А тим часом на шпальтах газет, у брошурах і книжках, на плакатах, словом — повсюди розгорталася диявольська міжпартійна ворожнеча. В той час найчастіше до моїх рук потрапляли газети РПМЄ «Ла Баталья» та «Аделанте». Мені здавалися самовдоволеними й набридливими їхні безконечні діймання «контрреволюційного» ОСПК. Трохи згодом, детальніше ознайомившись із пресою ОСПК та комуністів, я усвідомив, що газети РПМЄ, порівняно з їхніми опонентами, абсолютно безневинні. Окрім усього іншого, у РПМЄ були набагато обмеженіші можливості. На відміну від комуністів, РПМЄ не мали зв’язків з іноземною пресою за кордоном. У самій Іспанії ситуація була ще гіршою — цензура преси контролювалася комуністами, а це означало, що коли у газетах РПМЄ друкувалася якась критика на комуністів, то їх просто забороняли або штрафували. Слід визнати, що хоча РПМЄ і друкували безкінечні проповіді про революцію й від їхніх цитувань Леніна нудило, вони зазвичай не опускалися до того, щоб переходити на особистості. Втім, полеміка велася лише на газетних шпальтах. Створені для ширшого загалу кольорові плакати (якщо зважити на велику кількість неписьменного населення в Іспанії, плакати видаються дуже дієвими), не містили нападок на інші партії, а мали просто антифашистський чи абстрактно революційний зміст. Такими були й пісні бійців РПМЄ. Нападки комуністів кардинально відрізнялись, але про них я розповім трохи згодом. Наразі я лише в загальних рисах опишу дії комуністів.
З першого погляду видавалося, що ворожнеча між РПМЄ та комуністами зводилася лише до питань тактики: РПМЄ виступали за негайне розгортання революції, комуністи були проти. Що ж, кожна з цих позицій мала право на існування. Комуністи стверджували, що пропаганда РПМЄ призводить до розколу та послаблення урядових сил, а отже, ставить під загрозу перемогу у війні. Знову ж таки, хоча я повного мірою і не погоджуюся з цим, але в цьому є раціональне зерно. І ось тут розкривається уся особливість тактики комуністів. Спочатку обережно, поволі, а далі все гучніше комуністи почали запевняти, що РПМЄ розколює уряд не просто так, а згідно із заздалегідь ухваленим планом. Зрештою РПМЄ проголосили нікчемною бандою переодягнених фашистів, оплачених Франко та Гітлером, які, до того ж, проводять свою псевдореволюційну політику на догоду фашистам. РПМЄ — організація «троцькістів», «п’ята колона Франко». За цією логікою виходило, що двадцять тисяч робітників, вісім чи десять тисяч солдатів, які замерзали в окопах на передовій, а з ними й сотні іноземців, які прибули до Іспанії для боротьби з фашизмом, часто жертвуючи своєю родиною та громадянством своєї країни, були просто зрадниками, що допомагали ворогові. Ця брехня поширювалася країною за допомогою плакатів та інших засобів пропаганди, знову й знову повторювалась у комуністичній та прокомуністичній пресі по всьому світу. Якби мені заманулося збирати цитати, то я міг би з них скласти не одну книжку.
І ось, комуністи казали, що ми троцькісти, фашисти, зрадники, вбивці, боягузи, шпигуни й таке інше. Мушу визнати — приємного в цьому було мало, особливо якщо подумати про тих, хто був відповідальним за ці брехні. Повірте, не надто приємно бачити, як з окопу на ношах виносять п’ятнадцятирічного іспанського хлопчака із застиглим обличчям, і думати про пещених писак з Лондона чи Парижа, які у своїх памфлетах зображають його перелицьованим фашистом. Найжахливішим у війні є те, що всі пропагандистські гасла, верески, брехня й ненависть ідуть від тих, хто навіть не воює. Бійці ОСПК, з якими я познайомився на фронті, комуністи з Інтернаціональних бригад, яких я час від часу зустрічав, не називали мене троцькістом чи зрадником. Ні, це вони залишали журналюгам у тилу. Ті, хто писав памфлети й ганьбив нас у газетах, насправді сиділи собі вдома чи принаймні в редакціях своїх газет у Валенсії, за сотні кілометрів від куль і багна. Окрім брехні, що звучала у міжпартійних сварках, усю звичну для війни писанину про власний героїзм, ницість противника тощо базграли люди, які й не воювали зовсім і які, у більшості своїй, ладні були накивати п’ятами ще до початку бою. Сумно, але війна все ж навчила мене, що ліві газети брешуть не менше, ніж праві[28]. Я вважав, що з нашого боку — урядового — війна зовсім не скидалась на звичайну, імперіалістичну війну. Проте характер пропаганди не дозволяв так думати. Ледве встигли розпочатися бої, як праві й ліві газети одночасно видали на-гора однакову порцію помиїв та брехні. Ми всі пам’ятаємо малюнок у «Дейлі Мейл»: «ЧЕРВОНІ РОЗПИНАЮТЬ ЧЕРНИЦЬ». Тим часом у «Дейлі Воркер» були переконані, що іноземний легіон Франко «складався з убивць, торгівців жінками, наркоманів і наволочі з усієї Європи». Вже у жовтні 1937 року «Нью Стейтсмен» пригощав нас байками про фашистські барикади, збудовані з живих дітей (вочевидь, не найзручніший матеріал), а пан Артур Бриант навіть стверджував, що «відпиляти ноги крамарю-консерватору» в Іспанії — «звична справа». Люди, які таке писали, ніколи не воювали, можливо, вони навіть вірили, що така писанина — все одно, що участь у війні. Всі війни однакові: солдати воюють, журналісти розпатякують, і жоден патріот навіть не наблизиться до окопу на передовій, окрім хіба що під час нетривалих пропагандистських турів. Інколи мені стає легше від думки, що літаки змінять умови війни. Можливо, коли розпочнеться наступна війна, ми побачимо безпрецедентне явище в історії — ура-патріота з кулею в грудях.
