— Тут є ще щось цікаве? — запитав хтось із команди.

У відповідь Джейсон лише знизав плечима, вказуючи на вистиглі небеса й навколишні води:

— Що тут може бути цікавого? Я не в захваті від цієї пустельної й похмурої місцини, але вони не дали б мені дозволу збудувати маяк у іншому місці.

Усі вже почали збиратися перелетіти вертольотом на Гельсеґґен, однак АА висловила бажання дістатися берега на човні Джейсона.

— Це можливо, але, дитино, ти ризикуєш отримати морську хворобу через хитавицю. Сьогодні штормить, — відповів старий.

АА вказала на скелі Гельсеґґена по той бік протоки:

— Хіба настільки коротка поїздка може призвести до таких наслідків?

Джейсон лише похитав головою.

— Ви не зможете плисти навпростець. Принаймні не сьогодні. Вам доведеться рушити півколом.

— Чому?

— Бо там у протоці — велика водоверть, яка затягує всі човни й кораблі.

Експерти КІІ перезирнулися, а потім знову подивилися на Джейсона.

— Ви ж казали, що тут більше нічого цікавого нема, — нагадав хтось із присутніх.

— Для мене як місцевого жителя нема нічого дивного в цій водоверті. Вона — невід’ємна частина протоки, що час від часу в ній з’являється.

— Де саме?

— Он там, на віддалі. Звідси ви Москстраумен не побачите, але зможете почути її.

Усі змовкли й почули, як удалині гуркоче море, немов там проноситься табун із тисячі коней. Експерти КІІ захотіли дослідити водоверть із гелікоптера, але Чен Сінь зазначила, що ліпше все-таки скористатися човном. З нею зрештою погодилися. А оскільки на острові був лише один човен, який уміщував щонайбільше шестеро людей, то було вирішено, що ним попливуть Джейсон, Чен Сінь, АА, Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо, а решті доведеться скористатися гелікоптером.

Човен понісся хвилями в море. Вітер на воді посилився і посвіжішав, зриваючи солоні бризки з гребенів і кидаючи їх в обличчя мандрівникам. Поверхня моря виблискувала сірою сталлю і під тьмяним світлом здавалася ще загадковішою та небезпечнішою. Гуркіт щомиті наростав, але водоверті ще не було видно.

— Я згадав! — голосно гукнув Цао Бінь, намагаючись перекричати вітер.

Чен Сінь також зрозуміла, про що йдеться: спочатку вона гадала, що Юнь Тяньмін дізнався про це місце вже після відльоту, за допомогою софонів. Але реальність виявилася простішою.

— Едґар Аллан По, — вимовила Чен Сінь.

— Хто? Або що? — запитала АА.

— Письменник ХІХ століття.

— Так, По написав оповідання про Москстраумен, — відповів Джейсон. — Я читав його замолоду. Але там багато літературних перебільшень. Пам’ятаю, що він писав, буцім вир обривається всередину під кутом 45 градусів. Що, звісно ж, маячня.

Художня література як така зникла понад століття тому. Хоча «автори» та «література» ще існували, але оповіді мали вигляд серії цифрових зображень. Класичні текстові твори набули статусу культурних реліквій. Під час Великого занепаду було втрачено значну частину спадку античних і класичних письменників, зокрема й По.

Гуркіт ставав дедалі гучнішим.

— То де водоверть? — запитав хтось.

Старий Джейсон вказав на хвилі.

— Водоверть розташована під поверхнею моря. Перетнувши цю лінію, ви зможете побачити її на власні очі.

Люди на борту помітили смугу з білопінними гребенями хвиль, що вигиналася широкою дугою.

— То перетинаймо! — вигукнув Бі Юньфен.

— Це лінія, що відділяє життя і смерть. Кожне судно, яке опиниться там, неодмінно загине, — відповів йому Джейсон.

— Скільки часу мине, перш ніж човен засмокче у водоверть?

— Від сорока хвилин до години.

— Тоді не страшно. Вертоліт нас врятує.

— Але ж мій човен…

— Ми компенсуємо вам його втрату.

— І обійдеться це значно дешевше за мило, — додала АА. Джейсон не зрозумів, про що йдеться.

Керманич обережно спрямував невеличкий човен через смугу хвиль. Спочатку суденце сильно кидало з боку в бік, але згодом рух повністю стабілізувався, ніби човен знизу підхопила якась невидима сила, поставила його в колію й підштовхнула у напрямку руху хвиль.

— Нас підхопила водоверть! Боже мій, я вперше бачу її настільки близько! — кричав Джейсон.

