Ревелстон з похмурим виглядом кивнув. З цим важко сперечатися, тут Гордон мав рацію. Він згадав про свою дівчину — Герміону Слейтер. Вони два роки зустрічалися, а до весілля справа ніяк не доходила. «Стільки клопоту!» — ліниво відповідала Герміона щоразу, коли про це заходила розмова. Вона, звісно ж, була із заможної родини. Він почав згадувати її плечі — пружні, гладенькі, мов шовк, юні; коли Герміона знімала свій одяг, вона здавалася русалкою, що виринає з морських хвиль; її шкіру й волосся, від яких віяло якимось сонним теплом, як від пшеничного поля у сонячну днину. Будь-які згадки про соціалізм навіювали на Герміону нудьгу, а «Антихриста» вона жодного разу навіть в руках не тримала. «Терпіти не можу твоїх принижених, від них тхне», — казала вона. Ревелстон її обожнював.

— З жінками СПРАВДІ складно, — погодився він.

— Не просто складно, вони справжнє прокляття, і якщо у тебе не водиться грошей, вони й не подивляться у твій бік.

— Мені здається, це надто різка заява. Вони не такі жорстокі, як ви їх описуєте.

— Що мені з того соціалізму, коли з жінками така халепа! — продовжував Гордон. — Усе, що їм потрібно — це гроші на власний будинок, двоє дітей, фірмові меблі і вазон з аспідистрою. Єдиний неприпустимий для них гріх — це твоє небажання заробляти більше. Жінки оцінюють чоловіків виключно з погляду їхніх статків. До себе ставлення, звісно ж, зовсім інше. Варто заробляти певну суму — і тебе вже називають «гідним чоловіком». В іншому випадку ти нікому не милий. Ти грішник — згрішив проти аспідистри!

— Ви так часто згадуєте про аспідистру, — зауважив Ревелстон.

— Бо це важлива деталь, — відповів Гордон.

Ревелстон збентежено відвів погляд.

— Гордоне, ви не заперечуєте, якщо я запитаю, чи є у вас дівчина?

— Боже милостивий, навіть не згадуйте про неї! — відповів Гордон і одразу ж почав розповідати про Розмарі.

Ревелстон не був із нею знайомий. Тепер Гордон уже й не пам’ятав, як вона виглядає, він забув, як сильно вони були захоплені одне одним, якими щасливими почувалися в ті рідкісні хвилини, коли зустрічалися, і як терпляче вона зносила всі його вади. Зараз він пам’ятав лише те, що вона не хотіла з ним спати і вже тиждень не писала йому. Холодна ніч і хміль, що бродив у Гордоновій крові, тільки посилювали його відчуття жалю до себе. Вона була жорстокою до нього — це все, що засіло в його голові. Тільки щоб роз’ятрити собі душу ще більше і поставити Ревелстона у незручне становище, Гордон почав вигадувати образ Розмарі. Описав її як безсердечну особу, яка заради власної втіхи тримала його на відстані, але звісно, миттю впала б у його обійми, якби в нього з’явилися гроші. Ревелстон, який ніколи в житті не бачив Розмарі, перебив Гордона:

— Послухайте, Гордоне. Ця дівчина... міс Ватерло, так, здається, ви її називали? Ваша дівчина, Розмарі, хіба вона справді так до вас ставиться?

Гордона загризли б докори сумління, якби він сказав, що вона й справді так погано до нього ставиться.

— Та ні, все не так уже й кепсько. За її мірками, в неї, напевно, є до мене якісь почуття. Але вони не надто сильні, як самі бачите. Ех, були б у мене гроші! Вся річ у грошах.

— Невже гроші мають таке велике значення? Є ж і інші речі, важливіші.

— Що може бути важливіше? Хіба ви не бачите, що особистість нерозривно пов’язана зі статками? Особистість людини ґрунтується на її доходах. Як жебрак може привабити жінку? Пристойно не вдягнешся, не можеш запросити в театр чи на вечерю, повезти кудись на вікенд — тим паче, ані подарунка зробити, ані розважити. Як можна казати, що гроші не так уже й багато важать? Важать, та ще і як! Вам навіть немає де зустрітися, якщо бракує коштів. Ми з Розмарі влаштовували побачення тільки на вулиці і в картинних галереях. Вона живе у своєму жіночому гуртожитку, а моя хазяйка-відьма не дозволяє жінкам залишатися на ніч. Блукання вулицями — от із чим я асоціююся в Розмарі. Та хіба ж це моя вина?

