Якось, коли Джійон уже перейшла у середню школу, її мати зі здивуванням прочитала у газеті:

— Ти ба, пишуть, що тепер у школах кількість дівчат-старост значно збільшилась. Їх тепер більше ніж сорок відсотків[12]. Хтозна, можливо колись ви, мої дівчатка, застанете і жінку-президента!

І справді, хоча у школі Джійон старост-дівчат було менше ніж половина, це було все одно більше, ніж колись. При цьому зберігався чіткий поділ — відповідальними за чистоту у класах завжди були дівчата, а хлопцям діставалися посади, пов’язані з проведенням спортивних занять чи змагань. І не важливо, чий голос був вирішальним у виборі відповідальних — чи то вчителів, чи то учнів — розподіл ролей залишався незмінним.

Коли Кім Джійон була у п’ятому класі, вони з сім’єю переїхали у квартиру, що містилася на третьому поверсі нещодавно зведеного будинку. У новій оселі було три спальні, об’єднана з кухнею вітальня й одна ванна кімната. Нова квартира за розмірами була удвічі більшою за попередню, а за зручністю — удесятеро. Щоб її купити, мама Джійон складала копійку до копійки, відкладаючи гроші як із зарплати чоловіка, так і зі своїх непостійних заробітків. Вона прискіпливо порівнювала депозити та накопичувальні програми у різних банках, обираючи найвигідніші з них, а частину коштів інвестувала у житлові фонди.

Мати була дуже мудрою і обережною, тож вона принципово відмовляла своїй сестрі та іншим родичам, коли ті зверталися до неї з проханням взяти їх у долю. Вона завжди казала так:

— Ніколи не довіряй у грошових питаннях родичам, які живуть далеко від тебе — а то втратиш і гроші, і рідню.

Стара квартира Джійон після численних ремонтів являла собою своєрідний вінегрет із старовини і сучасності. На тій квартирі підлога кухні, яка, як і на новій, була об’єднана з вітальнею, була покладена просто на плити внутрішнього дворика і не обігрівалася. У акуратно облицьованій плиткою ванній не було ні умивальника, ні ванни, тому вмивалися та милися вони, набравши воду у величезний таз. Туалет був надворі, одразу поряд із вхідними воротами. Нова ж квартира повністю обігрівалася, а ще там була ванна. Ба більше, можна вже не взуватися щоразу, як треба в туалет чи помити руки, адже туалет — у квартирі.

Та найважливішою зміною було те, що у сестер з’явилася нарешті власна кімната. Найбільшу спальню зайняли батьки Джійон з братом, другу за розмірами спальню — сама Джійон із сестрою, а найменша дісталася бабусі. Тато Джійон з бабусею спочатку виступали за те, щоб віддати одну зі спалень брату Джійон, а сестри, як і раніше, хай би жили в одній кімнаті з бабусею, та мати була категорично проти такого поділу. Вона аргументувала це тим, що бабусі просто необхідна окрема кімната у її віці, щоб та могла, коли їй заманеться, включати радіо, слухати свої буддійські піснеспіви чи просто у будь-який момент спокійно лягти відпочити, додаючи:

— А малому для чого взагалі окрема кімната? Він ще ж навіть у школу не ходить! Тим більше, що він і так щоночі приходить до нас із подушкою і лягає поряд. Синку, як скажеш, ти хочеш спати сам чи з мамою?

Семилітній брат Джійон відповів, що він буде спати тільки з мамусею і що йому не потрібна окрема кімната. Таким чином, як мати й планувала, сестрам нарешті дісталася власна окрема кімната. Мама Джійон, потай від чоловіка, відклала трохи грошей, щоб прикрасити й гарненько облаштувати кімнату доньок — вона придбала два нові столи, розмістивши їх перед вікном так, щоб їх заливало сонячне проміння. Також мати купила дівчатам два новенькі комплекти для сну — покривала та подушки. Попід стіною розмістилися шафа для одягу та книжкові полички, а на протилежній стіні мати повісила велику карту світу.

— Дивіться, оце — Сеул. Цілий Сеул — всього лиш ця невеличка цятка на карті, крапка. А ми з вами живемо у цій малюсінькій цяточці. Можливо, вам і не вдасться побувати всюди, але завжди пам’ятайте, який безкраїй цей світ.

