Цього вечора Гордон навіть не намагався вдавати, що працює. Одразу ж після вечері він вийшов на вулицю і повільно покрокував на південь. Жінки й далі володіли його думками. Ніч стояла м’яка, зовсім не холодна. Сутінки оповив туман, наче восени. Був вівторок, а грошей у Гордона лишилося чотири пенси. Він міг би піти посидіти в «Гербі» — напевно, Флексман з приятелями зараз був там. Але спогад про «Герб» навіяв на нього нудьгу, хоча в моменти цілковитого безгрошів’я це місце здавалося йому райським куточком. Він терпіти не міг запаху пива, задухи і стійкого чоловічого душку. До того ж там не зустрінеш жінок, окрім тієї, що стояла за барною стійкою із загадковою посмішкою, яка обіцяє все і водночас нічого.
Ех, жінки, жінки! Густий туман перетворював перехожих на привидів, силуети яких ледь вгадувалися на відстані не більше двадцяти ярдів; хіба що у блідому світлі ліхтарів де-не-де мелькали дівочі обличчя. Згадалася Розмарі. Він думав про неї увесь вечір. Сам лише спогад про її мініатюрне, але міцне тіло, яке він так і не побачив оголеним, викликав у нього сильну образу. Яка жорстока несправедливість — наділити людину бажаннями і позбавити можливості їх задовольнити! Хіба може брак грошей бути для цього причиною?! Хіба можна позбавляти людину її невід’ємного права, природного єства? Крокуючи вперед, вдихаючи холодне повітря, він відчув, як його груди наповнюються відчуттям надії. Він майже повірив у те, що десь попереду, у темряві, на нього чекає таємнича незнайомка. Але розумів, що це самообман — ніхто на нього не чекає, навіть Розмарі. Жодної звістки за останні вісім днів. Маленька негідниця! За вісім днів не написати жодного слова! Хоча знає, як багато значать для нього її листи. І чудово розуміє, що робить: демонструє, що їй немає жодного діла до його жалюгідного безгрошів’я та очікування теплих слів від неї. Цілком можливо, що більше вона ніколи й не напише. Він їй набрид; набрид тому, що у нього ніколи немає грошей. А на що тут ще можна розраховувати? Він не має над нею жодної влади. Немає грошей — немає і влади. Чим іще може прив’язати жінку до чоловіка, як не грошима?
Назустріч йому йшла молоденька дівчина. У світлі ліхтаря вдалося її розгледіти. Звичайна дівчина, представниця робітничого класу — без капелюшка, років вісімнадцяти, з кругленьким і рожевим, наче дика троянда, личком. Помітивши на собі його погляд, вона вмить повернула голову в інший бік. Боялася зустрітися з ним поглядом. З-під затягнутого паском на талії плаща виглядали стрункі ніжки. Він уже зібрався було розвернутися і піти слідом за нею. Але який сенс? Тільки б налякав її. Ще поліцейського гукне. «От і перша сивина вкрила мої золотаві пасма». Старий, побитий життям — які там жінки!
Жінки, жінки! Можливо, у шлюбі все інакше? Та Гордон давно заприсягся — ніколи не одружуватися. Шлюб — це пастка, яку налаштував бог грошей. Варто тільки втрапити на гачок, як опинишся в ній — і до гробової дошки будеш прикутий до «тепленького місця». Хіба ж це життя? Законні плотські втіхи в тіні аспідистри! Прогулянки з дитячим візочком, романи на стороні, за які отримаєш від суворої дружини скляною карафкою по голові — чорт!
Та все одно він розумів — таки доведеться колись одружитися. Шлюб — не найприємніша річ, та альтернатива ще гірша. На мить йому захотілося відчути, як це — бути одруженим, закортіло опинитися в тій пастці. І цей шлюб має бути справжнім: у багатстві і в бідності, допоки смерть не розлучить нас. Старий традиційний християнський шлюб з обітницями. Якщо вже подружня зрада і станеться, та муситимеш ВИЗНАТИ, що це була зрада. І жодних американських казочок про вільне кохання. Втамувавши голод бажання, стікаючи соком плоду забороненої пристрасті, повзти назад додому. І от над головою здіймається скляна карафка, починається скандал, діти плачуть, теща метає блискавки. Може, це краще цієї твоєї свободи? Принаймні, таким є реальне життя.
