Читаючи звіти комуністичної преси, чітко усвідомлюєш, що вони писалися для людей, які нічого не тямлять у ситуації, що склалася, а отже, навмисне спрямовувалися на дезорієнтацію та поширення упередження. Візьмемо, наприклад, заяву пана Піткарна у «Дейлі Воркер» від 11 травня про придушення «повстання» солдатами Народної армії. Він намагався переконати іноземців, що Каталонія єдиним фронтом виступила проти «троцькістів». Насправді ж під час боїв Народна армія залишалася нейтральною і всі, хто був у Барселоні, чудово про це знають, та й сам пан Піткарн, безперечно, знав про це. Або ось як комуністична преса спотворювала факти про кількість жертв, щоб перебільшити розмах безладів. Генеральний секретар комуністичної партії Іспанії пан Діас, чиїми цитатами рясніла комуністична преса, стверджував, що вбито дев’ятсот чоловік, поранено дві тисячі п’ятсот. Каталонський міністр пропаганди, якому не на руку було применшення кількості жертв, повідомив про чотириста вбитих і тисячу поранених. Комуністична партія збільшила ці цифри вдвічі й додала тисячу, щоб звучало ще страшніше.
Іноземні капіталістичні газети звинувачували загалом анархістів, проте були й такі, що підтримували комуністичний погляд на події. Кореспондент «Інгліш Ньюз Кронікл» пан Джон Ленґдон-Дейвіс у той час перебував у Барселоні. Дозволю собі процитувати уривки з його статті:
ЗАКОЛОТ ТРОЦЬКІСТІВ
...Це не було повстанням анархістів. Усе це — невдалий путч троцькістської РПМЄ, який здійснили контрольовані нею організації «Друзі Дурутті» та «Вільна молодь». Трагедія розпочалась у понеділок пополудні, коли уряд відрядив озброєну поліцію до телефонної станції з метою роззброїти робітників, більшість яких були членами НКП. Серйозні проблеми зі зв’язком уже давно «спричинили» скандали. Знадвору, на площі, зібрався великий натовп, спостерігаючи за спротивом членів НКП, що відступали, здаючи поверх за поверхом. Ситуація була незрозумілою, проте раптом поширилась чутка, що уряд виступив проти анархістів. Вулиці наповнилися озброєними людьми... До ночі усі робітничі центри й урядові будівлі було забарикадовано. О десятій вечора пролунали перші постріли й вулицями, сигналячи, помчали перші санітарні машини. До сходу сонця вся Барселона була охоплена стріляниною... Коли розвиднілося, і кількість убитих сягнула більше сотні, можна було спробувати розібратися в тому, що ж насправді діялося. Анархістська НКП та соціалістичні ВСТ формально не були «на вулиці», оскільки залишалися за барикадами й вичікували, зберігаючи за собою право стріляти в озброєних на вулиці... Ситуацію погіршували пакос — фашисти, які сиділи по одному на дахах і стріляли, підливаючи масла у вогонь загальної паніки. Вже у середу ввечері стало цілком очевидно, хто стояв за цим заколотом. Усі стіни були обклеєні листівками із полум’яними закликами до негайної революції та розстрілу республіканських і соціалістичних лідерів. Вони були підписані «Друзями Дурутті». У четвер зранку анархісти заперечили причетність до цих листівок, зате «Ла Баталья», газета РПМЄ, передрукувала листівку й відгукнулася про неї дуже схвально. Барселона, перше місто Іспанії, була втягнута у кровопролиття агентами-провокаторами цієї підривної організації.
Ця стаття не збігається з наведеною раніше комуністичною версією, та й сама вона повниться суперечностями. Спочатку події в Барселоні називаються «троцькістським заколотом», згодом зазначається, що вони стали результатом нападу на телефонну станцію й загальної думки, що уряд вийшов на «боротьбу проти анархістів». У місті зводяться барикади, на яких стоять як члени НКП, так і ВСТ. Двома днями пізніше з’являється полум’яний плакат (насправді листівка), а тому виходить, що наслідок передує причині. Тут маємо хибне тлумачення. Пан Ленґдон-Дейвіс описує «Друзів Дурутті» й «Вільну молодь» як організації «підконтрольні РПМЄ», проте насправді обидві ці групи були анархістськими організаціями, які не мали жодного стосунку до РПМЄ. «Вільна молодь» належала до молодіжної ліги анархістів — аналог ОСМ партії ОСПК. «Друзі Дурутті» — невеличка організація в межах ФАІ, до слова, дуже ворожа РПМЄ. Тож, наскільки мені відомо, жодна людина не була одночасно членом обох організацій. З таким самим успіхом можна стверджувати, що соціалістична ліга — «організація, контрольована англійською Ліберальною партією». Чи знав про це пан Дейвіс? Якщо знав, то йому варто було обережніше висвітлювати таке складне й важливе питання.
