— Це, безперечно, засвідчуватиме: якщо людство володіє технологією польоту зі швидкістю світла, то для виходу за межі Сонячної системи ми витрачатимемо на 10% більше часу. Але це не надто переконливо.

— Проте для того, аби всі в Усесвіті вважали нас безпечними, замало буде знизити швидкість світла на одну десяту. Можливо, ми будемо змушені знизити цю константу до однієї десятої чи навіть однієї сотої від звичного показника, щоб сторонні спостерігачі могли дійсно пересвідчитися: зведена людством перешкода не дає можливості швидко залишити межі Сонячної системи. І тільки тоді вони зрозуміють, що наша цивілізація не становить загрози для інших.

— У такому випадку зниження швидкості світла навіть до однієї тисячної буде недостатньо для такого послання. Зважте: навіть за швидкості польоту 300 кілометрів на секунду час вильоту за межі Сонячної системи лишається доволі прийнятним. Окрім цього, якщо людство буде здатне змінити основну космологічну константу в просторі радіусом 50 астрономічних одиниць, це стане декларацією того, що земляни опанували технології надзвичайно високого рівня. Це не послання миру до Всесвіту, а застереження остерігатися нас!

Дворівнева метафора парасольки та визначальні метафори принца Глибока вода й чарівних бульбочкових дерев давали загальне розуміння контексту, проте не конкретну інформацію про зашифроване послання. Тобто метафора могла вже вважатися трирівневою, й багато хто замислювався: а чи не існує третьої визначальної метафори? Тож усі знову й знову поверталися до текстів казок, проте безуспішно.

І в цей час досить випадковим чином була розкрита таємниця загадкового топоніма — Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

Для розшифрування цієї назви в складі КІІ була створена лінгвістична група, до складу якої потрапив Палермо — фахівець з історії мов. Головним мотивом його залучення до цієї групи стала широка спеціалізація мовознавця — на відміну від інших, він мав професійний інтерес не до якоїсь конкретної мовної сім’ї, а був обізнаний із багатьма мертвими й давніми мовами з кількох мовних сімей Заходу та Сходу. Проте навіть досвід Палермо виявився безсилим перед цим загадковим топонімом — КІІ не отримав бажаного прориву. Розкриття таємниці сталося цілком випадково й не мало нічого спільного з його професійною діяльністю.

Прокинувшись одного ранку, Палермо почув від своєї дівчини — білявки зі Скандинавії — дивне запитання: чи не був він колись на її батьківщині?

— У Норвегії? Ні, жодного разу, — відповів Палермо.

— Тоді чому ти постійно повторюєш уві сні прадавні назви двох норвезьких топонімів?

— Які ще назви?

— Гельсеґґен і Москен.

Оскільки його дівчина не мала жодного стосунку до КІІ, Палермо лише злегка усміхнувся з її дивної вимови й похитав головою:

— Назва правильно звучить — Хе’ерсіньґеньмосикеньлай. Якщо ж його довільно розбивати на складові частини, то можна отримати багато схожих слів різними мовами.

— Але обидва об’єкти, про які я говорю, розташовані в Норвегії.

— Ну то й що. Випадковий збіг.

— А якщо я тобі скажу, що більшість норвежців не знають про їх існування? Це застарілі назви, якими вже давно не послуговуються. Я знайома з ними лише тому, що спеціалізуюся на історії країни. І вони обидва розташовані в одному фюльке — Нурланн.

— Люба, це все одно просто збіг. Адже оригінальну назву можна за бажанням розділити на складові частини будь-яким чином.

— Досить вже мене дурити! Ти й сам, напевно, добре знаєш, що Гельсеґґен — це назва гори, а Москен — крихітний острівець у складі архіпелагу Лофотен.

— Я не знав цього. І я дійсно вважаю, що це просто збіг. У мовознавстві є цікавий парадокс: коли слухач чує довге іншомовне слово й не знає, як воно пишеться, він підсвідомо розбиває його на знайомі морфеми чи слова, навіть не розуміючи істинного значення. Ось як ти зараз.

Палермо не розповів дівчині, що в процесі дослідження топоніма разом із іншими лінгвістами, які входили до групи КІІ, він уже неодноразово стикався з прикладами подібних інтерпретацій, що базувалися суто на вподобаннях і досвіді окремого спеціаліста.