Ревелстон аж засмутився через Гордона. Як же це кепсько не мати грошей навіть на те, щоб запросити свою дівчину на побачення! Він намагався підібрати потрібні слова, але не зміг. З відчуттям провини й водночас жаги він згадав оголене тіло Герміони — свіже, як стиглий фрукт. Сьогодні вони мали зустрітися. Можливо, вона вже чекає на нього. Чомусь він згадав про безробітних з Мідлсборо — як їм, певно, доводиться страждати, утримуючись від сексуальних утіх. Вони наближалися до його будинку. Ревелстон підвів очі й подивився на вікна — певно, Герміона вже там, чекає на нього. В неї був свій ключ.

Що меншу відстань залишалося пройти до дому Ревелстона, то більшу приязнь Гордон відчував до нього. Настав час прощатися з другом, якого він так обожнював, і повертатися до своєї самотньої комірки. Всі вечори закінчувалися для Гордона однаково — він завжди повертався тією самою темною вулицею до свого холодного ліжка, в якому на нього ніхто не чекав. Ревелстон зараз, напевно, запитає: «Заглянете на хвильку?», а Гордон, звісно, відмовиться. Ще одна заповідь жебрака — не зловживай часом і увагою ближнього свого.

Вони зупинилися біля хвіртки. Ревелстон узявся рукою за залізний прут огорожі.

— Не передумали? — запитав він, особливо не наполягаючи.

— Ні, дякую, час повертатися додому.

Ревелстон уже зібрався було відчиняти хвіртку, але зупинився. Дивлячись кудись удалечінь, він мовив:

— Послухайте, Гордоне, я можу вам щось сказати? Ви не будете ображатися?

— Кажіть.

— Мені страшенно не подобається вся ця ситуація з вашою дівчиною. Те, що ви не можете її нікуди запросити, і таке інше. Все це виглядає досить паскудно.

— Не переймайтеся.

Почувши від Ревелстона слово «паскудно», Гордон усвідомив, що перегнув палицю. І так завжди — спершу ляпне щось, а потім шкодує.

— Маю зізнатися, я трохи переборщив.

— Послухайте, Гордоне. Давайте я позичу вам десять фунтів. Запросите свою дівчину на вечерю чи поїдете кудись на вихідні. А там, можливо, щось і зміниться. Мені боляче думати...

Гордон різко пирхнув, майже роздратовано — аж зробив крок назад, ніби образившись. Але проблема була в тому, що спокуса пристати на пропозицію друга практично взяла над ним гору. На ці гроші можна було б стільки всього влаштувати! Перед очима вже стояла картина: як вони з Розмарі сидять у ресторані, на столі велика тарілка з виноградом і персиками, у відерці охолоджується пляшка червоного вина, десь поруч метушиться офіціант.

— Та ви що!

— Не відмовляйтеся. Послухайте, я хочу дати вам ці гроші В БОРГ.

— Дякую, але я хотів би зберегти нашу дружбу.

— Вам не здається, що це звучить доволі буржуазно?

— А ви справді вважаєте, що даєте мені В БОРГ? Я вам і за десять років не зможу цього боргу повернути.

— Нічого страшного, — сказав Ревелстон, відвівши погляд. Йому довелося вимовити це вголос: — У мене немало грошей.

— Це мені відомо. І саме тому я не хочу брати у вас в борг.

— Знаєте, Гордоне, ви іноді такий впертий!

— Нічого не можу з цим вдіяти.

— Що ж, в такому разі гарного вечора.

— І вам гарного вечора.

Десять хвилин по тому Ревелстон був у таксі. Поруч з ним сиділа Герміона. Повернувшись додому, він побачив її у вітальні — вона дрімала у великому кріслі навпроти каміна. За будь-якої нагоди його подруга засинала, мов кошеня. І що довше вона дрімала, то більше енергії мала після пробудження. Коли він нахилився до неї, вона сонно потягнулася до нього, вигинаючи спину й усміхаючись; від тепла каміна її щічки зарум’янились.

— Філіпе! Де ти був? Я зачекалася.

— О, я був з товаришем, Гордоном Комстоком. Навряд чи ти про нього чула. Він поет.

— Поет? І скільки він у тебе позичив?

— Ніскільки. Він не такий, як інші. У нього специфічне ставлення до грошей, до того ж він має деякі упередження. Але він дуже талановитий.

— Знову ти зі своїми поетами! Ти виглядаєш втомленим. Коли ти вечеряв?

— Взагалі-то я ще не вечеряв.

— Не вечеряв? Чому?