— Ось подивіться на це лайно! Тільки подивіться! Хіба вас від цього не нудить?

— Естетичної цінності, мабуть, таки бракує. Але не можу сказати, що мене це сильно дратує.

— А як такі речі можуть не дратувати? Все місто рябіє таким мотлохом.

— Вважаю, це не надовго. Капіталізм доживає свої останні дні. Сумніваюся, що з цього приводу варто перейматися.

— Але ж річ не тільки в цьому. Ви лише погляньте на пику цього хлопця, який на нас вирячився! У ній вся сучасна цивілізація: бездумна, бездушна і приречена. Так у голові і з’являються думки про зброю. Знаєте, на днях я, власне, думав про те, що непогано було б, якби почалася війна. Мені так цього кортіло — я жадав цього всією душею.

— Що тут скажеш! Половина молодих людей в Європі тієї ж думки.

— Сподіваюся. Тоді ще є надія.

— Е, ні, друже! Одного разу нам досить.

Роздратований Гордон крокував, прокручуючи в голові думку: «Хіба ж це життя? Це не життя, а стагнація! Затхле болото. Взяти хоча б усі ці будинки з мерцями всередині. Іноді мені здається, що всі ми мерці. Просто гниємо зсередини».

— Вам, Гордоне, варто взяти до уваги, що все може змінитися. Адже це триватиме доти, доки пролетаріат не візьме гору.

— О Боже! Тільки не кажіть мені про соціалізм.

— Вам би не завадило прочитати Маркса. Справді, дуже рекомендую. Тоді ви зрозумієте, що це лише історичний етап. Так не триватиме вічно.

— Хіба? А таке відчуття, що це триватиме вічно.

— На жаль, нам просто не пощастило з епохою. Помремо, а переродження не побачимо, якщо ви розумієте, про що я.

— Щодо смерті, то це точно, а от щодо переродження — маю сумніви.

Ревелстон потер носа: «Думаю, не варто втрачати надії. Ми маємо вірити у краще».

— Ще б грошей десь дістати, щоб мати надію, — похмуро бовкнув Гордон.

— Тобто?

— Така вже ціна оптимізму. За п’ять фунтів на тиждень я навіть соціалістом стану.

Ревелстон зніяковіло відвів погляд. Знову гроші! Всюди вони грають проти тебе! Гордон уже пошкодував про свої слова. Бо це одна з тих тем, яких не варто торкатися у розмові з тими, хто вищий за тебе за соціальним статусом. Якщо ж і склалася така розмова, то вона ніколи не має обертатися довкола якоїсь конкретної суми — тільки абстрактні поняття. Та його наче магнітом тягнуло до цієї клятої теми. Рано чи пізно, частіше за все після кількох чарок, Гордон поринав у прірву бездонного жалю до себе і починав бідкатися, нарікаючи на скруту життя з прибутком у два фунти на тиждень. Іноді, піддаючись нервовому пориванню, він міг почати вдаватись у подробиці, бентежачи оточуючих одкровеннями про те, що вже другий день не бачив цигарок, або розповідаючи про діряву білизну чи пальто під заставою. Але він вирішив, що сьогодні такого не можна допустити. Тож вони обережно відійшли від теми грошей, віддавши перевагу соціалізму.

Ревелстон уже кілька років безуспішно намагався навернути Гордона в соціалізм. За рогом у провулку світилася вивіска пабу. Звідти повіяло запахом пива. Ревелстон поморщився, а от Гордон навпаки — збадьорився.

— Чорт, а я б зараз випив! — заявив він.

— Я теж не проти, — підхопив Ревелстон.