Для журналістів будь-яка війна — привід заробити. Ця не була винятком. Різниця полягала в тому, що, незважаючи на те, що журналісти найчастіше приберігають найбільш образливі вирази для ворога, комуністи та РПМЄ тепер більше паскудили одні одним, а не фашистам. Проте я не міг сприймати все це серйозно. Мене дратувала й викликала огиду міжпартійна гризня, але насправді це мало вигляд побутової сварки. Я не вірив, що ці сварки здатні щось змінити чи що в політиці цих партій були непримиренні розбіжності. Я усвідомив, що комуністи й ліберали налаштовані не дати революції розпочатися. Не зрозумів я лише того, що вони зможуть повернути її назад.
На це була своя причина. Увесь час я проводив на передовій, де соціальна і політична атмосфери не змінювались. Я покинув Барселону на початку січня, і до кінця квітня в мене не було відпустки. І весь цей час, насправді навіть довше, на ділянці Араґонського фронту, що її контролювали РПМЄ та анархісти, умови залишалися незмінними, принаймні на перший погляд. Революційна атмосфера була такою ж самою, як я її застав уперше. Генерали й рядові, селяни й ополченці досі були рівними, всі отримували однакову платню, носили однаковий одяг, їли однакову їжу й звертались один до одного «ти» або «товариш» і ніяк інакше. Не було керівників, не було підлеглих, жебраків, проституток, юристів, священиків, не було улесливості або салютування. Я дихав повітрям рівності. А ще я був таким простаком, що вірив — таке повсюди в Іспанії. Я не розумів, що був випадково ізольований поміж найбільш революційно налаштованої частини робітничого класу.
Отож, коли мої політично обізнаніші товариші казали, що не можна сприймати війну лише з військового погляду і що вибір тут стояв між революцією та фашизмом, я, звичайно, сміявся з них. Загалом я поділяв погляди комуністів, які можна було сформулювати приблизно так: «Не варто розмовляти про революцію, поки ми не виграли війни». Натомість мені не подобалося гасло РПМЄ: «Ми мусимо йти вперед, інакше нас відкинуть назад». Згодом я на практиці зрозумів, що РПМЄ усе ж мав рацію, принаймні більше, ніж комуністи. В теорії позиція комуністів здавалася доладною. Проблема полягала в тому, що їхня поведінка не дозволяла повірити в те, що вони все робитимуть чесно. Вони часто повторювали гасло: «Спочатку війна, потім революція». Незважаючи на те, що звичайні вояки ОСПК свято вірили, що після війни революція розвиватиметься, насправді гасло було простим окозамилюванням. Комуністи працювали зовсім не над тим, аби відтермінувати іспанську революцію до кращих часів. Справжнім їхнім прагненням було не дати їй взагалі відбутися. Час минав, ця тенденція ставала все очевиднішою, оскільки в робітничого класу продовжували відбирати владу і все більше революціонерів різних мастей кидали за ґрати. Усе робилося з міркувань військової необхідності, і можна сказати, що привід було вигадано дуже вдало. Комуністи просто намагалися відтіснити робітників з вигідних позицій, натомість поставивши їх у становище, коли, після завершення війни, робітники жодним чином не змогли б протистояти відновленню капіталізму. Зауважте, що наразі я виступаю не проти рядових комуністів, а надто тих тисяч комуністів, які героїчно загинули під Мадридом. Проте не вони визначали політику партії. Ті ж, хто всім керував, робили всі ці речі цілком усвідомлено.
