— Брате мій, вітаю тебе й нашу сестру з поверненням. Але ви мусите усвідомити, що Королівство тепер належить мені. Ти маєш негайно присягнути на вірність своєму новому королю.
Глибока вода, тримаючи одну руку на руків’ї іржавого меча, що висів на поясі, іншою вказав на Крижаний пісок:
— Ти скоїв непрощенні злочини!
Крижаний пісок у відповідь холодно посміхнувся:
— Вушко голки виявився нездатним намалювати твій портрет, але мій меч зможе пробити твоє серце!
Він оголив зброю.
Брати були однаково добрими фехтувальниками, але позаяк Глибока вода порушував принципи перспективи, Крижаному піску було важко точно визначати відстань до супротивника. Дуель на мечах протривала недовго, й Крижаний пісок із раною у грудях скотився довгим сходовим маршем униз, залишаючи по собі на кам’яних плитах плями крові.
Королівська гвардія натхненно склала присягу на вірність принцу Глибока вода та принцесі Росинці.
Капітан Довге вітрило теж не гаяв часу: він розпочав у палаці пошуки Вушка голки. Хтось із придворних повідомив йому, що художник збирався до своєї майстерні, розташованої у віддаленому закутку палацу. Зазвичай ця його частина дуже добре охоронялася, але через колотнечу надворі та смерть короля більшість солдатів покинули свої пости. Біля дверей залишився лише один вартовий, який раніше служив під керівництвом Довгого вітрила.
— Він зайшов усередину пів години тому й більше нікуди не виходив, — повідомив вартовий.
Капітан вибив двері й увірвався всередину.
Майстерня не мала вікон, а майже всі свічки у двох срібних підсвічниках вже догоріли, додаючи приміщенню схожості з холодним підземним бункером. Проте капітан не застав королівського художника. У майстерні не було нікого, але на мольберті стояла щойно закінчена картина з іще невисохлою до кінця фарбою — автопортрет Вушка голки. Це дійсно був шедевр образотворчого мистецтва — вікно в інший світ, звідки на людей пронизливим поглядом дивився художник. І хоча злегка загнутий край сніжно-білого паперу свідчив про те, що це лише картина, капітан Довге вітрило всіляко уникав гострого погляду людини, зображеної на полотні.
Довге вітрило роззирнувся навсібіч і побачив інші портрети, розвішані на стінах: короля з королевою та їхніх вірних міністрів. Але його погляд зупинився на портреті принцеси — й він одразу забув, що перебуває в тьмяній майстерні, а не в Царстві Небесному. Живий погляд її чарівних очей п’янив не гірше за вино. Зрештою, Довге вітрило з надзвичайним зусиллям зміг себе опанувати. Він зняв картину зі стіни, вийняв із рами, скрутив і без вагань підпалив край від однієї зі свічок.
Щойно картина догоріла в його руках, двері до майстерні прочинилися, й на порозі з’явилася справжня принцеса Росинка, все ще вбрана як простолюдинка. Вона сама обертала чорну парасольку над головою.
— А де тітка Широчінь? — поцікавився Довге вітрило.
— Я наказала їй залишитися за дверима. Я маю щось сказати тобі віч-на-віч.
— Принцесо, ваш портрет знищено, — Довге вітрило вказав на попіл на підлозі, який ще світився тьмяно-червоним. — Ви вже можете відкласти парасольку.
Принцеса сповільнила обертання парасольки, одразу ж почулася солов’їна трель. З опаданням купола трель ставала дедалі тривожнішою й гучнішою, аж поки солов’їний спів не змінився на галчаче кахкання — останнє попередження перед приходом Смерті. Коли парасолька нарешті закрилася, камінці на кінці спиць із клацаннями вдарилися один об одного.
Принцеса залишилася живою й неушкодженою.
Капітан, не відводячи очей від принцеси, з полегшенням видихнув. Потім опустив погляд на попіл.
— Шкода, портрет був направду чудовим. Вам варто було б побачити його на власні очі, але я не міг і надалі зволікати… Він був прекрасним.
— Гарнішим від мене?
— Це були ви, — з усмішкою відповів Довге вітрило.
Принцеса дістала два останніх бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й розтулила пальці — невагоме білосніжне мило, немов пір’їнки, злетіло в повітря.
— Я залишаю межі Королівства й відпливаю за море. Ти попливеш зі мною? — спитала принцеса.
