Я переночував у шпиталі в Монсоні, де мав пройти медкомісію. На сусідньому ліжку лежав поранений у ліве око боєць загону швидкого реагування. Він був привітним чолов’ягою й дав мені сигарет. «У Барселоні ми стріляли один в одного», — сказав я. На ці слова ми обоє розреготалися. Дивовижно, наскільки змінювалась атмосфера з наближенням до передової. Тут зникала вся, чи майже вся, ненависть, що панувала між людьми, які належали до різних політичних партій. За увесь час на фронті жоден член ОСПК не виказував до мене ворожості через те, що я служив у РПМЄ. Усе це залишилося у Барселоні, навіть після завершення війни. До слова, у Сьєтамо було багато військових загонів швидкого реагування — їх відрядили з Барселони для наступу на Уеску. Загалом же, загони швидкого реагування не належать до військ, що готуються для війни на передовій, і більшість з них раніше взагалі не були під вогнем. У Барселоні вони панували на вулицях, проте тут були ąuintos (новобранцями) й губилися на тлі інших бійців — п’ятнадцятирічних хлопчаків, які місяцями сиділи в окопах.
Лікар у Монсоні так само витягнув мого язика й запхав в горло дзеркало. Так само весело, як і інші, запевнив, що я більше не зможу говорити, й підписав мою довідку. Поки я чекав своєї черги на огляд, в операційній проводили якусь жахливу операцію без анестезії. Не розумію, чому лікарі не ввели пацієнтові знеболювального. Операція тривала довго, стояв нестерпний крик, і коли я нарешті зайшов до операційної, то побачив розкидані стільці, а на підлозі калюжі крові й сечі.
Я дуже чітко пам’ятаю кожну дрібницю цієї останньої подорожі. Мій настрій разюче відрізнявся від того, яким був останні декілька місяців. Я отримав звільнення зі штампом 29-ї дивізії і мав лікарський висновок, згідно з яким мене «визнали непридатним до служби». Я міг повертатися до Англії. І ось тепер я отримав можливість уперше роздивитися Іспанію. Потяг ходив лише раз на день, тож я міг провести цей день у Барбастро. До цього я був у Барбастро лише проїздом, і місто здавалося мені просто частиною війни — брудним, холодним і непривітним, повним гуркоту вантажівок та обшарпаних вояків. Дивно, але тепер місто виглядало інакше.
Блукаючи Барбастро, я побачив мальовничі звивисті вулички, старовинні кам’яні мости, винні крамниці зі здоровенними бочками заввишки у зріст людини та цікаві майстерні у напівпідвальних приміщеннях, де виготовляли колеса для бричок, кинджали, дерев’яні ложки та міхи з козячої шкіри. Я спостерігав, як майстер робить міх, і з великою цікавістю зауважив те, чого раніше не знав, — шерсть не видаляють, тож, по суті, ми п’ємо настоянку на козячій шерсті. Я місяцями пив з такого міха — й ні сном ні духом про це не знав. За містом протікала мілка річечка з водою жовто-зеленого кольору. Просто за річечкою здіймалася прямовисна скеля, на схилах якої тиснулися будинки, тож з вікна власної спальні на висоті ста футів господар міг плювати у воду. В заглибленнях скелі сиділа незліченна кількість голубів. На карнизах старих покинутих будівель Лериди звили гнізда тисячі ластівок, і здалеку ряди цих гнізд скидалися на пишну ліпнину в стилі рококо. Дивовижно, але пробувши в Іспанії шість місяців, я ніколи не помічав усіх цих речей. Маючи у кишені документи на звільнення, я нарешті відчув себе людиною і мандрівником. І тепер уперше за весь час відчув, що я в Іспанії, в країні, в якій завжди мріяв побувати. На тихих вуличках Лериди і Барбастро я на мить відчув далекий, неясний відгомін тієї Іспанії, що живе у нашій уяві. Білі гірські хребти, пастухи, катівні інквізиції, мавританські палаци, чорні каравани мулів, сірі оливкові дерева й лимонні гаї, дівчата у чорних мантильях, вина Малаги та Аліканте, собори, кардинали, корида, цигани, серенади — усе це і є Іспанія. На мапі Європи Іспанія була країною, що мене найбільше цікавила, і дуже шкода, що, коли я нарешті сюди дістався, то побачив лише цей північно-східний куточок, у розпал дурнуватої війни, ще й взимку.
До Барселони я потрапив пізно ввечері. Ніде не було таксі, щоб дістатися до санаторію, розташованого за містом, отож, перекусивши по дорозі, я одразу вирушив до «Континенталю». Пам’ятаю свою розмову з приємним офіціантом про дубові жбани, в яких подають вино. Я сказав, що хотів би купити декілька таких і відвезти як сувенір до Англії. Офіціант глянув на мене співчутливо. «Так, вони гарні, але ви таких ніде не купите. Їх більше не роблять. Насправді, більше нічого не роблять. І виною усьому війна». У цьому ми були одностайні. Я знову відчув себе мандрівником. Чоловік поцікавився, чи сподобалась мені Іспанія, чи повернуся сюди ще колись. Авжеж, неодмінно. Через те, що сталося потім ця мирна розмова дуже запала мені в душу.
