2. Розмови про фашистський сценарій не витримують жодної критики, й усі докази свідчать протилежне. Нам кажуть, що німецький та італійський уряд планували висадити свої війська у Каталонії, однак вони навіть не наблизилися до узбережжя. Що ж стосується «Конгресу Четвертого Інтернаціоналу» і «німецьких та італійських агентів», то це взагалі вигадка від початку і до кінця. Наскільки мені відомо, не було навіть розмов про конгрес. Були якісь нечіткі задуми проведення конгресу РПМЄ і споріднених партій (англійських лейбористів та німецьких соціалістів), який попередньо запланували на липень, тобто за два місяці після подій, але жоден з делегатів ще не прибув. «Німецькі та італійські агенти» існували лише на шпальтах газети «Дейлі Воркер». Будь-хто, кому в той період доводилося перетинати кордон, підтвердить, що неможливо було «масово приїхати» в Іспанію або виїхати за її межі.
3. Нічого не відбулося ані у Лериді, опорному пункті РПМЄ, ані на фронті. Очевидно, що якби лідери РПМЄ прагнули допомогти фашистам, то віддали б своїм бійцям наказ відступити з передової та пропустити фашистів. Проте нічого такого не сталося і навіть не передбачалося. Заздалегідь з фронту не відвели додаткових військ, хоча досить легко було під різними приводами таємно стягти до Барселони тисячу чи дві людей. На передовій не було й натяку на саботаж. Продовольство, боєприпаси і все інше постачалося на передову в звичному режимі, і я сам це пізніше перевірив. І, що найважливіше, сплановане повстання такого масштабу потребувало б місяців підготовки, проведення підривної пропаганди серед солдат тощо. Але про це не йшлося, не було навіть таких чуток. Переконливим доказом цього є той факт, що РПМЄ на фронті не брала участі у «повстанні». Якби РПМЄ насправді планувала державний переворот, то навряд чи вона не використала б десять тисяч озброєних бійців — єдину силу, яку вона мала.
З цього випливає, що комуністична версія про «повстання» РПМЄ за наказами фашистів не має підґрунтя. Наведу ще декілька уривків зі статей у комуністичній пресі. Дуже показові розповіді про початок боїв — захоплення телефонної станції. Суперечливі у всьому, вони одностайно звинувачують у заворушеннях іншу сторону. Цікаво, що в англійських комуністичних газетах винними передовсім визнаються анархісти, а вже потім РПМЄ. І цілком зрозуміло чому. Не всі в Англії знають, що таке «троцькізм», проте кожен англієць здригається, почувши слово «анархізм». Варто сказати, що у справі замішані «анархісти», й це одразу викликає упереджене ставлення. Після цього можна спокійно винуватити в усьому «троцькістів». Ось як починає статтю «Дейлі Воркер» (6 травня):
«У понеділок та вівторок нечисленна банда анархістів захопила і намагалася втримати телефонну та телеграфну станції, після чого розпочала стрілянину на вулицях міста».
Авжеж, не вигадали нічого кращого, ніж перевернути все з ніг на голову. Цивільні гвардійці атакують будівлю, яку утримують НКП, а тому події зображаються таким чином, що НКП самі нападають на будівлю, яка й так перебуває під їхнім контролем. Але 11 травня «Дейлі Воркер» пише:
«Каталонський міністр державної безпеки Айгведе та соціаліст, генеральний комісар громадського порядку Родріге Салас відрядили озброєну республіканську поліцію до будівлі телефонної станції, щоб змусити робітників скласти зброю. До слова, більшість із них були членами НКП».
Це не узгоджується з попереднім повідомленням, але «Дейлі Воркер» не спростовує першого повідомлення. В тому самому випуску «Дейлі Воркер» від 11 травня стверджується, що листівки «Друзів Дурутті», які поширювали члени НКП, з’явилися 4 та 5 травня, тобто вже під час боїв. «Інпрекор» (22 травня) натомість повідомляє, що вони з’явилися 3 травня, до початку безладів, і додає, що «з огляду на ці факти» (мається на увазі поява листівок):
«Поліція, на чолі з префектом, увечері 3 травня зайняла центральну телефонну станцію. Під час виконання службових обов’язків поліція потрапила під обстріл. Саме це стало сигналом для провокаторів починати стрілянину по всьому місту!»
А ось що пише «Інпрекор» за 29 травня:
«О третій годині пополудні комісар державної безпеки товариш Салас вирушив до телефонної станції, яку напередодні вночі захопили п’ятдесят озброєних членів РПМЄ та інші неконтрольовані елементи».
