Ко Сунбун, бабуся Джійон, яка жила разом із ними, дуже не любила, коли Джійон їла молочну суміш свого брата. Якщо бабуся заставала внучку за цим, то лупила Джійон по спині так сильно, що суміш виходила у тої із носа і рота. Кім Инйон — сестра Джійон, старша за неї на два роки — взагалі не дозволяла собі їсти суміш після того, як одного разу бабуся добряче нагримала на неї за це.

— Инйон, а ти що, не любиш молочну суміш?

— Люблю.

— Тоді чому ти не їси її?

— Бо вона жаднюга.

— Що? Хто жаднюга?

— Вона. Вона жадібна, тому я не буду більше їсти цю суміш, ніколи. Нізащо.

Маленька Джійон не знала, що означає слово «жадібний», але розуміла, про що говорить сестра. Бабуся не просто сварилась через те, що Джійон була занадто великою, щоб їсти суміш, чи тому, що суміші не вистачало для брата. Було ще щось. Це «щось» вигулькувало у тоні, яким говорила бабуся, у її погляді, у тому, як вона нахиляла голову та піднімала плечі, ба навіть у тому, як змінювалось її дихання. Це почуття важко було сформулювати одним словом, скоріше його можна було описати реченням: «Як ти насмілилась брати щось, що належить моєму дорогоцінному внуку?!» Її внук та все, що з ним пов’язано, було найважливішим, його речі — найціннішими, і абихто не смів торкатися цих речей. Джійон відчувала, ніби вона навіть гірша, ніж «абихто». Так само почувала себе і її сестра.

Тоді здавалось абсолютно природним та справедливим, що під час їди теплий зварений рис спочатку подавали татові, тоді молодшому брату, а тоді бабусі. Також природним здавалося те, що в той час, як брату діставалися найсмачніші та найгарніше зліплені пельмені, шматочки тофу та підсмаженого в клярі м’яса, Джійон із сестрою були змушені доїдати ті шматки, які розвалилися в процесі готування. Усі речі брата — палички для їжі, шкарпетки, термобілизна і навіть його портфель з мішечком для взуття — були парними. Здавалося природним, що у Джійон та її старшої сестри такі речі були намішані із різних пар. Якщо вдома було дві парасолі, одна з них цілком діставалася брату, а іншою сестри мали користуватися удвох. Так само виходило і з ковдрами — однією брат укривався сам, а іншою сестри мали накриватися удвох. Якщо було два шматочки солодкого — один з’їдав брат, а інший сестри ділили навпіл. Проте тоді Джійон і не помічала, що до брата ставляться по-особливому, тому й не заздрила йому. Усе це їй здавалось природним, адже так було завжди. Хоча іноді їй було образливо, Джійон завжди себе втішала тим, що вона все ж таки старша сестра, а тому повинна поступатися брату, та й ділитися речами логічніше було їм із сестрою, адже вони обидві дівчата. Мати часто хвалила доньок за те, що вони так гарно опікуються братом, не ревнують і не заздрять йому, тому Джійон із сестрою просто не могли поводитися по-іншому.

Батько Джійон був третім із чотирьох братів. Найстарший брат загинув у автокатастрофі, навіть не встигнувши одружитись. Другий — переїхав із сім’єю жити в Америку. Наймолодший брат уже давно перестав спілкуватися із родиною через суперечки, пов’язані зі спадщиною, та тим, хто буде піклуватися про матір у старості.

Четверо братів росли у той період, коли корейцям жилося дуже важко. Люди помирали на війні, від голоду та різноманітних хвороб. Незважаючи на це, їхній матері, Ко Сунбун, вдалося не просто пережити той складний час, але й виростити чотирьох синів, одночасно працюючи на полі у сусідів, прибираючи чужі будинки, торгуючи і невтомно даючи раду і з власним господарством. При цьому батько синів, чоловік Сунбун, за все життя ні разу не торкнувся руками землі і міг похвалитися білосніжним, необпеченим палючим сонцем лицем та м’якою, доглянутою шкірою на руках. Він не міг та й, чесно кажучи, не мав особливого бажання докладати зусиль, щоб прогодувати сім’ю. Та бабуся і не скаржилась. Вона щиро вірила, що їй пощастило з таким чоловіком, адже він не був гулящим і не бив її. Врешті виявилось, що після таких зусиль та жертв з боку матері, лиш тато Джійон був готовий справно виконувати свої синівські зобов’язання. Ко Сунбун втішала себе і виправдовувала своє важке та безрадісне життя дивною, важкою для розуміння логікою:

«Саме завдяки тому, що я народила аж чотирьох синів, я можу їсти свіжоприготовлений рис і спати в теплій кімнаті. У кожній сім’ї повинно бути мінімум чотири сини».