Здавалося, що вони наче піднялися на вершину гори, й тепер Москстраумен відкрився їхнім поглядам у повній красі. Величезна воронкоподібна западина була діаметром близько кілометра. Кут, під яким усередину закручувалася водяна стіна, теж вражав: він був, звісно, не 45 градусів, як писав По, але й не менше 30. Поверхня водоверті на вигляд була міцною, немов тверде тіло. Швидкість човна не сильно зросла, проте з наближенням до центру мусила б поступово збільшуватися, досягнувши максимуму біля крихітного отвору всередині. Саме звідти чулося громове ревіння, яке загрозливо обіцяло розбити все на друзки і затягнути у потойбіччя.

— Я не вірю, що нам не вдасться вирватися! — крикнула АА до Джейсона. — Прав по прямій на повній потужності!

Джейсон так і зробив. Човен був обладнаний електричним двигуном, і його звук нагадував дзижчання комара посеред громовиці водоверті. Судно прискорилося і наблизилося до лінії хвиль. Здавалося, воно ось-ось проскочить її, але човен безсило розвернувся і рушив униз від пінної стіни, наче кинутий камінь перетнув верхню точку параболічної траєкторії. Вони спробували ще кілька разів, але, попри всю наполегливість, лише скачувалися глибше у водоверть.

— Тепер ви пересвідчилися, що це брама до пекла. І звичайному човну не під силу вирватися, — викрикнув Джейсон.

Коли човен опустився у водоверть глибше, пасажирам уже не було видно лінії водорозділу і поверхні моря. Перед їхніми очима височіла стіна води, і вони лише бачили, як повільно рухається течія з протилежного боку водоверті. Усіх скував жах від усвідомлення того, що вони віддалися на милість непереборної сили природи. І лише завислий над ними гелікоптер додавав трохи впевненості.

— Дітки, час вечеряти, — сказав старий Джейсон.

Була дев’ята вечора, й хоча сонце ще не сіло, для місцини неподалік Полярного кола це було нормою. Джейсон дістав з-під сидіння велику нещодавно виловлену тріску й поклав на залізну таріль. Потім вийняв три пляшки вина — вмістом однієї з них полив рибину і підпалив запальничкою, пояснивши, що це звичний місцевий спосіб приготування. Менш ніж за п’ять хвилин він почав вихоплювати з полум’я гарячі шматки риби та їсти. Решта присутніх також приєдналися до трапези. Тож вони їли рибу, пили вино і милувалися водовертю.

— Дитино, я тебе знаю. Ти була Мечоносцем, — звернувся Джейсон до Чен Сінь. — Ви, напевно, тут із важливою місією, але дослухайтеся до порад старого: не переймайтеся даремне. Оскільки від долі не втечеш, вам слід насолоджуватися сьогоденням.

— Якби над нами не висів гелікоптер, то ви не поводилися б настільки спокійно, чи не так? — запитала АА.

— Е ні, дитино, я не переймався б. Ще у докризові часи, коли мені виповнилося лише сорок, я дізнався, що смертельно хворий. І навіть тоді я не злякався і не планував скористатися гібернацією. Лікарі мене відправили в неї, коли я впав у кому. Коли ж я прокинувся, вже була Епоха стримування. Я навіть подумав, що воскрес для загробного життя, але швидко збагнув, що це маячня. Смерть просто на якийсь час відступила, але неодмінно дочекається мене… У ту ніч, коли завершилося будівництво маяка, я спостерігав із моря, як спалахує його вогник, і раптом зрозумів, що смерть — єдиний незгасимий дороговказ. У яких водах ви не плавали б, з часом вам доведеться повернути у напрямку, який він вказує. Усе минеться — тільки смерть житиме вічно.

Минуло двадцять хвилин після того, як човен потрапив у водоверть; суденце подолало близько третини шляху до її дна. Крен корпусу збільшувався, однак завдяки відцентровій силі пасажири не сповзали до борту. Стіна води затуляла небокрай так, що вони вже не бачили навіть протилежного краю водоверті. Присутні не наважувалися піднімати погляди до неба, адже у водоверті човен обертався синхронно зі стіною води і перебував у відносно статичному положенні. Саме тому люди ледь могли відчувати силу течії: маленький човен, здавалося, просто зачепився за борт непорушного басейну з морською водою. Але якби вони подивилися на небо, то одразу зрозуміли б, з якою силою закручується Москстраумен: затягнуте хмарами, воно оберталося дедалі швидше, змушуючи людей відчувати запаморочення. Унаслідок збільшення відцентрової сили водна поверхня під днищем човна ставала щільнішою, гладкішою й аж твердою на дотик, немов лід. Ревіння з ока водоверті заглушало все, тож пасажирам човна довелося припинити розмови. Цієї миті сонце знову визирнуло з-за хмар, намагаючись дотягнутися золотавими косами до Москстраумена. Але навіть сонячні промені не змогли дістатися дна водоверті, вихопивши з темряви лише невелику частину водної стіни й на контрасті затемнюючи нижню половину вихору ще сильніше. Великі клуби водяного туману, які викидав назовні буркітливий отвір на дні, утворювали розкішну веселку, що перетинала безодню.