Коли я дістався готелю, дружина очікувала мене у холі. Вона підвелася і підійшла до мене. Потім обійняла мене за шию і солодко усміхаючись, прошепотіла на вухо:
— Йди геть!
— Що?
— Геть, кажу, йди!
— Що таке?
— Не стовбич тут! Йди геть!
— Чого це? Що сталося?
Дружина взяла мене за руку й уже вела до сходів, аж раптом ми зустріли француза (імені його не називатиму, він був нашим другом, хоч і не мав стосунку до РПМЄ). Він схвильовано подивився на мене.
— Друже, тобі не можна тут бути. Йди геть і десь заховайся, поки ці в поліцію не зателефонували.
Ось тобі й маєш! Біля сходів стояв один із працівників готелю, який служив у РПМЄ, про що, як мені здається, не здогадувалася адміністрація готелю. Він непомітно вислизнув з ліфта й ламаною англійською сказав мені швидше йти геть. Я й досі не розумів, у чому річ.
— Що тут в біса діється? — запитав я, коли ми вже вийшли на вулицю.
— Ти хіба не чув?
— Ні, я нічого не чув.
— РПМЄ заборонили. Захопили всі будівлі. Майже всіх кинули за ґрати. Кажуть, уже й почали розстрілювати.
Тепер усе зрозуміло. Треба знайти місце і все обговорити. Усі кафе на Ла Рамбла були забиті поліцією, але нам пощастило знайти невеличку кав’ярню на бічній вулиці. Дружина пояснила, що відбулося за час моєї відсутності. П’ятнадцятого червня поліція несподівано заарештувала Андре Ніна просто в його кабінеті. Того ж вечора здійснили напад на готель «Фалькон» і затримали усіх присутніх, більшість яких були бійцями армії ополчення, що перебували у відпустці. Готель перетворили на в’язницю, й незабаром там було повно в’язнів. Наступного дня РПМЄ оголосили нелегальною організацією й прибрали до рук усі їхні штаби, книжкові кіоски, санаторії, центри допомоги. А тим часом поліція заарештовувала кожного, до кого могла дістатися й хто був відомим своїми зв’язками з РПМЄ. Протягом двох днів майже всі сорок членів виконавчого комітету РПМЄ були у в’язниці. Один чи двоє змогли втекти, але поліція вдалася до підлого виверту (обидві сторони часто використовували його на війні) — захопила дружин затриманих, щоб ті не надумали тікати. Дізнатися точну кількість заарештованих було неможливо. Моя дружина чула про чотирьохсот. І це лише у Барселоні. Однак я думаю, що й тоді їх було набагато більше. Найжахливішим було те, що заарештували чудових людей. Інколи поліція чинила настільки ницо, що забирала до в’язниці поранених ополченців просто зі шпиталю.
Все це бентежило. Дідько, що відбувається? Я міг зрозуміти заборону організації, але для чого ж вони заарештовували людей? Просто так? Очевидно, заборона РПМЄ мала ретроспективний ефект: РПМЄ тепер поза законом, а тому кожен, хто колись був її членом, вважався порушником закону. Нічого дивного, що жодному заарештованому не висували звинувачення. Однак у Валенсії комуністичні газети поширювали історії про «змову фашистів», радіокомунікацію з ворогом, про підписані невидимим чорнилом документи тощо. Про все це я уже розповідав. Прикметно, що подібна інформація з’являлася лише у газетах Валенсії. Гадаю, я не помилюсь, якщо скажу, що газети в Барселоні (комуністичні, анархістські чи республіканські) і словом не обмовилися про цю змову або заборону РПМЄ. Про суть висунутих проти лідерів РПМЄ звинувачень ми дізналися не з іспанських, а з англійських газет, які за день чи два з’явилися у Барселоні. На той час ми не могли знати про те, що уряд не був відповідальним за звинувачення у зраді та шпигунстві та що згодом самі ж члени уряду спростують ці звинувачення. Нам було відомо, що лідерам РПМЄ, та ймовірно й усім нам, закидали співпрацю з фашистами. Поширилися чутки, що в’язнів таємно розстрілюють просто у в’язницях. Звичайно, тут було багато перебільшень, проте такі випадки траплялися. Немає сумніву, що з Ніном сталось саме так. Після арешту Ніна перевезли до Валенсії, а звідти у Мадрид. А вже 21 червня в Барселоні почали говорити, що його вбили. Пізніше чутку сформулювали чіткіше: таємна поліція застрелила Ніна у в’язниці, а тіло викинула на вулицю. Я чув цю історію з декількох різних джерел, зокрема від Федеріко Монтсені, колишнього члена уряду. Відтоді про Ніна нічого не чули. Коли згодом делегати з різних країн розпитували членів уряду, уряд вагався з відповіддю й стверджував лише, що Нін зник, проте куди — невідомо. Деякі газети надрукували небилицю, нібито він утік до фашистів. Жодних доказів цього не було, тож Ірухо, міністр юстиції, заявив, що іспанська інформаційна агенція сфальшувала його офіційне комюніке[40]. Хай там як, навряд чи політичному в’язню такого масштабу як Нін могли дозволити втекти. Якщо в майбутньому не знайдуть його сліду, очевидно, треба визнати, що його вбили у в’язниці.
