У цей момент знизу пролунав сварливий голос місіс Візбіч:

— Містере Комсток!

Гордон підійшов до дверей.

— Так? — озвався він.

— Ваша вечеря вже десять хвилин як стоїть на столі. Чому ви не можете поїсти вчасно і мені завжди доводиться чекати на вас, щоб помити посуд?

Гордон спустився на перший поверх до їдальні. Вона була простісінько навпроти кімнати Флексмана. Холодне приміщення, в якому стояв спертий запах і навіть вдень було темно. І всюди аспідистри — більше, ніж Гордон був у змозі порахувати: на буфеті, на підлозі, на столах; на підвіконні ціла виставка, яка не давала сонячним променям потрапляти досередини. Сидиш у напівтемряві серед аспідистр, як в акваріумі серед густих водоростей.

Вечеря вже чекала Гордона на столі, підсвічена плямою світла гасової лампи, що падало на скатертину. Він сів спиною до каміна (замість вогнища за решіткою стояв горщик з аспідистрою) і миттю проковтнув тарілку яловичини з двома шматочками білого хліба, маргарином, куснем сиру і гірчицею. Все це Гордон запив склянкою холодної, затхлої води.

До того часу, як Гордон повернувся до своєї кімнати, гасова лампа більш-менш розгорілася. Цього вистачить, щоб закип’ятити воду: наближався основний пункт його вечірньої програми — незаконне чаювання. Гордон заварював собі чай майже щовечора, у великій таємниці. Місіс Візер відмовлялася включати чай у вечерю, бо «не хотіла додатково кип’ятити для цього воду», а робити це у своїх кімнатах було суворо заборонено. Гордон з відразою подивився на розкидані на столі папери.

Він твердо сказав собі, що сьогодні не працюватиме. Вип’є свою чашку чаю, допалить ті цигарки, що залишилися, і читатиме «Короля Ліра» чи «Шерлока Голмса» — вони стояли на камінній поличці за годинником (дешеве видання Шекспіра, «Шерлок Голмс», збірка поезії Війона, «Пригоди Родріка Рендома», «Квіти зла» Бодлера та кілька французьких романів). Та зараз він нічого, крім Шекспіра і «Шерлока Голмса», не читав. Отже, чай.

Гордон підійшов до дверей, ледь-ледь прочинив їх і почав дослуховуватися. Не схоже, щоб місіс Візбіч була десь поруч (з нею треба бути дуже обережним; вона має звичку тихо підкрадатися, щоб заскочити на гарячому). Заварювання чаю було злочином, що за рівнем тяжкості прирівнювався до запрошення жінки на ніч. Він акуратно зачинив двері на ключ, повернувся до свого ліжка і витяг з-під нього валізу. Звідти він дістав дешевий чайник, пачку «Ліонського» чаю, бляшанку зі згущеним молоком, заварник і чашку — все загорнуто в газетний папір, щоб, боронь Боже, не бряжчало.

Заварювання чаю було для нього цілим ритуалом. Спершу він наполовину наповнював чайник водою з кухля і ставив його на плитку. Тоді присідав і розгортав аркуш газетного паперу — звісно, на дні заварника лишилося з учора чайне листя, тож він витрушував його на газету і проводив усередині пальцем, аби переконатися, що там нічого не лишилося, після чого акуратно згортав папір. Тепер треба спуститися вниз і викинути його так, щоб цього ніхто не помітив, — найризикованіший крок, щось подібне до того, з чим стикаються маніяки, коли усвідомлюють, що настав час четвертувати тіло. Чашку він завжди мив наступного ранку під своїм умивальником. Те ще задоволення. Іноді від усього цього процесу Гордона нудило.

Хочеш жити під дахом місіс Візбіч, мусиш поводитися, мов невидимка, — постійно відчуваєш, як вона за тобою спостерігає, крадеться навшпиньки, сподіваючись заскочити своїх орендарів на гарячому. Це будинок, в якому не можеш спокійно навіть до туалету піти, бо боїшся, що хтось підслуховуватиме.

Гордон повернув ключа в замку і приклав вухо до дверей — не схоже, щоб хтось під ними стояв, лише долинає ледь чутний дзенькіт тарілок — певно, місіс Візбіч миє посуд після вечері. Можна спускатися вниз.

Він навшпиньках почав спускатися сходами, притиснувши до грудей згорток із використаним чайним листям. Туалет на третьому поверсі. Біля повороту він зупинився, знову дослухаючись — ага, точно, дзвенить посуд!

