Арешти тривали місяцями, допоки кількість політичних в’язнів, не враховуючи фашистів, не досягла тисяч. Характерною була незалежність нижчих чинів поліції. Багато арештів носили незаконний характер, і деякі люди, звільнені наказом начальника поліції, повторно заарештовувались просто під воротами в’язниці й перевозилися до «таємних в’язниць». Показовою є справа Курта Ландау та його дружини. Їх заарештували 17 червня, причому сам Ландау «зник». Дружина просиділа п’ять місяців у в’язниці без суду й слідства, не отримуючи жодних звісток від свого чоловіка. Вона оголосила голодування, після чого міністр юстиції повідомив її про смерть чоловіка. Незабаром жінку звільнили, знову заарештували й кинули назад до в’язниці. Цікаво, що поліція, принаймні спочатку, зовсім не усвідомлювала, як її дії можуть вплинути на хід війни. Поліцейські спокійнісінько заарештовували військових офіцерів, які займали важливі посади, й при цьому навіть не мали ордера на арешт. Наприкінці червня на передовій група надісланих з Барселони поліцейських заарештувала Хосе Ровіра, генерала 29-ї дивізії. Його підлеглі відправили до міністерства делегацію на акцію протесту. Як з’ясувалося, ані міністерство, ані Ортеґа, начальник поліції, навіть не знали про затримання Ровіри. У всій цій історії мені найбільше муляло, хоч може й не було настільки істотним, те, що ці події приховувалися від бійців на фронті. Як я вже зазначав, ні я, ні будь-хто інший на фронті не знали про заборону РПМЄ, ба більше, всі штаби РПМЄ, центри допомоги працювали у звичному режимі, і аж до 20 червня жодна жива душа в Лериді, що був усього за сто миль від Барселони, не відала, що відбувається. У барселонських газетах цензура видаляла будь-яку інформацію про ці безчинства (валенсійськйх газет з оповідками про шпигунів на Араґонському фронті не було). А тому справжньою причиною арештів бійців РПМЄ, які перебували в Барселоні у відпустці, було намагання не допустити їхнього повернення на передову з цією звісткою. Солдати, з якими я прибув на передову 15 червня, були, мабуть, останнім призовом. Я й досі не розумію, як можна було тримати все в таємниці, притому що вантажівки їздили туди й назад. Проте все ж таємницю успішно зберегли, оскільки від багатьох хлопців я дізнався, що вони про все довідалися лише через декілька днів. Причина була очевидною: починався наступ на Уеску, а війська РПМЄ були окремим підрозділом, отож, дізнавшись про заборону, вони могли просто відмовитися воювати й покинути передову. Насправді, навіть коли новина дісталася фронту, цього не сталося. У ті страшні дні втрати були величезними, проте полеглі так і не дізналися, що газети в тилу поливають їх брудом та обзивають фашистами. Таке важко пробачити. Я свідомий того, що приховування поганих новин від бійців — звична політика, іноді цілком виправдана. Проте зовсім негоже посилати бійців на війну, навіть не повідомивши, що у них за спинами заборонили їхню партію, лідерів звинуватили у зраді, а друзів та рідних кинули за ґрати.
Дружина заходилася розповідати про долю кількох наших друзів. Деякі англійці й інші іноземці змогли перейти кордон. Вільямс і Стаффорд Коттман уникли арешту, коли була облава в санаторії «Маврин», і десь переховувалися. Так само як і Джон Макнейр, що перебував у Франції, проте коли РПМЄ оголосили поза законом, повернувся назад до Барселони. Це було дуже небезпечно, однак він не міг відсиджуватися в той час, коли товариші у небезпеці. Загалом, оповідь дружини звучала приблизно так: того схопили, зробили те, зробили се. Здається, вже всіх забрали. Проте новина про затримання Коппа мене просто приголомшила.
— Коппа? Не може бути! Він же у Валенсії.
Насправді Копп повернувся до Барселони. При собі він мав лист від міністерства, який повинен був передати полковникові, що командував військовими інженерними операціями на східному фронті. Звичайно, він знав про заборону РПМЄ, проте йому й на думку не спало, що йолопи поліцейські можуть заарештувати його на шляху до фронту з важливим військовим дорученням. Він на хвилинку забіг у «Континенталь» — забрати свої речі. Моя дружина вийшла у справах, а персонал готелю навмисне затримував його якимись байками, поки хтось із них телефонував до поліції. Мушу визнати, мене неймовірно розлютив арешт Коппа. Він же був моїм другом, я не один місяць служив під його командуванням, був із ним під кулями й вогнем, знав історію його життя. Копп пожертвував усім: родиною, громадянством, статками і приїхав до Іспанії боротися з фашизмом. Якщо він повернеться, на батьківщині йому загрожували роки ув’язнення, адже він без дозволу покинув Бельгію і вступив до лав іноземної армії, перебуваючи у запасі бельгійської армії, допомагав нелегально виготовляти боєприпаси для іспанського уряду. Із жовтня 1936 року Копп був на передовій, дослужився від рядового до майора, брав участь у багатьох наступах, отримав поранення. А під час травневих безладів у Барселоні, і це я бачив на власні очі, він попередив локальну бійню, чим, ймовірно, врятував десять чи двадцять життів. І як йому за це віддячили? Кинули до в’язниці? Мій гнів йому не допоможе, проте такі речі просто неможливо сприймати спокійно.