Я не маю нічого проти пана Ленґдона-Дейвіса. Зазначу лише, що він покинув Барселону, щойно завершилось протистояння, тобто саме тоді, коли він міг серйозно взятися за аналіз та вивчення ситуації. Натомість у його матеріалах чітко простежується, що він, так нічого особисто і не перевіривши, прийняв офіційну версію про «троцькістський заколот». Це абсолютно очевидно навіть з наведеного мною уривка. «До ночі» звели барикади, «о десятій» почули перші постріли. Очевидці говорять про інше. З такої статті зрозуміло, що перш ніж стріляти у ворога, слід дочекатися, поки він зведе барикаду. Складається враження, ніби між зведенням барикад та початком стрілянини минуло декілька годин. Але насправді все відбувалося навпаки. Як і багато інших, я ще до обіду чув перші постріли. А тепер про поодиноких чоловіків, «зазвичай фашистів», які стріляли з дахів. Пан Дейвіс не пояснює, звідки він знає, що то були фашисти. Чи, може, він видерся на дах, аби їх розпитати? Навряд. Він просто повторює вже сказане і, оскільки це збігається з офіційною версією, ні в чому не сумнівається і нічого не перевіряє. А втім, на самому початку статті він зазначає можливе джерело інформації, вказавши необережно на міністра пропаганди. Іноземні журналісти цілком покладалися на це міністерство, хоча сама його назва повинна була схиляти до сумнівів. Що тут скажеш, міністр пропаганди з таким самим успіхом дав правдиві свідчення з приводу безладів у Барселоні, як і покійний лорд Карсон розповів би усю правду про дублінське повстання 1916 року.
Я назвав причини, чому не можна серйозно ставитися до комуністичної версії подій у Барселоні. Дозвольте додати ще декілька слів щодо поширеної думки, нібито РПМЄ була таємною фашистською організацією, проплаченою Франко й Гітлером.
Ця думка щоразу повторювалася у комуністичних газетах, особливо з початку 1937 року. Вона була частиною офіційної кампанії комуністичної партії проти «троцькізму», який в Іспанії, як вважалося, представляла РПМЄ. «Троцькізм», згідно з «Френте Рохо» (комуністична газета Валенсії), «не є політичною доктриною. Насправді це офіційна капіталістична організація, фашистська терористична банда, що опікується криміналом та саботажем проти народу». РПМЄ вважалася «троцькістською» організацією, що співпрацювала з фашистами й була «п’ятою колоною Франко». Зауважу, що не було наведено жодних доказів на підтримку цього звинувачення. Це твердження просто вважали правильним. Наклепи радше мали характер особистої неприязні. До того ж подібні безвідповідальні твердження могли вплинути на перебіг війни. Намагаючись дискредитувати РПМЄ, журналісти-комуністи нехтували небезпекою розкрити військові таємниці. Наприклад, у лютневому випуску «Дейлі Воркер» журналістка Вініфред Бейтс стверджувала, що РПМЄ на своїй ділянці фронту має вдвічі менше бійців, ніж про це заявляє. Звичайно, це не відповідало дійсності, проте, ймовірно, авторка статті саме так і вважала. Отже, вона, як і загалом редакція газети «Дейлі Воркер», вважали цілком прийнятним надати ворогу найважливішу, на їхню думку інформацію, яку лише можна поширити через газету. Пан Ральф Бейт в газеті «Нью Репаблік» стверджував, що бійці РПМЄ «грають у футбол з фашистами на нейтральній території», хоча насправді саме в цей час війська РПМЄ зазнали значних втрат. Багато моїх друзів було вбито чи поранено. І знову поширювалися ті злісні карикатури, на яких РПМЄ зображувалася людиною, позначеною серпом і молотом, а під маскою ховалося обличчя маніяка зі свастикою. Якби уряд не був підконтрольним комуністичній партії, він ніколи не дозволив би поширюватися такій інформації, та ще й під час війни. Такі дії — навмисний удар по бойовому духу не лише військових РПМЄ, але й усіх, хто був поруч. Погодьтеся, немає нічого підбадьорливого в тому, коли тобі повідомляють, що війська поруч з тобою на передовій — зрадники. Насправді я сумніваюся, що приниження, які сипалися на РПМЄ з тилу, хоч якимось чином деморалізували самих бійців. Проте, очевидно, розрахунок був саме таким, адже для тих, хто поширював таку брехню, політика мабуть була важливішою за антифашистську єдність.
