідавшись про майнове становище Гордона, вони влаштували йому веселе життя. Певно, найжорстокіший вчинок, який батьки можуть скоїти щодо своєї дитини, це віддати її до школи, в якій навчаються дітки багатих батьків. Жоден дорослий сноб не здатен зрозуміти, крізь які муки має пройти дитя. У школі, особливо в початковій, основні Гордонові зусилля були спрямовані на те, щоб усіляко приховувати фінансове становище своєї родини. Через які приниження йому довелося пройти! До прикладу, згадати хоча б те жахіття, коли на початку кожного семестру треба було привселюдно показувати директорові суму кишенькових грошей, взятих із собою з дому, і він витягав з кишені жменьку монет, викликаючи за спиною злі смішки однокласників. А коли всі довідалися, що форму йому купили в крамниці, а не пошили на замовлення, і коштувала вона лише тридцять п’ять шилінгів! Та найбільше Гордон боявся тих днів, коли до нього приїздили батьки. Тоді він молився, щоб щось сталося і вони не приїхали. Особливо батько; як такого не соромитися — понурого, блідого як небіжчик, сутулого, в старому і давно не модному одязі. Від нього віяло зневірою, поразками і нудьгою. Ще була в нього дурнувата звичка — на прощання давати Гордонові перед усіма хлопцями півкрони, півкрони замість десяти бобів! І двадцять років потому, на одну згадку про це, Гордонові ставало зле.