Гордон штовхнув вхідні двері, його товариш увійшов слідом за ним. Останній переконував себе в тому, що паби йому до вподоби, особливо ті, що для простих смертних. Суто пролетарський заклад. Де ще знайти краще місце, щоб відчути атмосферу робітничого класу. Але один Ревелстон у паби не ходив (почувався там некомфортно), тільки у товаристві таких, як Гордон. У приміщенні з низькою стелею було важко дихати, всюди було брудно, підлога всіяна недопалками, на дерев’яних столах виднілися сліди від пивних кухлів. В одному з кутків сиділи чотири страшні на вигляд жінки з цицьками розміром з кавун кожна, сьорбали портер і сварили якусь місіс Круп. Спершись масивними голими ліктями на барну стійку, чорнява власниця закладу, яка більше скидалася на власницю борделю, спостерігала за тим, як листоноша з двома роботягами кидали дротики в картонну мішень. Щоб пробратися вперед, краще було пригнутися, аби уникнути траєкторії польоту дротика. На мить, доки вони йшли до барної стійки, запала тиша — Ревелстон привернув увагу присутніх. Джентльмени у пивних закладах з’являються не так уже й часто. Редактор удавав, що не помічає, як всі довкола витріщаються на нього. Він зняв рукавичку, і сягнувши рукою до кишені, щоб дістати гроші, запитавши Гордона: «Ви що будете?» Але Гордон випередив його, поклавши на барну стійку шилінг. За перший напій обов’язково маєш заплатити сам — це справа честі! Ревелстон сів за єдиний вільний столик. Люд довкола кидав на нього злі погляди, в яких читалося щось на кшталт «чого припхався». Гордон повернувся з двома кухлями темного елю. Грубі, наче скляні банки для варення, пивні кухлі були тьмяними і заплямованими; зверху плавала плівка жовтої піни. В повітрі стояла завіса тютюнового диму. Побачивши переповнену попільничку, Ревелстон відвернувся. В його голові промайнула думка, що пиво закачують з підвалу по брудній трубі, а кухлі взагалі не миють, ледь ополіскуючи в холодній воді. Гордонові страшенно хотілося їсти, але обміркувавши можливість узяти хліб із сиром, відмовився від цієї ідеї, бо вона б підірвала правдивість його версії про ситний обід. Він зробив великий ковток пива і затягнувся цигаркою, яка хоч і не надовго, але дозволяла відволіктися від відчуття голоду. Ревелстон теж жадібно ковтнув з кухля і обережно поставив його на стіл. Типове для Лондону пиво, що мало присмак якоїсь хімічної речовини, наштовхнуло його на згадку про вина Бургундії. Вони продовжили розмову про соціалізм.

— Знаєте, Гордоне, а вам би справді не завадило почитати Маркса, — обережніше, ніж зазвичай, почав Ревелстон (його дратував бридкий смак пива).

— Скоріш я місіс Гемфрі Ворд почну читати.

— Але немає жодної логіки у позиції, яку ви займаєте. Ви постійно нарікаєте на капіталізм, проте жодної альтернативи не сприймаєте. Неможливо залишатися осторонь. Треба обрати щось одне.

— Кажу ж вам, мене не цікавить соціалізм. Навіює нудьгу.

— Але що ви маєте проти нього?

— Тільки те, що ніхто туди не рветься.

— Це повний абсурд!

— А от і ні. Проблема в тому, що ніхто не розуміє його справжнього призначення.

— А ви розумієте?

— Як на мене, це щось на зразок «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі, тільки не так дивовижно. По чотири години в день клепати на виробництві болт № 6003. Харчування порціями на комунальній кухні й групові екскурсії від будинку, в якому жив Маркс, до будинку, в якому жив Ленін. Клініки для проведення абортів з безкоштовними послугами на кожному кроці. І все ніби гаразд, ні до чого й причепитися. Та от тільки якось не дуже туди хочеться.

Ревелстон зітхнув. Щомісяця його «Антихрист» розвіював у своїх статтях подібні уявлення про соціалізм.

— Добре, а чого ж вам тоді хочеться? — ніяк не заспокоювався він.

— Якби ж то я знав! Ми завжди знаємо тільки те, чого ми не хочемо. Саме тому ми й страждаємо. Ми застрягли, як Буриданів віслюк. Альтернатив, щоправда, не дві, а три, і всі однаково неприємні. І соціалізм тільки одна з них.

— Які ж тоді інші дві?

— Католицька церква і самогубство.

Ці слова викликали посмішку на обличчі невіруючого Ревелстона.

— Католицька церква! Невже ви справді вважаєте її альтернативою?

— А хіба це не так? Вона вабить інтелігенцію.

— Я б цих людей не назвав інтелігенцією. Хоча, мушу визнати, в їхніх рядах був Еліот, — не встиг завершити редактор, як Гордон перебив його.

— І їхні ряди будуть поповнюватися, от побачите. Почнуть збігатися під тепле крило матері-церкви. Якось брудно все це, зате надійно.

Ревелстон замислився, потираючи ніс.

— Як на мене, це просто інша форма самогубства.

— В якомусь сенсі, звісно. Втім, як і ваш соціалізм. Усе це від розпачу. Але особисто я не наважився б на справжнє самогубство. Такий собі акт вияву покори долі. Я не збираюся віддавати комусь своє місце. Хотілося б спершу відправити на той світ кількох своїх ворогів.