Та як же ти одружишся з двома фунтами на тиждень? Гроші, гроші, всюди потрібні гроші! Підступність всієї ситуації в тому, що поза шлюбом не завести пристойних відносин з жінкою. У пам’яті пронеслися спогади десятирічної давнини — скільки подружок він мав. З пів дюжини, так точно. Були й повії. «Comme au long d’un cadavre un cadavre etendu[4]...» Щоразу все починалося з його пристрасної наполегливості, а закінчувалося вульгарною зрадою. І знову гроші. Без них тобі нічого запропонувати жінкам. Та й обирати не доводиться — береш ту, яка погодиться, і згодом тікаєш, звісно. Вірність коштує грошей, як і інші цінності. У нього і з жінками не складалося через цей його бунт проти грошей, відмову погоджуватися на «тепленьке місце» заради стабільності. Зрікаючись грошей, він зрікався і жінок. Тут маєш вибирати щось одне: або служити богу грошей, або забути про жінок. І обидва шляхи були абсолютно неприпустимі.
За рогом промайнула велика світла пляма, було чути гул жвавого натовпу — двічі на тиждень на Лутон-стріт влаштовували нічний базар. Гордон повернув ліворуч і пішов поміж торгівельними рядами. Людей було стільки, що доводилося вивертатися, щоб протиснутися між ними. Під світлом електричних гірлянд на прилавках лежав товар — багряні шматки м’яса, гори помаранчів, купи зелених голівок броколі, зашкарублі тушки кроликів зі скляними очима, зв’язки домашньої птиці, що гордовито виставляла груди вперед, наче військові на параді. Картина трохи підбадьорила Гордона. Йому подобалася ця метушня, відчуття, що життя б’є ключем. Дивлячись на такі нічні базари, сповнюєшся надією, що для Англії ще не все втрачено. Та навіть тут йому не вдавалося позбутися відчуття самотності. Повз проходили молоді дівчата, роздивляючись дешеву спідню білизну і відповідаючи веселими усмішками галасливим хлопцям, що йшли за ними. І жодна з них навіть не дивилася у бік Гордона. Для них він був невидимий.
Над одним із прилавків над виробами зі штучного шовку схилили голівки троє дівчат — ніжний цвіт гвоздики і флокса. Серце забилося швидше. Звісно, жодна з них на нього навіть не глянула. Але от одна підняла свою голівку. Та вмить знову опустила її донизу. Її щічки порожевіли — відсахнулася від його відвертого, сповненого жаги погляду. «Тепер тікають від мене ті, які раніше так мене хотіли». Він рушив далі. Якби ж тільки тут була Розмарі! Він би все їй пробачив. Навіть те, що за тиждень не надіслала йому жодної звісточки. Вона все, що в нього є — єдина жінка, яка здатна врятувати його від принизливої, гнітючої самотності.
У цю мить він підвів очі й побачив те, що змусило його серце калататися ще сильніше. Він закліпав очима — подумав, що йому здалося. Але ні! Це була РОЗМАРІ!
Вона йшла йому назустріч — всього за двадцять-тридцять ярдів від нього. Наче сюди її привело його бажання. Поки що вона його не бачила — гнучка, жвава фігурка хутко оминала калюжі з брудом, з-під чорного чоловічого капелюха ледь можна було розгледіти обличчя. Наддавши ходи, він гукнув до неї:
— Розмарі! Агов, Розмарі!
Чоловік у синьому фартуху, який розкладав рибу на сусідньому прилавку, з подивом глянув на Гордона. Розмарі його не чула.
— Розмарі, Розмарі! — ще раз гукнув він.
І ось коли їх розділяло лишень кілька ярдів, вона зупинилася і підвела на нього очі.
— Гордоне, а ти що тут робиш?
— А ти?
— До тебе приїхала.
— Але як ти дізналася, що я буду тут?
— Ніяк. Я завжди йду до тебе цією дорогою.
Іноді Розмарі приїздила до Гордона на Віллоубед-роуд. Чекала на ґанку, доки місіс Візбіч підніметься до свого орендаря і з невдоволеним виразом обличчя повідомить, що «до нього з візитом якась молода особа». Тоді вони з Гордоном ішли гуляти вулицями. До помешкання Розмарі ніколи не запрошували, навіть у вітальню. Такі вже були правила. З уст місіс Візбіч слова «молода особа» звучали як звістка про пацюка, зараженого чумою. Гордон обняв Розмарі за плечі й притягнув до себе.
— Розмарі! О, який же я радий тебе бачити! Я був таким самотнім. Чому ти не приїздила раніше?