Через рік бабуся померла. Брату Джійон дісталася її кімната, але він ще довго по ночах приходив з подушкою у кімнату батьків та засинав у маминих обіймах.

До середньої школи, у яку перейшла Джійон, було 15 хвилин пішки від будинку, куди переїхала її сім’я. У цю школу ходила старша сестра Джійон, і тоді, коли Кім Инйон там навчалася, вона вважалася школою для дівчат, але на момент вступу Джійон школа уже стала змішаною.

Протягом тривалого часу, аж до 90-х років минулого століття, у Кореї проблема гендерного дисбалансу серед новонароджених відчувалася особливо гостро. У 1982 році, коли народилася Кім Джійон, на 100 дівчат народжувалося 106,8 хлопців, а станом на 1990 рік співвідношення сягнуло 116,5 хлопців на 100 дівчат[13]. Природними вважаються показники народжуваності від 103 до 107 хлопців на 100 дівчат. Тож кількість учнів чоловічої статі й так була досить великою, а через те, що вона постійно збільшувалась, шкіл для хлопців бракувало. У змішаних школах, де дівчата та хлопці навчалися разом, хлопців завжди було мінімум удвічі більше. Для батьків було проблематично відправляти своїх дітей у спеціалізовані школи для дівчаток або хлопців, які нерідко розташовувалися далеко від дому, тому дітей дедалі частіше відправляли у змішані школи. Школи поступово змінювали форму навчання на змішану — саме це й сталося зі школою, у яку пішла Джійон — і уже зовсім скоро більшість шкіл почали приймати як хлопців, так і дівчат.

Середня школа Джійон нічим не відрізнялася від інших, середньостатистичних старих міських шкіл. Стадіон був такий маленький, що стометрівку доводилось бігати, перетинаючи стадіон по діагоналі, а від стін час від часу відвалювалася штукатурка. У школі були строгі правила щодо шкільної форми, особливо стосовно форми дівчаток. Старша сестра Джійон — Кім Инйон — стверджувала, що правила дуже посуворішали, коли школа стала змішаною. Довжина шкільної спідниці мала сягати нижче колін, а ширина — бути достатньою, щоб приховувати вигини стегон і сідниць. Під літні блузки, тонка тканина яких сильно просвічувалась, дівчата були зобов’язані одягати білу майку з круглим вирізом та широкими бретельками. Варіації — футболки, маєчки з тоненькими бретельками, з мереживом чи іншого кольору — були заборонені, і абсолютно неприпустимим вважалося вбрати блузку лише на бюстгальтер. Улітку дівчата мали одягати колготки та білі шкарпетки, а взимку — лише чорні непрозорі колготи, без шкарпеток. При тому взувати будь-що, крім шкільних туфель, було також заборонено. Дівчатам узимку в одних колготах, без шкарпеток та в туфлях, бувало настільки холодно, що на очах виступали сльози.

Для хлопців висували лише одну сувору вимогу — їхні штани не повинні були бути занадто широкими чи занадто вузькими. На все інше вчителі закривали очі. Під шкільні сорочки хлопці могли одягати і майки, і футболки, мало того — вони могли бути і сірими, і навіть чорними. У дуже спекотні дні хлопці могли собі дозволити розстібнути верхні ґудзики чи ходити в одній футболці під час перерв. Також хлопці могли взувати кросівки, бутси та бігові кросівки.

Якось одна з учениць школи, яку не пустили на заняття через те, що вона прийшла у школу в кросівках, почала обурюватися, чому це хлопцям можна приходити у спортивному взутті, а дівчатам — ні, на що вчитель, який у той день відповідав за порядок у школі, сказав, що хлопці кожну вільну хвилину займаються спортом, а отже, у їхньому випадку те, що вони постійно взуті в кросівки, річ цілком виправдана:

— Хлопці не можуть і десяти хвилин спокійно посидіти. Вони грають у футбол, баскетбол, бейсбол чи у «слона». Тому очікувати від хлопців, що вони будуть акуратно застібати сорочку чи щодня ходити до школи у туфлях не варто.

— І що? Ви думаєте, що дівчата не грають у спортивні ігри тому, що їм це не подобається? Та ми просто не можемо у них грати у спідницях, колготках та туфлях, це ж незручно! У початковій школі ми теж на перервах постійно грали у «слона», класики чи «резинку».