З погляду політичної теорії, лише три партії мали значення: ОСПК, РПМЄ та НКП-ФАІ, яких називали просто анархістами. Спочатку розповім вам про ОСПК, оскільки вона є найважливішою. Зрештою, ця партія перемогла, й навіть тоді було помітно, що вона здобуває все більший вплив.

Необхідно пояснити, що, говорячи про «лінію» ОСПК, ми насправді маємо на увазі «лінію» комуністів. ОСПК — це Соціалістична партія Каталонії, яка сформувалася на початку війни шляхом злиття різноманітних марксистських партій, включаючи Каталонську комуністичну партію. Зараз партію повністю контролюють комуністи, і її приєднали до Третього Інтернаціоналу. Ніде більше в Іспанії не було офіційного злиття соціалістів та комуністів, проте погляди комуністів і правих соціалістів видавались абсолютно ідентичними. Загалом, ОСПК був політичним органом ВСТ (Всезагальна спілка трудящих), себто соціалістичних профспілок. По всій Іспанії в них було близько півтора мільйона членів. До їхнього складу входило багато підрозділів робітників, але з початком війни ця кількість значно збільшилася через середній клас, оскільки в перші революційні дні багато хто вважав за необхідне долучитися до ВСТ чи НКП. Позиції цих двох блоків профспілок фактично збігалися, однак з них двох саме НКП була більш вираженою робітничою організацією. Таким чином, ОСПК була, по суті, партією робітників та водночас партією дрібної буржуазії — крамарів, службовців і заможніших селян.

«Лінія» ОСПК, яку проповідували в комуністичних та прокомуністичних газетах, була приблизно така:

«Лише перемога у війні зараз має значення, без неї все інше втрачає сенс. І саме тому розвиток революції зараз не на часі. Ми не можемо собі дозволити відвернутися від селян і нав’язувати їм колективізацію, не можемо дозволити собі відлякувати середній клас, який бореться на нашому боці. Заради перемоги ми мусимо передусім покласти край цьому революційному хаосу. Замість місцевих комітетів у нас повинен бути міцний центральний уряд, а також добре вишколена й озброєна армія під об’єднаним командуванням. Немає сенсу триматись за рештки робітничого контролю й щоразу повторювати революційні гасла. Це не лише гальмує наш рух, але є навіть контрреволюційним, позаяк призводить до суперечностей, які фашисти зможуть використати проти нас. На цьому етапі ми боремося не за диктатуру пролетаріату, ми боремося за парламентську демократію. Хто намагається перетворити громадянську війну на соціалістичну революцію, сприяє фашистам. Навіть якщо не навмисне, він усе одно є зрадником».

«Лінія» РПМЄ відрізнялася від цієї абсолютно усім, хіба окрім пункту про перемогу у війні. РПМЄ (Робітнича партія марксистської єдності) — одна з тих дисидентських партій, що в останні роки з’явились у багатьох країнах світу як результат опозиції до «сталінізму», себто до змін реальних чи уявних у політиці комуністичної партії. РПМЄ постала частково з колишніх комуністів та партій робітничо-селянського блоку. Кількісно то була невелика партія[27], яка не мала значного впливу за межами Каталонії. Важливою вона була почасти через те, що головним чином складалася з навдивовижу значного відсотка політично свідомих громадян. Основним оплотом партії в Каталонії була Леріда. Партія не представляла жодного профспілкового блоку. Вояки РПМЄ були здебільшого членами НКП, проте в партію входили також члени ВСТ. Одначе РПМЄ мала вплив лише в НКП. Лінія РПМЄ була приблизно такою:

«Абсурдно говорити про протистояння буржуазної „демократії“ та фашизму. Сама по собі буржуазна „демократія“ — лише ще одна назва капіталізму. Те саме можна сказати і про фашизм. Боротися проти фашизму від імені „демократії“ означає боротися проти однієї форми капіталізму від імені іншої, яка в будь-який момент сама може легко стати тим, проти чого боролася. Єдиною реальною альтернативою фашизму є робітничий контроль. Поставити перед собою масштабну мету означає віддати перемогу Франко або ж впустити Франко через чорний хід. Тим часом робітники мусять утримувати все, що не вдалося відвоювати. Якщо вони поступляться напівбуржуазному урядові, то їх напевне обдурять. Формування ополченців-робітників та поліцейських збройних сил мусять бути збережені у своїй теперішній формі, й повинна бути зупинена кожна спроба їх „обуржуазити“. Якщо робітники не контролюватимуть збройних сил, тоді збройні сили контролюватимуть робітників. Війна і революція неподільні».