Хоча рис варив не її син, а невістка — О Місук, невістка ж і стелила постіль для свекрухи у теплій кімнаті, Ко Сунбун завжди казала: це все це все є можливим лише завдяки тому, що у неї було четверо синів. Однак свою невістку вона таки цінувала, особливо якщо враховувати звичаї того часу і порівнювати з тим, як свекрухи ставились до своїх невісток у інших сім’ях. Ко Сунбун завжди говорила своїй невістці: «Потрібно народжувати синів, ти маєш народжувати синів. У тебе обов’язково має бути хоча б двоє синів...»

Коли народилася Инйон, мама Джійон, тримаючи на руках новонароджену донечку, розплакалась та, опустивши голову, почала вибачатися перед свекрухою. Та м’яко втішила невістку:

— Нічого-нічого, все гаразд, наступним народиш сина.

Коли ж наступною народилась Джійон, її мати знову розплакалась, обіймаючи немовля:

— Пробач мене, маля.

Бабуся і в цей раз втішила невістку:

— Нічого-нічого, все гаразд, от третім уже точно народиш сина.

Менш ніж через рік після народження Джійон, її мати знову завагітніла. Якось уночі їй приснилося, що з-за воріт вискочив величезний тигр та вчепився зубами в її спідницю, що вселило віру матері Джійон у те, що цього разу вона таки чекає хлопчика. Але літня лікар-гінеколог, яка вела дві її попередні вагітності, ведучи ультразвуковим датчиком по животу мами Джійон вверх-вниз, нахмурилась і обережно мовила:

— Така красива дитинка... буде схожа на своїх сестер.

Мама Джійон повернулась додому, гірко плачучи. Вона плакала і плакала, аж поки її не стало нудити, і решту вечора вона провела у туалеті. Прислухуючись до звуків, що долинали з-за дверей туалету, свекруха привітала невістку:

— Тебе ніколи не нудило, коли ти була вагітною Инйон та Джійон. Видно, цього разу маємо чекати не дівчинку.

Мати Джійон не могла навіть вийти з туалету, вона плакала, і її й далі нудило. Уже пізньої ночі, коли діти спали, вона спитала чоловіка, який крутився і ніяк не міг заснути:

— А що якщо, припустімо, у нас і цього разу буде дівчинка? Що ти будеш робити?

Вона очікувала, що чоловік скаже, що немає різниці, хто у них народиться — хлопчик чи дівчинка, що у будь-якому разі вони роститимуть дітей зі всією любов’ю та турботою, але той мовчав.

— Ну, чого ти мовчиш? Скажи щось.

— Не каркай. Краще лягай спати, а то ще накличеш біду, — сказав він та відвернувся лицем до стіни.

Мати Джійон, закусивши губу, беззвучно проплакала всю ніч. Подушка промокла від сліз. На ранок її губи так розпухли, що їй було боляче їх стуляти.

Приблизно тоді ж уряд Кореї розпочав програму з контролю народжуваності під назвою «Планування сім’ї». Проведення абортів за медичними показаннями було дозволено в Кореї ще років 10 тому, і «у вас буде дівчинка» на той час прирівнювалось до таких медичних причин, з яких лікарі, на прохання батьків, могли відправляти жінок на аборт[6]. Це тривало протягом 1980-х років і призвело до значного порушення гендерного балансу на початку 90-х років. Особливо це було помітно по багатодітних сім’ях — статистика показувала, що кількість сімей, у яких третьою дитиною був хлопчик, удвічі перевищувала кількість тих сімей, де третьою народжували дівчинку[7].

Мати Джійон сама пішла у клініку, щоби «стерти» сестру Джійон. Це був не її вибір, але відповідальність за нього вона взяла на себе, а поряд не було нікого, щоб втішити та підтримати її. Вона голосно плакала від болю — фізичного та морального, виючи, ніби тварина, дитинча якої щойно убив хижак. І лише старенька лікар-гінеколог, тримаючи за руку маму Джійон, сказала, що їй дуже шкода. Можливо, саме завдяки цим словам матері Джійон вдалося тоді не зійти з розуму.