— Що? Хіба принц Глибока вода не оголосив, що ви завтра будете короновані на престол? Він же сказав, що допоможе вам управляти державою.
Принцеса похитала головою:
— Мій брат більше підходить для правління, ніж я. І якби його не ув’язнили на Могильному острові, трон належав би йому по праву. Якщо він стане королем, то зможе підніматися на верхівку палацу, й усе королівство бачитиме свого короля. Я не хочу бути королевою — мені здається, що назовні краще, ніж у палацових покоях. Я не хочу провести решту життя в Королівстві без оповідок. Я хочу опинитися там, де воно вирує різноманітними історіями.
— Таке життя важке й небезпечне.
— Я не страхаюся цього. — Очі принцеси у світлі свічок іскрилися, змушуючи Довге вітрило яскравіше відчувати навколишній світ.
— Я теж не боюся, принцесо. Я можу супроводжувати вас до кінця моря й навіть на край світу.
— Тоді ми будемо останніми людьми, які залишать межі Королівства, — відповіла принцеса, спіймавши бруски мила, які плавали в повітрі.
— Ми відпливемо на вітрильнику.
— Так, із білосніжними вітрилами.
Наступного ранку на одному з узбереж Королівства люди бачили, як вітер напинає білосніжне вітрило в морі. За вітрилом тяглася хвиляста шапка не менш білосніжної піни, прямуючи ген-ген за обрій у світлі вранішнього сонця.
Люди в Королівстві більше не отримували звісток про долю принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Хоча правильніше буде сказати, що Королівство не отримувало жодних новин із навколишнього світу. Принцеса забрала з собою останні бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, й уже ніхто не міг прорватися крізь блокаду зграй риб-ненажер. Але жодна жива душа не нарікала на таку долю: люди давно звикли до розміреного плину спокійного життя. Коли ця історія добігла кінця, в Королівстві без оповідок не траплялося більше жодних знаменних подій.
Але іноді в нічній тиші дехто розповідав історії, які насправді не були ними: вигадані пригоди принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Кожен із оповідачів мав власну версію подій, але всі сходилися на думці, що принцеса й капітан відвідали безліч дивовижних країн і навіть допливли до континентів, безкраїх, як саме море. І після всіх подорожей та плавань вони продовжували жити разом щасливо, хай де зрештою не оселилися б.
Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна
Закінчивши читати казки, деякі експерти почали перешіптуватися. Дехто мовчки закрив папку й продовжував дивитися на неї, ніби сподіваючись знайти якийсь прихований зміст у палітурці. Але більшість присутніх усе ще була занурена у світ Королівства без оповідок, моря, що оточувало його, життя принцеси та принців.
— Ця принцеса дуже нагадує тебе, — прошепотіла АА Чен Сінь.
— Обговорюймо тут лише серйозні речі… Невже я справляю враження настільки вередливої пані? Я сама крутила б ту парасольку, — відповіла Чен Сінь. Вона була єдиною з присутніх, хто не відкрив своєї папки — тексти усіх казок назавжди закарбувалися в її пам’яті. Насправді вона постійно обмірковувала, якою мірою образ принцеси Росинки міг бути скопійований безпосередньо з неї. Але хай там як, а капітан Довге вітрило зовсім не нагадував справжнього Юнь Тяньміна.
Він справді думає, що я матиму можливість якимось чином відплисти? Ще й із кимось іншим?
Щойно голова завважив, що всі закінчили читати, він попросив експертів висловити свою думку щодо прочитаного — головним чином обговорити пропоновані напрями роботи різних робочих підгруп КІІ.
Першими попросили слова представники літературної підгрупи — останньої, створеної при КІІ. До неї входили як письменники, так і літературознавці, які спеціалізувалися на вивченні літературної спадщини останніх десятиліть докризової епохи. Усі вважали, що їх залучення до експертної групи навряд чи принесе користь, але спробувати було варто.
— Я розумію, що в майбутньому представники нашої підгрупи не матимуть багато можливостей давати якісь корисні пояснення, тому хочу від самого початку окреслити нашу позицію, — взяв слово відомий дитячий письменник, піднімаючи вгору синій конверт із документами. — Мені дуже шкода це говорити, але я сумніваюся, що нам коли-небудь вдасться дешифрувати ці казки з достатньою достовірністю.