Це твердження не зовсім зрозуміле. Захоплення телефонної станції п’ятдесятьма озброєним членами РПМЄ — подія доволі прикметна, тож її мав би помітити принаймні ще хтось. Але виявляється, що зауважили це лише за три чи чотири тижні. В іншому випуску «Інпрекор» п’ятдесят членів РПМЄ перетворюються на ополченців РПМЄ. Погодьтеся, в ці два невеликі уривки складно втиснути більше суперечностей. Спочатку члени НКП нападають на телефонну станцію, потім з’ясовується, що це їх атакують. Листівка з’являється до захоплення телефонної станції та стає причиною цього нападу, і водночас листівка з’являється після захоплення і стає його наслідком. Люди, які перебувають на телефонній станції, є членами то НКП, то РПМЄ. У ще пізнішому номері «Дейлі Воркер» (3 червня) пан Дж. Р. Кемпбелл поінформував громадськість, що уряд захопив телефонну станцію лише через те, що вже були зведені барикади!
Щоб не перенасичувати текст, я наводжу повідомлення лише про один випадок, проте у статтях комуністичних газет повсякчас проглядаються подібні суперечності. До того ж публікувалися повністю сфабриковані звинувачення. 7 травня «Дейлі Воркер» процитувала нібито слова працівника іспанського посольства в Парижі:
«Характерною рисою повстання було те, що на багатьох будівлях Барселони вивісили старий монархістський прапор, немов символ того, що ополченці зрештою стали володарями ситуації».
«Дейлі Воркер» прийняли цю заяву на віру, але представник іспанського посольства, який її сфабрикував, зробив це навмисне. Будь-який іспанець чудово знає ситуацію всередині країни. Про який монархістський прапор у Барселоні може йти мова? Така подія вмить об’єднала б усіх ворогів. Навіть комуністи, читаючи ці слова, не могли не посміхнутися. Така ж ситуація з повідомленнями різних комуністичних газет про зброю, яку під час «повстання» використовували РПМЄ. У це можна було б повірити, якби не знати, що відбувалося насправді. У «Дейлі Воркер» від 17 травня пан Френк Піткарн стверджує:
«Учасники повстання використовували усі види зброї. Це була зброя, яку вони крали й переховували, були танки, які вони викрали перед початком повстання. Цілком очевидно, що у них багато кулеметів та декілька тисяч гвинтівок».
«Інпрекор» (29 травня) продовжує:
«З травня РПМЄ мала у своєму розпорядженні десятки кулеметів і декілька тисяч гвинтівок. На площі Іспанії троцькісти встановили батареї з гармат калібру 75 міліметрів, що мали піти на фронт, але які приховали ополченці».
Щоправда, пан Піткарн не зазначає, як і коли стало відомо, що РПМЄ має в розпорядженні кулемети й тисячі гвинтівок. Я приблизно порахував кількість зброї, що була у будівлях РПМЄ, — вісімдесят гвинтівок, декілька гранат і жодного кулемета, тобто достатньо лише для озброєних вартових, яких у той час політичні партії поставили на всіх контрольованих ними будівлях. Однак, видається дивним, що згодом, коли РПМЄ була заборонена, а її будівлі захоплені, так і не знайшлися тисячі одиниць зброї, особливо танки й гармати, яких не сховаєш під ліжком. Цілковита необізнаність із місцевою ситуацією свідчить про брехливість обох повідомлень. За словами пана Піткарна, РПМЄ «викрала танки просто з казарм», проте він не вказує, з яких саме. Бійці РПМЄ, які перебували у Барселоні (тепер їх було мало, оскільки набір до лав війська значно скоротився), жили у казармах імені Леніна разом з багатьма військовими Народної армії. Пан Піткарн хоче запевнити нас, що РПМЄ викрала танки просто з-під носа Народної армії. Та сама історія з казармами, де були сховані гармати. То де ж саме стояли ті казарми? Батареї гармат, що гатили з площі Іспанії, з’являються у багатьох газетних статтях, але, на мою думку, можна з упевненістю стверджувати, що їх взагалі не існувало. Я вже казав, що під час вуличних боїв не чув артилерійського вогню, хоч і перебував приблизно за кілометр від площі Іспанії. Вже згодом, за декілька днів, я пройшовся площею і не знайшов жодної будівлі, пошкодженої артилерійськими снарядами. Один з очевидців, який в ті дні залишався поблизу, підтвердив, що гармати там не з’являлися. (Казки про поцуплені гармати міг придумати Антонов-Овсієнко, російський генеральний консул. Принаймні, він розповів таку історію відомому англійському журналістові, який прийняв усе на віру й потім написав про це статтю в газеті. До слова, після цього пана Антонова-Овсієнка «зачистили». Не знаю, чи ця інформація підтверджує достовірність розповідей генерального консула.) Цілком очевидно, що всі ці оповідки про танки, гармати й тому подібне — відверта брехня. Інакше неможливо було всіх переконати, що масштабні барселонські протистояння могла спричинити така невелика партія, як РПМЄ. Було необхідне твердження, що РПМЄ все самостійно організувала і несла повну відповідальність за бої. Також необхідно було стверджувати, що РПМЄ — абсолютно незначна партія, яка не має жодної підтримки й, за даними «Інпрекор», налічує всього лише «декілька тисяч членів». Поєднати ці два твердження й змусити людей у них повірити можна було лише єдиним способом — переконати, що РПМЄ використовувала усі види сучасної зброї.