Тож він не приділив багато уваги словам подруги, але наступні її слова перевернули все з ніг на голову:

— Що ж, гаразд, але ти мусиш знати ще дещо: Гельсеґґен височіє прямо на узбережжі й із її вершини відкривається гарний вигляд на Москен — найближчий острів!

За два дні Чен Сінь стояла на острові Москен і роздивлялася скелясті обриви Гельсеґґена по той бік протоки. Гора була чорного кольору, й, можливо, тому що небо було затягнуте свинцевими хмарами, море теж здавалося розлитим чорнилом. Лише біла лінія прибою, що накочувала на скелі вдалині, розбавляла цю похмуру палітру. Перед поїздкою Чен Сінь дізналася, що, хоча ця локація й розміщена неподалік Полярного кола, завдяки теплим течіям клімат тут був порівняно м’яким. Проте дихання бризу з моря не додавало відчуття тепла.

Утворені внаслідок наступу льодовика прямовисні скелі островів архіпелагу Лофотен, що розташовувався на півночі Норвегії, сформували 160-кілометровий бар’єр між Вестфіордом і Північним морем, який, немов стіна, відокремлював Північний Льодовитий океан від Скандинавського півострова. Тож течії між островами архіпелагу були стрімкими й небезпечними. Раніше їх населяли здебільшого сезонні рибалки. А нині, коли більшість морепродуктів вирощується за допомогою аквакультури, а вилов риби в морі вже не провадиться, острови знову мали майже такий самий вигляд, як і в часи вікінгів.

Москен був лише одним із численних островів, що входили до складу архіпелагу. Вершина Гельсеґґен теж не вирізнялася поміж навколишніх гір. Востаннє ці топоніми вживалися наприкінці Епохи кризи, а потім були замінені іншими — загальновживаними.

Опинившись віч-на-віч із абсолютною порожнечею цього місця, Чен Сінь не мала в серці страху чи тривоги. Ще не так давно вона вважала, що її життя скінчилося, але тепер отримала дуже багато мотивації, аби боротися за його продовження. Вона вгледіла шпаринку між свинцевих хмар, крізь яку виднілося синє небо. Цієї миті звідти визирнуло сонце й на кілька хвилин повністю змінило цей похмурий світ, як і описував Юнь Тяньмін: «Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку». Саме так Чен Сінь і почувалася зараз — із надією, розпорошеною по смутку, й подихом тепла на холодному вітрі.

Вона приїхала у супроводі АА та кількох експертів КІІ, серед яких були Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо.

На крихітному острові мешкала лише одна людина — старий на ім’я Джейсон. Йому вже виповнилося 80 років, він народився ще в докризові часи. Старий чимось невловимо нагадував Чен Сінь Фреса. На запитання, чи є щось особливе на Москені чи Гельсеґґені, старий Джейсон просто вказав на західний край острова:

— Звісно, погляньте он туди.

Там височіла біла споруда маяка, вогонь якого, хоча заледве почало сутеніти, вже ритмічно блимав, спрямовуючи своє світло в напрямку відкритого моря.

— Що воно таке? — з цікавістю спитала АА.

— Ох, вже ці сучасні діти. Не знають простих речей… — Джейсон похитав головою й емоційно продовжив: — За допомогою таких пристосувань у давнину кораблі орієнтувалися в морі. До початку кризи я був інженером і проєктував маяки та інше навігаційне обладнання. У ті часи їх було багато по всьому світу, вони допомагали суднам зорієнтуватися під час плавання. Зараз уже не лишилося жодного. Я оселився тут і збудував цей маяк, аби сучасники мали можливість дізнатися про те, як було колись.

Експерти з КІІ з цікавістю роздивлялися маяк — ще один забутий раритет із минулого, як і відцентровий регулятор парового двигуна. Проте незабаром вони дійшли думки, що він не міг бути підказкою: маяк збудували нещодавно, використовуючи надміцні й легкі сучасні матеріали. Його спорудження тривало лише два тижні. Джейсон підтвердив, що раніше маяка на острові ніколи не існувало, тож він не міг мати нічого спільного з посланням Юнь Тяньміна.