Мою дружину поки не взяли. Незважаючи на те, що вона досі перебувала у «Континенталі», поліція до неї поки не мала діла. Абсолютно очевидно, що її використовували як принаду. Однак кілька днів тому на світанку до нас у кімнату вдерлися з обшуком шість поліцейських у цивільному. Вони конфіскували все до останнього шматочка паперу, проте, на щастя, не знайшли паспортів та чекової книжки. Вони забрали мої щоденники, усі книжки, газетні вирізки, які ми збирали місяцями (щоправда, не розумію для чого вони їм знадобилися), мої сувеніри з фронту й усі наші листи. (Поліція також прихопила листи, які я отримав від своїх читачів. На деякі я так і не встиг відповісти, й, звичайно, адреси не збереглися. Якщо хтось писав мені про мою останню книжку й не отримав відповіді, а тепер читає ці рядки, то прошу мене вибачити.) Згодом я дізнався, що поліція конфіскувала мої речі, що залишились у санаторії «Маурин». До слова, забрали навіть купу брудної білизни. Ймовірно думали, що там якісь послання, написані невидимим чорнилом.
Дружині безпечніше було залишатися в готелі, принаймні поки що. Якщо вона спробує втекти, її одразу ж знайдуть. А от мені слід заховатися, хоча така перспектива викликала у мене внутрішній спротив. Незважаючи на численні арешти, я не міг до кінця повірити, що перебуваю у небезпеці. Якась дурниця, їй-богу. Небажання сприймати серйозно ці арешти привело Коппа до в’язниці. Я запитував себе, за що мене заарештовувати? Що я зробив? Я навіть не був членом РПМЄ. Так, я мав при собі зброю під час травневих подій у Барселоні, проте її мали ще сорок чи п’ятдесят тисяч чоловік. До того ж мені дуже хотілося нарешті виспатися, тож я мав намір ризикнути й піти до готелю. Але моя дружина навіть чути цього не хотіла. Вона терпляче пояснювала мені, що й до чого — байдуже, що саме я зробив чи не зробив. Це не була облава на злочинців, це був терор. Мене ні в чому конкретному не звинувачували, лише у «троцькізмі». Належність до РПМЄ була достатнім приводом кинути мене за ґрати. Тут не діяло англійське правило «ти в безпеці, поки не порушив закону». По суті, законом було те, що скаже поліція. Єдине, що мені залишалося, — залягти на дно й відмежуватися від зв’язків з РПМЄ. Ми ретельно проглянули документи у моїх кишенях, і дружина змусила мене порвати посвідчення ополченця, де великими літерами було написано «РПМЄ», а також групове фото бійців з прапором РПМЄ на задньому плані. За все це тепер могли дуже просто заарештувати. Однак я мусив зберегти свої документи про звільнення. І хоч вони також були небезпечними через печатку 29-ї дивізії й поліція дізнається, що це — РПМЄ, без них мене могли заарештувати як дезертира.
Тепер нам слід було серйозно подумати, як виїхати з Іспанії. Немає сенсу тут залишатися, якщо знаєш, що рано чи пізно все одно потрапиш до в’язниці. Насправді, ми обоє дуже хотіли залишитись і подивитися чим усе закінчиться. Але я припускав, що іспанські в’язниці жахливі (насправді вони виявилися ще гіршими, ніж я міг собі уявити), і, потрапивши туди, ніколи не знаєш, коли вийдеш. До того ж моє здоров’я було слабким, навіть не беручи до уваги хворої руки. Наступного дня ми мали зустрітися біля британського консульства, куди мали прийти також Коттман і Макнейр. Знадобиться декілька днів, щоб оформити наші паспорти. Перш ніж покинути Іспанію, у паспорті мають стояти печатки трьох різних інстанцій — канцелярії начальника поліції, французького консула та каталонської міграційної служби. Йти до начальника поліції було дуже небезпечно, проте, можливо, британський консул міг усе владнати, не даючи знати, що ми якимось чином пов’язані з РПМЄ. Очевидно, існував перелік людей, яких підозрювали у «троцькізмі», і швидше за все там є наші імена. Але якщо нам поталанить, то ми дістанемося кордону раніше, ніж цей перелік. На це можна було сподіватися, добре знаючи про місцеве безладдя і любов відкладати усе на mañana. На щастя, це Іспанія, а не Німеччина. Іспанська таємна поліція схожа на гестапо, проте їй бракує гестапівської компетентності й оперативності.