Чисто! Гордон Комсток, поет (який, за словами літературного дайджесту «Таймс», був «юним талантом»), блискавично прошмигнув до туалету, кинув вміст згортка в унітаз і змив водою. Тоді хутенько повернувся до своєї кімнатчини, зачинив на ключ двері і, намагаючись не шуміти, заварив собі чаю.

До цього часу кімната достатньо прогрілася. Чай із цигаркою зробили свою справу — він більше не почувався таким роздратованим, та й нудьга, здається, розвіялася. Може, попрацювати? Роботи вистачало. Завжди ненавидів себе через те, що міг згаяти цілий вечір бозна на що. Без великого ентузіазму переставив стілець до столу. Сили волі забракло навіть щоб розібрати купу паперів. Діставши кілька пожовклих аркушів, він розгорнув їх і поклав перед собою. Що за базгранина! Все покреслено, купа виправлень — не рядки, а бідолашні хворі після десятка операцій. А який почерк! У тих місцях, де його можна було розібрати, вгадувався акуратний та «інтелігентний» стиль. Ох і нелегко дістався він Гордонові — скільки часу витрачено за писаниною під пильним наглядом «вчених мужів».

Мабуть, сьогодні все ж таки доведеться трохи попрацювати. Він почав копирсатися у паперах. Де ж той уривок, над яким він працював учора? Це була грандіозна поема — принаймні, такий був задум — на дві тисячі рядків, з чіткою римою. В ній ішлося про звичайний день у Лондоні (назва — «Принади Лондону»). Такі амбітні проекти здатні подужати тільки ті, у кого надлишок вільного часу. Попервах Гордон цього не розумів; він усвідомив це тільки зараз. Яким же наївним він був два роки тому! Як його надихала ця ідея на самому початку, тоді, коли він спалив за собою всі мости і поринув у безодню злиднів. Тоді йому здавалося, що масштаб його особистості визначається масштабом цього твору. Та якось так склалося, що з «Принадами Лондону» одразу почалися проблеми. Вочевидь, він не міг дати раду з таким обсягом роботи. За два роки ніякого прогресу, самі тільки незавершені уривки.

На кожному з тих аркушів паперу перекреслені рядки, численні виправлення. Повністю завершених, мабуть, і п’яти сотень не набереться. І вже немає сили продовжувати, тільки недолугі потуги виправити щось — то тут, то там. З геніальної ідеї його задум перетворився на нічне жахіття, яке він ніяк не міг подолати.

Щодо решти, то протягом останніх двох років він не написав нічого, крім кількох коротеньких віршів. Певно, не більше десятка. Йому нечасто вдавалося зберегти прозорість думки, яка була потрібна для творення поезії та прози. Випадки, коли він «не міг писати», почали траплятися все частіше. З усіх професій на світі тільки митцю дозволено сказати «не можу працювати».

І в цьому є певний сенс. Трапляються дні, коли ти просто не можеш нічого робити. І знову мова заходить про гроші! Проблеми з грошима породжують відчуття дискомфорту, тривоги; без них не купиш цигарки, та найбільше переймаєшся через можливість невдачі. Зрештою, брак грошей загрожує самотністю. На що можна розраховувати з двома фунтами в кишені на тиждень? А чи вдавалося бодай комусь у житті написати щось пристойне за таких умов? Гордон усвідомлював, що «Принадам Лондону» ніколи не стати тією поемою, якою він хотів її бачити на початку. Він ніколи її не допише. В такі моменти Гордон чудово це розумів.

Та попри все, і саме тому, він продовжував працювати над текстом. Це те, за що він міг учепитися. Так він ніби давав відсіч своїм злигодням і самотності. Зрештою, бували моменти, коли його накривало хвилею натхнення (або принаймні так йому здавалося). Так сталося і сьогодні. І хоча це не тривало довго (рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб викурити дві цигарки), та він все ж таки відчував його. Куріння допомагало йому абстрагуватися від зла реальності. Він спрямував свої думки туди, де було місце тільки для його поезії. Над головою колихалося світло гасової лампи. Слова набули форми і стали реальнішими. Його увагу привернуло двоє рядків, які він написав торік, але так і не завершив. Він перечитав їх. Щось тут було негаразд. Тоді йому так не здавалося. Зараз же з них прозирала якась вульгарність. Він перерив купу паперів, доки знайшов чистий аркуш, ще раз записав рядки, а тоді з десяток їхніх модифікацій, щоразу перечитуючи кожен із них. Зрештою, жодним не залишився задоволений. Від них треба відмовитися — не мистецтво, а примітивна підробка.