Дещо складніше визначити погляди анархістів. В будь-якому разі, непевний термін «анархісти» вживається стосовно людей з дуже різноманітними поглядами. Обширний блок союзів, що утворював НКП (Національна конфедерація праці) з приблизно двома мільйонами членів, політичним органом якого був ФАІ (Федерація анархістів Іберії), — справжня анархістська організація. Проте навіть члени ФАІ, які, як і більшість іспанців, до певної міри були прихильниками анархістської філософії, не конче були анархістами у повному сенсі цього слова. Особливо помітним це стало з початком війни, коли вони хитнулися у напрямку соціалізму, адже обставини змусили їх брати участь в централізованому управлінні й навіть піти проти власних принципів, увійшовши до складу уряду. Незважаючи на це, вони фундаментально відрізнялися від комуністів, що, як і РПМЄ, націлювалися на робітничий контроль, а не на парламентську демократію. Вони перейняли гасло РПМЄ: «Війна і революція неподільні», хоча для них це не було істиною в останній інстанції. Загалом, НКП-ФАІ обстоювали:

1. Прямий контроль робітників кожної галузі промисловості, тобто транспорту, фабрик тощо;

2. Керівництво місцевими комітетами й спротив усім формам централізованого авторитаризму;

3. Безкомпромісну ворожість до буржуазії та церкви.

Попри нечітке формулювання, останній пункт був найважливішим. Анархісти відрізнялися від більшості так званих революціонерів тим, що, хоч їхні принципи і були досить розмитими, їхня ненависть до привілеїв та несправедливості була чистішою за сльозу. З філософського погляду комунізм та анархізм прямо протилежні один одному. Практично, щодо форми устрою суспільства, різниця між цими доктринами полягає в тому, на чому вони ґрунтуються, але ця відмінність нездоланна. Комуністи завжди наголошують на централізації та ефективності, анархісти, своєю чергою, — на свободі та рівності. Анархізм глибоко вкорінений в Іспанії, і коли зникне російський вплив, він, ймовірно, переживе комунізм. Протягом двох перших місяців війни саме анархісти рятували ситуацію, і навіть згодом вони, знову ж таки, попри свою страшенну недисциплінованість, уславились як найкращі бійці серед іспанських військ. Приблизно з лютого 1937 року анархісти й РПМЄ почали деякою мірою працювати спільно. Хід війни міг би бути іншим, якби анархісти, РПМЄ та ліві соціалісти із самого початку об’єдналися й проводили реалістичну політику. Проте на самому початку, коли революційним партіям здавалося, що вони мають всі козирі на руках, це було неможливо. Між анархістами й соціалістами була давня ворожість, РПМЄ як марксисти скептично ставилися до анархістів, а в розумінні справжнього анархіста «троцькізм» РПМЄ був нічим не кращим від «сталінізму» комуністів. А проте, тактика комуністичної партії спрямовувалася на об’єднання партій. Коли РПМЄ долучились до страхітливих травневих боїв у Барселоні, вони інстинктивно підтримали НКП, відтак пізніше, коли РПМЄ заборонили, лише анархісти наважилися стати на їхній захист.

Отож, розподіл сил був приблизно таким: з одного боку — НКП-ФАІ, РПМЄ та частина соціалістів, які виступають за робітничий контроль, а з іншого — праві соціалісти, ліберали й комуністи, які виступають за центральний уряд і сильну армію.

Легко зрозуміти, чому в той час мені були більше до вподоби погляди комуністів, а не РПМЄ. Комуністи проводили чітку практичну політику, очевидно кращу з погляду здорового глузду. Щоденна політика і пропаганда РПМЄ були геть нікчемними, інакше вони могли б залучити на свій бік набагато більше людей. А головне, як мені здавалося, комуністи воювали, а ми разом з анархістами тупцяли на місці. Таке враження складалося у багатьох людей. Комуністи отримали владу й значно збільшили кількість членів партії, оскільки середньому класові вони подобалися більше, ніж революціонери, а також почасти через те, що здавалися єдиними, хто міг перемогти у війні. Російська зброя й переможний бій за Мадрид за допомогою військ, що переважно були під командуванням комуністів, зробили їх справжніми героями Іспанії. Якось я почув, що кожен російський літак, який пролітав над нашими головами, слугував комуністичній пропаганді. Революційний пуризм РПМЄ хоч і був логічним, видавався мені марним. Зрештою, значення мало лише одне — перемога у війні.